Я мандрую уві сні

— Минуло більше пів року відтоді, як почалося вторгнення і я поїхала з Києва. Знову настала зима, було важко усвідомити, що війна триває так довго і я досі боюся повертатися додому, який, на щастя, у мене поки що є.

Я була в мистецькій резиденції у Швеції і на той момент змінила досить багато місць перебування — резиденції для митців, квартири і будинки людей, яких я ніколи раніше не знала. Майже з усіма я познайомилася під час війни. Кожна кімната, кожна спальня була для мене маленькою екскурсією у світ цієї людини.

Я відчувала дивну комбінацію почуттів із вдячності, цікавості й суму. І вирішила зафіксувати цей досвід для себе. Передивилася фотографії, які я робила раніше, і знайшла майже всі свої спальні місця на знімках. Я подумала: цікаво, а скільки ще буде таких ночей попереду? І де закінчиться цей дивний маршрут? Я дуже сподівалася, що у мене вдома.

Я відчувала дивну комбінацію почуттів із вдячності, цікавості й суму. І вирішила зафіксувати цей досвід для себе.

У мене від початку не було чіткого плану, куди їхати. Перші три ночі я взагалі провела у підвалі моргу в Києві зі своєю подругою та її мамою, яка там працює. Там було безпечніше, це лікарня, і ми були впевнені, що по лікарнях не будуть бити. Потім стало зрозуміло, що краще виїхати з України на деякий час.

Ми поїхали до Болгарії, бо там були знайомі, які розмістили нас у себе і допомогли швидко знайти недороге житло. А згодом стали з’являтися різні пропозиції з мистецькими резиденціями. І ми з подругою вирішили: а чому б і ні? З початком війни я втратила роботу, у мене майже не було накопичень та жодних ідей, як і де жити далі, поки вдома війна. Було незрозуміло, в якій країні я зможу жити і знайти роботу, тому вирішила їздити всюди, куди мене запрошують.

Було емоційно складно у віддалених місцях із поганим зв’язком. На шведському острові Форо не було мобільного зв’язку і майже не було інтернету. Хоча, з одного боку, важко, коли постійно думаєш, що вдома будь-якої секунди щось може статися із близькими. А з іншого — постійне перевіряння новин і моніторинг соцмереж тільки додають нервового виснаження.

У Тбілісі було неприємно перебувати серед навали росіян, бачити, як вони спокійно п’ють вино в кафе, гуляють, голосно розмовляють і взагалі поводяться немов відпочивають у єгипетському ол-інклюзив. Але грузини, з якими я познайомилася, — неймовірні люди. Тішуся, що маю таких друзів тепер.

Нові люди, міста, країни — це завжди цікаво. Але у будь-якій подорожі найприємнішим є повернення додому. Принаймні, для мене завжди це було і буде так.

У будь-якій подорожі найприємнішим є повернення додому.

Я чітко пам’ятаю лише один сон — навіть зробила колаж за його мотивами. У тихенькому містечку Сімрісгамн у Швеції мені наснилося, що я прокидаюся вдома від гучного вибуху та бачу, що сусідній будинок горить і валиться поверх за поверхом. Я починаю метушитися, а час настільки прискорюється, що я не встигаю нічого ані вдягнути, ані зібрати, й лише повторюю собі: «Треба не забути паспорт і ключі».

Ми всі маємо різний досвід у ході цієї війни, і майже всі знецінюємо власні переживання, бо завжди є горе, більше за наше. Я не можу знімати війну, не можу фотографувати соціальні проєкти: це для мене надто важко емоційно. Я концентруюся на власному досвіді й переживаннях і намагаюся бути максимально чесною в них.

Мистецтво допомагає мені пережити травматичний досвід. Але, тим не менш, мені приємно, коли воно знаходить відгук. Тоді я відчуваю, що моїй історії також є місце. Я дуже хотіла, аби моя фотосерія мала хепі-енд і остання фотографія була зі мною на ліжку вдома. Так і сталося. Так станеться і з війною. Одного дня ми всі знову опинимося на ліжках у своїх домівках, а війна залишиться лише у наших страшних снах.

Одного дня ми всі знову опинимося на ліжках у своїх домівках, а війна залишиться лише у наших страшних снах.