Фотопроєкт

Холодно, тепліше, гаряче! Як зняти близькість на тепловізор

Фотограф Тео Еліас опинився у маленькому шведському містечку в найгірший час: була зима та пандемія, спілкуватися з новоприбулим ніхто не хотів. Тео зневірився, але по-хорошому — він зняв проєкт про стан людини, позбавленої можливості контакту.

У січні 2020-го на запрошення організації Gamleby Photography Еліас вирушив до оточеного лісами містечка Тюстбігден на півдні Швеції, щоб взяти участь у місячній резиденції. І хоча тут не було суворих протиковідних обмежень, мешканці дотримувалися соціальної дистанції і, природно, не прагнули йти на контакт із незнайомцем з фотоапаратом.

Використовуючи дивні обставини як привід для творчих мук, Тео і придумав цей проєкт. Його особистий безлюдний острів в епіцентрі зимової хащі став експериментальним майданчиком для дослідження близькості, тепла й емпатії.

Тео Еліас

Фотограф. Закінчив магістратуру Академії образотворчих мистецтв Валанд, вивчав фотожурналістику у Школі фотографії Нордік, документальну фотографію у Фотошколі Готланду та історію мистецтва в Університеті Стокгольма. Його дебютна фотокнига «Дим» стала переможцем конкурсу Photo London & La Fabrica Dummy Award (2019) і була номінована на Swedish Photobook Award (2020). Учасник виставок у Швеції, Франції, Ісландії та інших країнах. Живе і працює в Гетеборзі.

— Як художник і фотограф останні кілька років я часто брав участь у різних резиденціях. Мені подобається такий формат роботи над проєктами: потрапляєш у нове місце, до якого ти не маєш ніякої прив’язки, і досліджуєш його свіжим поглядом, намагаючись вкластися вчасно. Дедлайни дисциплінують.

Але ця резиденція виявилася зовсім іншою. Насамперед через пандемію — всі заходи чи зустрічі скасували, що означало нуль можливостей знайомитися та фотографувати нових людей. По-друге, потрапив я туди в найхолодніші тижні січня з температурою, що іноді опускалася нижче −20℃, тому нерідко мої камери практично відмовлялися працювати. Крім того, у Швеції в січні страшенно темно, тобто на зйомку залишалося всього пару годин денного світла. Обставини складалися, м’яко кажучи, не найкращим чином.

Я жив у колишній будівлі суду, переробленій на студії для художників. Так сталося, що в той період я був там сам — у великому холодному кам’яному будинку з відчуттям тотальної ізоляції. Настрій також не покращувала ситуація в особистому житті: емоційні гойдалки у спілкуванні з дівчиною постійно фонували додатковою напругою. Складні стосунки, зима і вимушена самотність змусили мене задуматися про відстань та близькість (ці крайнощі, гадаю, багато хто переосмислив під час пандемії). Я розмірковував і про інші крайнощі, такі як спека/холод і насильство/пристрасть, — усі вони лягли в основу проєкту, ідея якого виникла під час резиденції.

Я жив у колишній будівлі суду, переробленій на студії для художників. Я був там сам — у великому холодному кам’яному будинку з відчуттям тотальної ізоляції.

Мене завжди цікавили різні камери та робоче обладнання. Я рано зрозумів, що вибір фотоапарата дуже впливає на зображення. Для зйомки в резиденції Смоланд я привіз близько 10 різних камер, від аналогових широкоформатних до кількох цифрових, і, звісно, спочатку не знав, які саме доведеться використовувати найбільше. У результаті в хід пішли тільки цифрові, а від більш звичної аналогової фотографії довелося відмовитися — проєкт мав часові межі, і вже за кілька місяців було потрібно щось показати.

Узагалі, цифрові фотоапарати мене трохи втомлюють через надмірну чистоту зображень, які отримуєш, хотілося уникнути властивої їм досконалості та гіперреалізму. І це насправді вийшло: знімки для проєкту я робив віддаленою та тепловізійною камерами, які зазвичай не використовують у створенні арту. Багато чого мені довелося дізнатися безпосередньо у процесі роботи.

