Очима дитини: Романтика Сходу

— Айдар (повна назва Новоайдар) — селище біля річки Айдар, за 40-50 кілометрів від Луганська. Це місце дуже вплинуло на мене: у дитинстві я провів там багато часу. Пам’ятаю, як із дідусем та сестрою ми пасли кіз і сітками ловили щуку. Риби завжди було багато — дідусь навіть розповідав байку, що річка отримала назву, коли нею пропливала Катерина II і вигукнула «Ай да рыба!».

Спочатку я думав, що цей проєкт здебільшого про моїх рідних. Але згодом зрозумів, що він швидше про мене самого. Напевне, дорослішаючи, я пізнаю себе більше і краще розумію, звідки в мене ті чи інші якості. Шукати ці причини в дитинстві — в Айдарі — здалося цілком логічним.

Я б ще дуже хотів зняти в Єнакієвому, де ми жили з мамою та сестрою. Життя там було повною протилежністю Айдару: ми з друзями лазили на терикони, купалися у водоймах, у які щось зливали з заводів, — жах. Взимку сніг майже не бував білим — одразу ставав помаранчевим через металургійний завод.

Айдар був для мене затишним райським куточком. Мені здається, я великий романтик завдяки цьому місцю. Луг починався на нашому городі, а далі болота, ліси, річка. Усе бачилося таким величезним і неосяжним. У мене там навіть друзів особливо не було ніколи — більшу частину часу я проводив сам, або з сестрою, або з бабусею та дідусем.

Гадаю, він досі впливає на мене. Там улітку було спекотно спати — я всю ніч перевертав подушку на холодний бік. А кілька років тому згадав про це і назвав свій проєкт про пошук комфорту flipping the pillow over — «перевертаючи подушку».

Можливо, я почав більше сумувати за Айдаром, коли у 2014 році переїхав із Донецька до Києва. Я став рідше їздити туди, бо діставатися стало складніше й довше. Можливо, я почувався самотньо в новому місті, тож згадував дитинство та рідні місця.

Звісно, мої спогади й нинішня реальність конфліктують. Зараз у повітрі витає якийсь смуток і тривога. Немає безтурботності — напевне, бо молоді сім’ї поїхали, залишилися переважно люди похилого віку. Стало менше тварин, а раніше по всій вулиці були корови, дідусь мав багато кіз. Працював невеликий молокозавод, куди люди здавали молоко, — там було найсмачніше вершкове масло в моєму житті, я міг просто відкусити його як морозиво. Наразі люди тримають менше худоби, завод закритий. На лавочках біля будинку ніхто не сидить.

На лавочках біля будинку більше ніхто не сидить.

Часом відчуваю, наскільки я далеко. Якось пізно вночі я йшов на «Схему» знімати звіт, коли зателефонував дідусь і сказав, що бабуся в лікарні з інфарктом. Дідусь завжди був для мене еталоном сили та мужності, і я ніколи не чув його голос таким наляканим. Мені стало страшно. Найближчий потяг був увечері наступного дня, і я вирішив, що піду на вечірку та зніму обіцяний звіт. Усю ніч мене мучили думки, що бабуся помре, поки я на техно-вечірці. Але все обійшлося — хоча бабуся часом не дуже добре почувається.

При цьому щоразу, приїжджаючи туди, я відчуваю іншу тугу — через старість бабусі з дідусем, і загалом через атмосферу в селищі, — й не можу довго там перебувати.

За моїми знімками навряд чи можна зрозуміти, що це Східна Україна. Навіть для мене самого Айдар завжди був якимось особливим місцем: хоча він лише за 50 кілометрів від Луганська, мені не здається, що я з Луганської області.

Гадаю, різниця між східними та західними пейзажами є, але все впирається у погляд автора. Якщо він загострює увагу на різниці — глядач її побачить, а якщо всюди шукає щось знайоме та близьке, то межі стираються. Ми з другом минулого року зробили книгу зі схожим мотивом — створювали образ неіснуючого місця-міста, використовуючи наші світлини з України, Польщі, Німеччини та інших країн.

Якщо фотограф скрізь шукає щось близьке, межі стираються.

Вечірки та концерти подобаються мені своєю атмосферою згуртованості — коли почуваєшся частиною чогось масштабного. Природа мене теж дуже надихає, і я її багато фотографую. Але насамперед мене турбує людина, її емоції, те, як вона проводить час і як облаштовує середовище.