Фотопроєкт

Я мандрую уві сні

Фотографка Марина Бродовська виїхала з України на початку війни. Щоразу вона знаходила прихисток в оселі нових знайомих по всій Європі. Кімнати у квартирах, хостелах і художніх студіях стали для неї тимчасовим житлом перед поверненням додому. Цей досвід авторка і зберегла у своїй серії.
Марина Бродовська

Фотографка з України. Працює з фотографією, графічним дизайном і відео. Навчалася у школі Віктора Марущенка, у PhotoCult на курсі Романа Пятковки та у школі Bird in Flight. Її роботи представлені в публічних і приватних колекціях в Україні, а також у Парижі та Нью-Йорку.

— Минуло більше пів року відтоді, як почалося вторгнення і я поїхала з Києва. Знову настала зима, було важко усвідомити, що війна триває так довго і я досі боюся повертатися додому, який, на щастя, у мене поки що є.

Я була в мистецькій резиденції у Швеції і на той момент змінила досить багато місць перебування — резиденції для митців, квартири і будинки людей, яких я ніколи раніше не знала. Майже з усіма я познайомилася під час війни. Кожна кімната, кожна спальня була для мене маленькою екскурсією у світ цієї людини.

Я відчувала дивну комбінацію почуттів із вдячності, цікавості й суму. І вирішила зафіксувати цей досвід для себе. Передивилася фотографії, які я робила раніше, і знайшла майже всі свої спальні місця на знімках. Я подумала: цікаво, а скільки ще буде таких ночей попереду? І де закінчиться цей дивний маршрут? Я дуже сподівалася, що у мене вдома.

Я відчувала дивну комбінацію почуттів із вдячності, цікавості й суму. І вирішила зафіксувати цей досвід для себе.

У мене від початку не було чіткого плану, куди їхати. Перші три ночі я взагалі провела у підвалі моргу в Києві зі своєю подругою та її мамою, яка там працює. Там було безпечніше, це лікарня, і ми були впевнені, що по лікарнях не будуть бити. Потім стало зрозуміло, що краще виїхати з України на деякий час.

Підвал київського моргу. Україна, лютий 2022 року
Дитяча кімната. Рівне, Україна, лютий 2022 року
Вітальня. Софія, Болгарія, березень 2022 року
Художня студія та вітальня. Банско, Болгарія, березень 2022 року
Вітальня. Острів Форо, Швеція, квітень 2022 року
Спальня. Стокгольм, Швеція, квітень 2022 року

Ми поїхали до Болгарії, бо там були знайомі, які розмістили нас у себе і допомогли швидко знайти недороге житло. А згодом стали з’являтися різні пропозиції з мистецькими резиденціями. І ми з подругою вирішили: а чому б і ні? З початком війни я втратила роботу, у мене майже не було накопичень та жодних ідей, як і де жити далі, поки вдома війна. Було незрозуміло, в якій країні я зможу жити і знайти роботу, тому вирішила їздити всюди, куди мене запрошують.

Було емоційно складно у віддалених місцях із поганим зв’язком. На шведському острові Форо не було мобільного зв’язку і майже не було інтернету. Хоча, з одного боку, важко, коли постійно думаєш, що вдома будь-якої секунди щось може статися із близькими. А з іншого — постійне перевіряння новин і моніторинг соцмереж тільки додають нервового виснаження.

Гостьова кімната. Омало, Грузія, травень 2022 року
Спальний підвал. Тбілісі, Грузія, червень 2022 року

У Тбілісі було неприємно перебувати серед навали росіян, бачити, як вони спокійно п’ють вино в кафе, гуляють, голосно розмовляють і взагалі поводяться немов відпочивають у єгипетському ол-інклюзив. Але грузини, з якими я познайомилася, — неймовірні люди. Тішуся, що маю таких друзів тепер.

Нові люди, міста, країни — це завжди цікаво. Але у будь-якій подорожі найприємнішим є повернення додому. Принаймні, для мене завжди це було і буде так.

У будь-якій подорожі найприємнішим є повернення додому.

Дитяча кімната. Софія, Болгарія, червень 2022 року
Гостьова кімната. Сімрісгамн, Швеція, листопад 2022 року
Спальна кімната. Копенгаген, Данія, грудень 2022 року

Я чітко пам’ятаю лише один сон — навіть зробила колаж за його мотивами. У тихенькому містечку Сімрісгамн у Швеції мені наснилося, що я прокидаюся вдома від гучного вибуху та бачу, що сусідній будинок горить і валиться поверх за поверхом. Я починаю метушитися, а час настільки прискорюється, що я не встигаю нічого ані вдягнути, ані зібрати, й лише повторюю собі: «Треба не забути паспорт і ключі».

Ми всі маємо різний досвід у ході цієї війни, і майже всі знецінюємо власні переживання, бо завжди є горе, більше за наше. Я не можу знімати війну, не можу фотографувати соціальні проєкти: це для мене надто важко емоційно. Я концентруюся на власному досвіді й переживаннях і намагаюся бути максимально чесною в них.

Мистецтво допомагає мені пережити травматичний досвід. Але, тим не менш, мені приємно, коли воно знаходить відгук. Тоді я відчуваю, що моїй історії також є місце. Я дуже хотіла, аби моя фотосерія мала хепі-енд і остання фотографія була зі мною на ліжку вдома. Так і сталося. Так станеться і з війною. Одного дня ми всі знову опинимося на ліжках у своїх домівках, а війна залишиться лише у наших страшних снах.

Одного дня ми всі знову опинимося на ліжках у своїх домівках, а війна залишиться лише у наших страшних снах.

Спальна кімната. Банско, Болгарія, лютий 2023 року
Художня галерея. Горст, Нідерланди, квітень 2023 року
Комора художньої галереї. Горст, Нідерланди, квітень 2023 року
Кімната в хостелі. Амстердам, Нідерланди, квітень 2023 року
Cпальна кімната. Венеція, Італія, травень 2023 року
Спальна кімната. Южноукраїнськ, Україна, травень 2023 року

Нове та Найкраще

8 330

1 026

839
1 296

Більше матеріалів