Туга за людським дотиком не була чимось, що я спочатку планував «сфотографувати», — просто камери випадково проілюстрували це почуття саме так, як мені хотілося його показати. Ідея та візуальна мова народилися поступово під час зйомки. І за цими рішеннями стояло багато спроб і помилок.

Туга за людським дотиком не була чимось, що я спочатку планував «сфотографувати», — просто камери випадково проілюстрували це почуття.

Тепловізор я придбав у будівельному магазині. Подібні камери переважно застосовують для виявлення витоків тепла, наприклад щоб зрозуміти, де потрібно ізолювати будівлю. Тобто це не зовсім про зйомку портретів. До речі, виключно практикоорієнтована функціональність також позначилася на їхньому дизайні, використання такого апарату нагадувало мені роботу на старому персональному комп’ютері з 90-х. Камера виявилася дуже повільною і періодично вимикалася, а зображення давала з низькою роздільною здатністю. Іноді вона взагалі могла їх випадково видалити.

Я не вважаю застосування нетрадиційних фотографічних методів самоціллю, але в моїй роботі вони послужили інструментом зйомки абсурдних і відчайдушних обставин, в яких я опинився.

Замість того щоб фотографувати світло чи тінь, я знімав лише фактичну температуру речей, тобто фіксував те, що людському оку зазвичай не видно. У нормальному житті, щоб дізнатися температуру об’єкта, ми повинні торкнутися його рукою, але оскільки я не міг ні до кого доторкнутися, тепловізор став своєрідною заміною близькості. Я ніби відчував чуже тепло, але на відстані. Чи зміг я у подібний спосіб задовольнити тугу за людським дотиком? Звичайно, ні. Ніщо не замінить людину. Однак я вірю в силу фотографії та мистецтва. Воно має терапевтичний ефект і може допомогти нам зрозуміти себе, інших та навколишній світ. Деякі люди вірять у Бога, науку чи психологію. Я — у мистецтво.

Я знімав лише фактичну температуру речей, тобто фіксував те, що людському оку зазвичай не видно.

Протягом усієї резиденції я багато думав про інтимність та відстань, а також про те, як ми запам’ятовуємо їх, у тому числі за допомогою фотографії. Відтак однією з основних тем проєкту стали руки. Як я вже сказав, єдиний спосіб відчути тепло чогось — торкнутися його. Але що коли ми позбавлені можливості торкатися інших людей?

В останній день у Тюстбігдені я випадково почув по радіо репортаж про жінку, якій зробили подвійну трансплантацію руки. Історія здалася цікавою сама по собі, але особливу увагу в новинному повідомленні привернули слова хірурга, який проводив операцію: «До пацієнтки повернеться все, що зазвичай пов’язано з руками, — ідентичність, цілісність і близькість».

Виходить, лікар стверджував, що втрачену колись близькість можна повернути — а я сам відчував, що втратив її (і гадаю, не я один) під час пандемії, й особливо тієї зими. Ця досить захоплююча історія додала новий шар темі рук і предметам мого дослідження, близькості та відстані.

Важливу роль у роботі відіграв і червоний колір. Він відсилав до тепла, позначеного саме червоним на тепловізійних зображеннях, а також до інфрачервоного спалаху, який використовує віддалена камера. Але червоний асоціювався і з пристрастю, сексуальністю, насильством, попередженням. Ми часто використовуємо червоний, коли нам потрібно привернути увагу до чогось важливого, він зупиняє нас або попереджає про щось. Оскільки цей колір знаходиться наприкінці видимого спектру людського ока, його поява у проєкті також стосується межі того, що ми здатні бачити чи уявити. Можливо, це навіть алюзія на межі реальності.

Червоний колір асоціювався з пристрастю, сексуальністю, насильством, попередженням. Ми часто використовуємо червоний, коли нам потрібно привернути увагу до чогось важливого.

Як сфотографувати світ після пандемії? Я не знаю. Гадаю, що продовжу знімати так, як до і під час неї. У мене є ще кілька книжкових проєктів, над якими я зараз працюю. Чим усе закінчиться, поки що невідомо. Але що б не трапилося, я сподіваюся, у мене вистачить сил і сміливості дослідити до самого дна кролячої нори.

Нове та Найкраще

436

33

265
9

Більше матеріалів