Хтива леді та її клієнти: Робота в секс-клубі очима фотографки
Фотографка, музикантка. Народилася й виросла у Сан-Франциско. Виставлялася у США, Великій Британії та Ізраїлі. Публікувалася у The Guardian, Vice, GUP Magazine.
— Мені бракувало грошей, аби закінчити університет, — я навчалася на фотожурналіста. Це одна з причин, чому я вирішила спробувати. Крім того, я знала людей, які там працювали, і мені подобалися їхні розповіді про незвичайних клієнтів та відв’язних співробітниць. Тож я дуже хотіла стати частиною сестринства «Хтива леді» і мати можливість поділитися кількома хорошими історіями. Варто визнати, я не була розчарована!
До цього я ніколи не займалася секс-роботою, хоча вже багато років була гучною і наполегливою панк-феміністкою. Коли мені спало на думку спробувати себе в ролі стриптизерки у «Хтивій леді», я сама злякалася цього, але все одно зважилася, чому й рада.
Коли страх перед прослуховуванням відступив, я зрозуміла, що стала сміливішою, по суті перетворилася на екстраверта. Бути стриптизеркою для мене означало носити «костюм» — дуже жіночну спідню білизну, підбори та перуку. І я створила альтер его — стриптизерку Ташу. Вона могла бути тією, ким я хотіла її бачити, і це знімало обмеження.
Я створила альтер его – стриптизерку Ташу. Вона могла бути тією, ким я хотіла її бачити.
Сама робота була схожа на будь-яку іншу: весела, нудна, виснажлива, дратівлива, захоплююча, така, що змінює життя. Будь-яка робота — це те, чим ти займаєшся, правильно? У моєму випадку я почала об’єднувати свій творчий, фотожурналістський світ із моєю секс-роботою, і це стало для мене чарівною формулою, яка дозволяла присвячувати час і тому й іншому.
Я ніколи не розповідала своїм начальникам, чим займаюся, бо знала, що вони скористаються цим проти мене і, можливо, навіть звільнять. Тож я вирішила, що краще просто фотографувати, не питаючи їхнього дозволу. Але про це знали інші танцівниці, а деякі співробітники навіть допомагали мені, коли потрібно було змінити світло або зробити певні знімки.
Що стосується моїх клієнтів, я завжди питала, чи можу я їх сфотографувати. Я сприймала це як колаборацію. Вони мали вирішити, як їм хочеться представити себе перед камерою, й іноді це означало, що вони закривали обличчя або показували мені свою дупу. Я ніколи не знала, що отримаю у відповідь.
Звісно, не всі говорили «так». Ми разом проводили час у двох суміжних приватних кабінках. Ми були розділені склом, але могли чути та бачити одне одного. Ціна шоу, в якому я роздягалася і вдавала, що мастурбую, становила $5 за три хвилини. Якщо вони хотіли отримати шоу з дилдо, тоді вартість стартувала від $10. Тому я почала пропонувати безкоштовне шоу з дилдо в обмін на дозвіл їх зняти. Я казала, що навчаюся на фотографа і роблю проєкт про своє життя. Декого це влаштовувало, але іноді люди не були зацікавлені в участі.
Я почала пропонувати безкоштовне шоу з дилдо в обмін на дозвіл їх сфотографувати.
Знімати цю серію було дуже цікаво. Я розуміла, що досліджую темний бік капіталізму і патріархату, який раніше практично не був задокументований, і як фотожурналістка-початківиця не могла знайти кращого місця, щоб навчитися справлятися з важкою ситуацією за допомогою камери.
У мене був чудовий професор у Державному університеті Сан-Франциско — Кен Кобре, він фактично написав підручник, який використовують у класах фотожурналістики в усьому світі. Його керівництво під час зйомок проєкту було безцінним. Тож для мене це стало піком життя у 24 роки чи на кшталт того.
Зйомка портретів моїх клієнтів змінила мене, зробила людянішою. Я не могла уявити такий результат — усе ж таки я анонімно показувала своє тіло за гроші. Я б сказала, що проєкт допоміг трохи збалансувати розміщення сил між мною та клієнтами. Це дало їм змогу побачити в мені щось більше, ніж просто оголену жінку, яка розсуває ноги під час дрочки. Натомість я була фотографкою — оголеною жінкою, яка давала їм можливість попрацювати разом над унікальним проєктом. І все це, поки вони дрочили!
Я гадаю, що багато моїх клієнтів були самотніми. Вони хотіли привернути увагу сексуальної жінки, відчути себе потрібними, побачити мій інтерес до них, незважаючи на те, що, можливо, їм було соромно через їхній особливий фетиш або їхню потребу відвідати заклад. Хоча дехто просто хотів безкоштовного шоу з дилдо.
Мені неприємно думати, що я єдина людина, яка намагалася задокументувати цей світ із погляду секс-працівника. Я б хотіла, щоб моя серія спонукала інших секс-працівників задокументувати і свій світ. Їм (та іншим фотографам) я кажу: ніколи не припускайте, що ви не можете щось знімати або люди скажуть «ні». Завжди краще спитати, ніж припускати.
Надалі я контактувала лише з однією жінкою із проєкту — на фото вона бризкає молоком, тоді як за нею спостерігає її хлопець. Це чудова історія, про яку я докладно розповідаю у книзі. Але в іншому ні, ніхто не намагався зі мною зв’язатися. Минуло 30 років відтоді, як я їх зняла, тож хтозна, де вони всі зараз.
Я була фотографкою — оголеною жінкою, яка давала їм можливість попрацювати разом над унікальним проєктом. І все це, поки вони дрочили!