Фотопроєкт

Прощавай, улюблене місто

Клаудія Капорн виросла у невеликому фермерському містечку в Австралії. Колись там вирувало життя, але тепер воно повільно згасає — молодь переїздить до мегаполісів, й у поселенні вже не вистачає людей для футбольної команди. Тож Клаудія вирішила відобразити своє місто у проєкті «На схід від тут і зараз», поки там ще лишилося кого фотографувати.

Понад 60% території Австралії займають фермерські землі. Тут вирощують пшеницю, бавовну, тютюн і цукрову тростину. Але середній вік фермерів стрімко зростає — зараз це швидше 50-річні, ніж 20-річні австралійці. Усе тому, що молоді люди воліють їхати до великих міст, а фермерські селища поступово занепадають. Так сталося і з рідним містечком фотографки Клаудії Капорн.

Клаудія Капорн

Австралійська фотографка. Працює в жанрі портретної та документальної фотографії.

— Я народилася у 1997-му на сімейній фермі в Західній Австралії. Тут я живу й зараз, з батьками і трьома сестрами. Наша родина володіє 12 тисячами акрів землі вже 112 років. Ми вирощуємо пшеницю та ячмінь, а ще доглядаємо отару з 5,5 тисячі овець.

Мене виховували дуже просто, як справжню сільську мешканку. Я з дитинства допомагала батькам і навчилася цінувати тяжку працю, завзятість та стійкість. Я була шибеником: каталася на мотоциклі й цілими днями грала в лісі зі своїми сестрами. Коли мені виповнилося сім, батьки подарували мені маленьку дешеву камеру Samsung. Наступні кілька років я не випускала її з рук. Я фотографувала своїх сестер, нашу ферму та овець. Зараз я помічаю у своїх перших роботах і глибші сенси — виснажливу реальність фермерського життя та безпорадність від усвідомлення того, що все твоє благополуччя залежить від погоди і врожаю. Я знаходила розраду, дивлячись на світ через лінзи камери.

Я вступила на факультет креативної реклами та взяла додатковий курс із фотографії. Я знала, що це те, чим хочу займатися. Щоразу, беручи до рук камеру, я ніби повертаюся додому.

Проєкт «На схід від тут і зараз» став логічним продовженням моїх перших експериментів у фотографії. Спочатку я зображувала свою родину, а потім почала робити знімки околиць. Я використала свою пристрасть — фотографію, — щоб показати справжнє життя у маленькому фермерському містечку Австралії та труднощі, з якими стикаються ті, хто повністю залежить від землі.

Я виросла у Квайредінгу, назва якого походить від слова Kwirading, — мовою аборигенів це означає «будинок маленьких кенгуру». Квайредінг зовсім крихітний, він знаходиться у 200 кілометрах від найближчого великого міста. Якби ви колись опинилися тут, вас би зустріла суха і спекотна погода, висохлі коричневі стебла рослин та розпечена земля. У Квайредінгу живе всього 500 людей. Ще стільки ж — на фермах за його межами. Як і в інших маленьких містах, тут усі знають одне одного і будь-які секрети швидко стають відомі. Ми ніби застрягли в іншому столітті — тримаємося за наше минуле і традиції, відмовляємося рухатися у майбутнє.

Життя у Квайредінгу минає просто й неквапливо. Ми залежимо від погоди, від пори року, від дощу і сонця, а отже, вчимося відчувати зміни природи, стаємо її частиною. Я жила у великому місті, поки навчалася в інституті, й мені здається, що люди у Квайредінгу більш терплячі та дружелюбні. Вони незворушно справляються з будь-якими труднощами.

Ми ніби застрягли в іншому столітті — тримаємося за наше минуле і традиції, відмовляємося рухатися у майбутнє.

