Гола культура: Інтимні портрети митців

— Я хотіла знімати голих людей на плівку ще з підліткового віку. У шістнадцять років побачила серію Террі Річардсона «Бетмен і Робін», і ці фото сильно вразили мене своєю сміливістю та тим, як по-справжньому вони виглядають.

Я навчалася «режисурі масових свят», якийсь час працювала за спеціальністю, але це не приносило задоволення. Думки про фотографію не полишали, мені не вистачало реалізації себе як особистості. Я розуміла: якщо не почати зараз, час буде втрачений.

Тоді я познайомилася з Марію Вторушиною і поділилася з нею цим. Вона сказала, що треба спробувати прямо сьогодні, тому ми поїхали за плівковим фотоапаратом.

На перший раз вийшло все дуже погано, хоча мені здавалося, що я стільки дивилася фільмів, виставок і фото, що цього буде достатньо для початку. Але я зрозуміла, що єдиний шлях — фотографувати постійно та приділяти цьому багато часу.

На перший раз вийшло все дуже погано, хоча мені здавалося, що я стільки дивилася фільмів, виставок і фото, що цього буде достатньо.

Мені подобаються роботи Террі Річардсона, Давіде Сорренті, Нобуйосі Аракі. Вони достатньо провокаційні та сміливі, там є життя. Ще люблю Гельмута Ньютона та Девіда Лашапеля за їхній шарм і вичурність.

Люди на моїх знімках — це митці, куратори, мистецтвознавці, архітектори, моделі, музиканти, літератори, журналісти і фотографи. Зйомки частіше за все проходять у них вдома або на вулиці. Нещодавно я почала знімати у студіях, та й те лише тому, що так легше знайти локацію.

Складніше за все фотографувати на вулиці, бо ти ніколи не знаєш, чи побачать вас і як відреагують люди. Буває таке, що вони просто підходять, зупиняються і мовчки спостерігають за процесом.

Буває таке, що люди просто підходять, зупиняються і мовчки спостерігають за процесом.

Іноді поводяться досить тактовно. Наприклад, коли я знімала знайому журналістку біля гаража, його власник ввічливо попросив дві хвилинки, щоб узяти потрібні речі й не бентежити модель, яка стояла на колінках повністю гола в дуже провокаційній позі.

На жаль, відбувається не завжди так. Коли ми робили зйомку для екофестивалю в ботсаду імені Гришка, двоє перехожих почали поводитися агресивно: усе через те, що вони побачили оголеного хлопця в перуці й на підборах. Того дня я купила собі свій перший газовий балончик.

Усі ці фото я зробила протягом чотирьох років, майже всі вони з проєкту «Юля хоче красиво» (Julia wants Beautifully). Ця серія тягнеться через усю мою творчість, і у ній я зображаю представників свого покоління.

Гадаю, усі фотографи мріють видати власну книжку. Хоча я не збиралася цього робити зараз через війну, мене знайшло видавництво, і ми домовилися. Звісно, я дуже радію цьому, бо чотири роки моїх зусиль люди зможуть потримати в руках. Та й перша книга, певно, найважливіша.

Перші три місяці війни я не могла нічого знімати. Намагалася фотографувати, але жодна світлина не виходила. Я навіть почала думати, що треба буде починати все спочатку, що втратила все набуте за три з половиною роки. Багато плакала та змушувала себе продовжувати знімати.

Потім вибачалася перед моделями за те, що нічого не вийшло, і починала знову. Мені пощастило, що багато людей люблять мою творчість і готові позувати по десять разів, поки я не зніму щось вдале.

Пощастило, що багато людей люблять мою творчість і готові позувати по десять разів, поки я не зніму щось вдале.

Замовити фотокнигу Julia wants Beautifully можна за посиланням.