Польща у допомогу: Проєкт про українських мігрантів, знятий в Україні

До 20 грудня в Україні проходить фотоярмарок Photo Kyiv 2020, цього разу його проводять в онлайн-форматі на платформі Pangram. У події беруть участь фотографи з України, Німеччини, Франції, Іспанії, Швейцарії, Польщі та Бельгії, а тема заходу нинішнього року — жіноча фотографія. Серед учасниць ярмарку — Катаржина Хечко Бодор, яка у 2019-му зняла свій проєкт про мігрантів в Україні та отримала за нього нагороду на міжнародному фотоконкурсі від National Geographic.

За даними різних джерел, торік у Польщі перебувало від 1,2 мільйона до 2 мільйонів українців — це приблизно 85% усіх мігрантів. У своїй серії «Між» Катаржина розповідає історії трьох сімей, члени яких змушені жити на відстані саме через міграцію. У всіх були свої причини поїхати до Польщі: пошук кращого місця для життя, як у сина Галини Дрюкової; заробіток, як у батька Іри Гамбал; і, нарешті, прагнення свободи, як у доньки Анжели Рудницької.

— У Польщі багато українських мігрантів; у магазині, ресторані, на вулиці часто можна почути східний акцент. Поляки добре знають як позитивні, так і негативні боки міграції, але коли пунктом призначення є їхня країна, цей феномен викликає багато суперечок. Мені ж хотілося більше дізнатися про причини міграції, про почуття не тільки тих, хто переїхав, але й тих, хто залишився.

У своєму проєкті «Між» усі історії я розповідаю з точки зору родичів, які живуть в Україні, — бабусі, матері і доньки. Бабуся — це Галина Дрюкова, її син переїхав до Польщі разом зі своєю сім’єю. Мати — це Анжела Рудницька, її донька, маючи польське коріння, поїхала туди вчитися і не збирається повертатися. Донька — Іра Гамбал, її батько-таксист їздить до Польщі, щоб заробити на ремонт машини.

До поїздки в Україну я готувалася кілька тижнів, консультувалася з українським фотографом Олексієм Фурманом, а також із Джоном Станмеєром і Ануш Бабаджанян із VII Agency. У героїв я гостювала в травні та червні минулого року разом з Вірою Олійник — вона була моїм гідом, і без неї нічого б не вийшло.

Найцікавіший висновок цього проєкту в тому, що історія повторюється. Спілкуючись з героями, я відчувала, як повертаюся в минуле на двадцять років. У 1997-му, будучи студенткою, я поїхала до Німеччини на тимчасову роботу — як і мільйони моїх співвітчизників. Ми обговорювали все ті ж питання медицини, соціальної інфраструктури і високих заробітків, а ще — приємні аромати побутової хімії або чаю. І те, що можна подорожувати Західною Європою без паспорта і декількох годин очікування на кордоні. Звичайно, і причини у нас були ті ж: пошук стабільності та кращого місця для життя, хорошого заробітку і нових можливостей.

Я б хотіла продовжити цю серію, але вже у Польщі, розповівши історії з точки зору самих мігрантів.