У дитинстві Квайредінг був центром мого всесвіту. Мені здавалося, що тут є все, про що тільки можна мріяти. Я проводила час або у школі з однокласниками, або на фермі, лазячи по деревах, плаваючи у водосховищах та граючи у лісі. Раніше місто здавалося мені живим, вируючим, веселим. Люди намагалися вести свій бізнес, займалися спортом, організовували книжкові клуби й гуртки з шиття. Влітку грали у теніс та крикет, а взимку — у хокей і футбол. Зараз я думаю: можливо, місто виглядало таким квітучим, бо я була маленькою, наївною і не знала нічого іншого? Я не підозрювала, що Квайредінг повільно рухається до свого згасання. Зараз він став лише тінню себе колишнього. Нам не вистачає мешканців, щоб зібрати свою футбольну команду. Тепер ви зустрінете хіба старожилів, які п’ють пиво в єдиному місцевому пабі та згадують, як грали раніше.

Більшість людей у ​​Квайредінгу займаються фермерством. Це те, що вони вміють робити найкраще. Вони залишаються тут, у розпеченому сонцем містечку, бо відчувають сильний зв’язок із землею. Але ферми не можуть прогодувати всіх мешканців міста — багато хто повністю покладається на державну підтримку. Зазвичай Квайредінг виглядає тихим і втомленим, але в літні місяці сюди повертається колишній вир життя. У цей час ми збираємо врожай, працюючи по 15 годин на день. Крім того, в Австралії на літні місяці припадає святкування Різдва й Нового року, тому у місті відчувається радісний настрій.

Зйомка цього проєкту була приємною та сумною водночас. Фотографія завжди давала мені можливість відчути те, що я рідко знаходжу в інших сферах життя: радість, насолоду від роботи, зосередженість. І мені подобалося тікати у свій фотографічний світ, щоб відчути й задокументувати те, що я бачу щодня. З іншого боку, знімки вмирання мого міста начебто робили його реальнішим для мене. Я раптом виявила почуття приреченості та безнадії, яких раніше не помічала. У результаті серія стала своєрідною медитацією. Я усвідомила свій смуток і змогла пережити його завдяки фотографії.

Знімки вмирання мого міста начебто робили його реальнішим для мене.

Мій улюблений знімок у проєкті — фото моєї мами. Як і всі жінки, що живуть на фермі, вона справжній міцний горішок: працює в полі, господарює, доглядає будинок, чоловіка і чотирьох доньок. Я зробила цей кадр незатишним дощовим ранком, коли вона намагалася нарубати дров, щоб обігріти будинок в один з найхолодніших тижнів року. Фото відображає суть та двоїстість її натури. Мама тримає в руках наточену сокиру, але водночас залишається жіночною і м’якою у своєму улюбленому рожевому халаті, піжамі та капцях.

Думаючи про Квайредінг, я намагаюся зберігати позитивний настрій. Але, якщо бути чесною, я не вірю, що фермерські містечка на кшталт нашого колись знову процвітатимуть. Усе частіше люди переїздять до мегаполісів, і це не дивно: вони пропонують більше можливостей, кращу освіту. Однак мені все одно сумно від того, що фермерські поселення зникають з лиця землі. Адже тут я провела свої щасливі роки і знаю, яким чудовим може бути життя на фермі.

Коли я працювала над проєктом, то не думала, як його сприймуть глядачі. Для мене це було скоріше особистим роздумом та спробою змиритися зі згасанням мого рідного дому. Зараз, коли «На схід від тут і зараз» отримав певне визнання публіки, мені здається, ці фотографії мають викликати злість, відчуття безнадії й тугу — їх відчувають усі мешканці Квайредінга.

Мені здається, ці фотографії мають викликати злість, відчуття безнадії й тугу.

Я не хочу, щоб у глядачів виникала жалість до фермерів. Я просто намагаюся чесно передати картинку іншої реальності, настільки далекої від сучасного життя, що більшості людей важко повірити у її існування. Такі міста, як наше, часто зникають у невідомості, але своїми знімками я завойовую увагу і визнання для мешканців мого дому, що розпадається на шматки.

Нове та Найкраще

949

2 402

342
308

Більше матеріалів