Це з п’яних очей чи всерйоз? Настінний календар з картинами життя у Херсоні

— Я не пам’ятаю, коли вперше пішов у місто знімати і навіщо це зробив. Пам’ятаю, що мене здивували не стільки пейзажі та панорами, скільки відчуття перебування на якійсь території, де мене постійно запитували, що я тут фотографую. Я не був упевнений на сто відсотків, що мені це дозволено, але і жителі не відчували досить влади, щоб мене вигнати. Я чесно (хоча більшою мірою для скорочення комунікації) відповідав, що фотографую красу. Напевне, спочатку так і було.

Згодом я став не тільки відповідати на питання, а й взаємодіяти з тими, хто запитував. Мене цікавило, що люди в цьому дворі або на цій вулиці вважають красивим, унікальним, звичайним, поганим, добрим, передовим, відсталим, живим або мертвим. Поступово пошук виняткового і «красивого» змінився пошуком того, що резонує. Фотографія вже не представляла мене як фотографа, а стала щоденниковими нотатками, які спочатку накопичувалися в архівах без особливої ​​класифікації. Кожного разу, повертаючись до одного і того ж району, знімаючи той самий двір, я помічав, наскільки різними можуть бути установки. Вони залежали не стільки від мого емоційного стану, скільки від сумарного інформаційного досвіду тижня, місяця, року.

Коли настав карантин і час почав прилипати до підошов, рідний Херсон несподівано став азбукою вітальності. А відсутність дедлайнів і стратегічних планів оголила сам процес буття. Виглядало це так: ти зависаєш у будь-якій точці простору, і унікальне, особливе, цікаве (хоча навряд чи це правильні слова) починає проявлятися так само, як і при фотографічному процесі. Не знаю, чи схожий подібний досвід на медитацію, але диво просвітлення було.

Ти зависаєш у будь-якій точці простору, і унікальне, особливе, цікаве починає проявлятися так само, як і при фотографічному процесі.

Якось в одному стрьомному районі я побачив, як два штемпи у контражурному світлі починають перетворюватися на античних героїв. Я їх зняв. Вони це помітили і впевненим кроком попрямували до мене. Мені це не сподобалося, стало тривожно. Один запитав, що я фотографую, я відповів — захід сонця. І тут несподівано він сплюнув і сказав: «Захід — це ох*єнно!» Другий додав: «Там з балки нев*бєнний краєвид». Увесь вечір, що залишився, я присвятив заходу.

Я дуже багато знімав. Я дизайнер, і фотографія стала для мене робочим інструментом. На якомусь етапі я зрозумів, що фотографія — це ілюстрація до рекламного тексту. І не важливо, чи це реклама пилососа, соціального проєкту, авторської концепції або філософської доктрини. Я не впевнений, це тільки моя професійна деформація або глобальна коммодифікація зображення як такого. Уже немає естетики (навіть з префіксом «анти»), яку б не привласнила пряма або непряма реклама.

Фотографія — це ілюстрація до рекламного тексту. І не важливо, чи це реклама пилососа, соціального проєкту або авторської концепції.

Але є ще щось на зразок поезії, що важко продати без підготовки. В абсолютній непотрібності й непрактичності поезії є якась остання надія, подібно до того, як у резерваціях концептуальної фотографії є шанс на збереження Непорочного Зображення. Йдеться про деяку непомітність, скромність, крихкість авторського висловлювання.

Експедиції містом відірвали мене від проєктного стану, вони стали іншими практиками, основна цінність яких полягає у відсутності прогнозованої цінності. Це не для виставки, не для буклету, не для підтримки вічного вогню репрезентації в соцмережі. Це для пам’яті. Зайти на далеку від твоїх постійних маршрутів територію, поговорити з людьми, які не поділяють твоїх уявлень про етику, естетику, історію, які обрали іншого президента й інші засоби задоволення, — це не новий досвід. Це досвід опору.

Це не для виставки, не для буклету, не для підтримки вічного вогню репрезентації в соцмережі. Це для пам’яті.

Коли минає час, то в архівах таких експедицій можна виявити його скелети. «Усе, що нам сьогодні пох*й, нащадки назвуть епохою». Ці скелети, каркаси можна обліпити м’ясом наративу і запекти як фотопроєкт. І оскільки сьогодні фотопроєктом може бути сайт, набір листівок, календар, проєкція, акція, лінія одягу, роздаткова агітація тощо, то його фінальна форма добирає драматургію з інструментарію.

«Не весна» — це короткий (двогодинний) сет у Таврійському мікрорайоні рідного міста, взутий у форму настінного календаря. Це історія про кризу безпосереднього життєвого досвіду, коли картинки на улюбленому моніторі починають формувати справжню картину світу — або, принаймні, таку, на яку ти реагуєш як на справжню. Є підозра, що десь там, за вікном, за поворотом, на кінцевій 33-ї маршрутки щось не так, як тут, щось по-іншому.

Основна особливість цього сету — спроба обрати якесь ілюзорне середнє. Це не весна, але і на зиму не схоже. Це не випадкова фотографія, але і не вибудувана. Це ранок, день, вечір? Це Херсон, Житомир, Миколаїв? Це з п’яних очей або всерйоз? Це типове або все-таки унікальне? Це не вулична фотографія, тут мало цирку і трюків, але і не пейзажна — чим тут милуватися? Це критика, сарказм чи все-таки іронія? Це лабіринт самоідентифікації Херсона.