З широко заплющеними очима: Традиційні святкування на італійських островах

Традиційні італійські маски зазвичай асоціюються з Венеційським карнавалом, але на Сицилії та Сардинії ще збереглися їх поганські, не такі витончені взірці. Тут їх роблять народні майстри, а місцеві вдягають під час святкувань, наприклад напередодні Великодня. Фотографка Еліс Томлінсон зняла на плівку персонажів, яких зображують італійці. Так з’явився проєкт Gli Isolani («Острів’яни»), що балансує між вигадкою і реальністю. Її чорно-білі аналогові світлини передають таємничість цих прадавніх ритуалів.

— Не обов’язково долати великі відстані, щоб знайти цікаву культуру, — багато язичницьких традицій є й у Британії, звідки я родом. Але Італія завжди приваблювала мене археологічними пам’ятками, гористими ландшафтами та багатою історією. Я працюю краще, коли з головою поринаю у проєкт, а домашнє середовище не дало б такого ефекту.

Попереднє дослідження є дуже важливою частиною роботи. Перед подорожжю я детально описувала свої ідеї та інсайти у блокнотах і альбомах для малювання. Також я читала тематичні історичні романи, мемуари й поезію, наприклад «На Сицилії» Нормана Льюїса, «Христос зупинився в Еболі» Карла Леві та «Знак хреста» Колма Тойбіна.

Якісь традиційні костюми Сицилії та Сардинії досліджені більше, якісь менше. Так, у муніципалітеті Мамояда є цілий музей масок, Museo delle Maschere. Але деякі костюми були зовсім незрозумілі мені, бо їх ніколи раніше не фотографували. Наприклад, у муніципалітеті Ла-Маддалена: там група молодих жінок проходить селом на Страсний тиждень, одягнуті з голови до ніг у чорне, щоб ніхто їх не впізнав. Такий ритуал символізує покаяння у гріхах.

Жінки проходить селом на Страсний тиждень, одягнуті з голови до ніг у чорне. Це символізує покаяння у гріхах.

Деякі мої поїздки на острови тривали кілька днів, деякі — кілька тижнів. Італійська продюсерка Джованна Стоппоні допомагала мені домовитися з місцевими про зйомку. Моя італійська все ще недосконала — втім, як і у багатьох острів’ян. Вони переважно спілкуються сардинською чи сицилійською, які відрізняються від італійської.

На моїх фото немає моделей, це все жителі острова, одягнені в костюми та маски, які належать їм особисто та передаються з покоління в покоління. Деякі сукні належали ще прабабусям героїнь. Не дивно, що до такого одягу вони ставляться як до коштовностей. З кожним костюмом пов’язаний перформативний елемент: жителі острова знають, як рухатися, щоб втілити персонажа. Серед них були сміттярі, пастухи, пекарі, але тільки-но вони перевдягалися, то одразу перетворювалися на потойбічних істот.

Ці костюми є не у всіх, але всі в селах знають про них, і вони є предметом гордості. Маски виготовляють вручну. Багато з них схожі на витвір мистецтва, з неймовірними деталями, яскравими тканинами та матеріалами. Навіть процес підготовки до святкування стає ритуалом. Гуляння досі є дуже важливою щорічною подією.

Що стосується мене, то я зрозуміла, що зв’язок зі спільнотою відчуваю не як острів’яни. Я мешканка міста і не звикла до того, що сім’ї живуть так близько по сусідству. Громада знає про все, і приватності тут дійсно бракує. Тож удома я насолоджуюся анонімністю. Але разом з тим я усвідомила, як важливо бути відкритою світу, який має ще багато таємниць.