Фотопроєкт

Одного дня я назавжди повернуся додому: Україна 90-х на фото Кетрін Турчан

Американка українського походження Кетрін Турчан відвідує та фотографує Україну ще з першої половини 1990-х. Увесь цей час вона робила портрети людей та документувала зміни, що відбувалися з ними у період між розпадом Радянського Союзу та початком війни з Росією. У 2023 році Кетрін об’єднала свої ранні знімки у книгу «Звідки вони походять», втіливши у ній історію про повернення до коріння та віднайдення другого дому.
Кетрін Турчан

Фотографка. Роботи представлені у музеях і галереях по всьому світу, включно з Museum of Modern Art та Metropolitan Museum of Art. Живе і працює у Сполучених Штатах та багато часу проводить в Україні з родиною.

— Баченню фотографа мене навчив дідусь. Він народився та виріс у маленькому селі Кобиловолоки на Тернопільщині, а згодом приєднався до січових стрільців і воював проти більшовиків. Коли дідусь повернувся додому, його батько хвилювався, що його з братами посадять до в’язниці або гірше. Тому дідусь виїхав в Америку.

Він оселився у Нью-Джерсі, де облаштував невеличку ферму з вівцями й курчатами — зовсім як у себе вдома. Невдовзі до нього приїхала сестра. Я проводила багато часу разом із ними. Гадаю, вони вплинули на мене навіть більше, ніж мої батьки, які були постійно зайняті. Я приходила до дідуся, сідала з ним на кухні та вчилася малювати. Він був талановитий і вчив мене пильно вдивлятися у все навколо. Я малювала писанки, а він — портрети членів своєї родини. Дідусь не мав грошей на папір і малював на полях українсько-американської газети «Свобода». Годі й вигадувати кращу метафору.

Дідусь не мав грошей на папір і малював на полях українсько-американської газети «Свобода».

Він часто розповідав мені історії про своїх близьких: про батька, котрий був директором школи й організував там театральний гурток, про тітку, яка колись намалювала плащаницю для місцевої церкви. Подекуди він показував мені свій шрам на ребрах, що лишився від кулі відтоді, коли він був січовим стрільцем. Я водила пальцем по шраму й вимальовувала на ньому візерунки. А іноді ми сідали в автівку та їхали у місто дивитися на оточуючих та робити швидкі замальовки. Він казав, що ми колекціонуємо людей. Гадаю, подорослішавши, я стала займатися саме цим.

Мій інший дідусь, батько моєї матері, був патріотом, але він не міг повернутися в Україну, а з часом уже й не хотів. Мого батька, якому вдалося втекти після Другої світової, ідея повернення додому просто жахала. Але за два роки після смерті дідуся я зрозуміла, що хочу поїхати. Саме тоді у моїх батьків діагностували початкову форму деменції. Як митець я мала вибір: фотографувати їхнє повільне згасання або повернутися туди, звідки вони приїхали і де, можливо, загубили щось дуже цінне. Я отримала стипендію від Єльського університету та вирушила в Україну.

Я вирішила не казати українським родичам, що їду, аби не обтяжувати їх своєю присутністю. Не знала, як вони мене приймуть. Завдяки українсько-американській організації я змогла отримати театральну візу, яку тоді видавали танцівникам, музикантам та іншим митцям. Варто сказати, що мої близькі були доволі відомими у Львові й Києві музикантами. Мій дядько був диригентом львівського оркестру «Трембіта». Моя кузина Романа була бандуристкою, а кузен Юрій — джазменом та музикантом Національної опери України. Зі своїх музичних кіл вони дізналися про мій приїзд. Зненацька прийшли у готель, в якому я зупинилася і забрали мене до себе додому. Це був надзвичайно емоційний момент.

Моя перша поїздка в Україну припала на дуже складний період. Це був травень 1991-го, чотири місяці до розвалу Радянського Союзу. Звісно, я була щаслива віднайти свою сім’ю, але мене шокувало та пригнічувало те, що я бачила навколо. Люди стояли в чергах за цукром і хлібом, замість грошей були купони. Було важко. Якось ми поїхали у Славське, в Карпати, і мені здалося, що я потрапила у дідусеві історії, — там нічого не змінилося. У великих містах було краще, але не набагато. Здавалося, що Україна завмерла у часі.

Втім, я була молода, щаслива й не боялася ходити вулицями радянських міст зі своєю величезною камерою. Окрім одного дня, коли ми з Романою приїхали до Києва. З самого ранку по телевізору транслювали «Лебедине озеро». Ми увімкнули радіо — там теж було «Лебедине озеро». Відтак я сказала: «Ромо, мені страшно». Ми вийшли на вулицю і почали розпитувати людей, що трапилося. Ніхто не знав, що відбувався серпневий путч, але ми відчували страх у повітрі. Тоді я не могла просто зателефонувати додому, в Америку. Тому я пішла на пошту й запросила дзвінок у Штати, який відбувся лише за три дні. Увесь цей період я боялася, що містом поїдуть танки. Врешті я змогла поміняти квитки та повернулася до Америки.

Відтоді я приїжджала в Україну майже щороку і кожного разу зупинялася у своїх рідних. Ми зблизились. Мене вразило, як швидко почала розвиватися країна після розвалу Радянського Союзу. Уже після 1994-го можна було побачити, якими витонченими стали українці. Вони швидко прийняли європейську культуру, до якої завжди тяжіли. Іноді мої кузини розповідали мені щось про моду чи музику, а я не розуміла, про що йдеться. Вони так швидко випередили мене — я й отямитися не встигла, як стала заскорублою родичкою з Америки.

Уже після 1994-го можна було побачити, якими витонченими стали українці. Вони швидко прийняли європейську культуру, до якої завжди тяжіли.

Я завжди приїжджала надовго, на місяць або більше. Я працюю із великим форматом і великою камерою, тому мені треба багато часу, щоб зробити світлину. Це зовсім не схоже на фотожурналістику, де все відбувається швидко. Тут потрібна розмова, розуміння та прийняття. Іноді мені здається, що процес зйомки стає схожим на медитацію. Звісно, я часто фотографувала свою родину, але мене також цікавили незнайомці, особливо жінки. Можливо, це стереотип, але мені здається, що саме жінки утримують родини разом, і мені хотілося побачити, як змінюється їхнє життя у такий непростий для країни час. Я дивилася на них та уявляла, яким би було моє життя, якби мій дідусь не емігрував до Америки. Сумніваюся, що я стала б фотографом. Тут це було б занадто дорогою забаганкою.

Я уявляла, яким би було моє життя, якби мій дідусь не емігрував до Америки. Сумніваюся, що я стала б фотографом.

Серед моїх світлин багато зображень черниць. Частково тому, що колись моя мама хотіла стати черницею, але й також через те, що мене цікавив їхній життєвий вибір. Гадаю, вони приєдналися до церкви не тільки через духовний поклик, але й щоб мати стабільніше, безпечніше життя посеред хаосу. Я також часто фотографувала дітей. У 1990-х їх щоліта відправляли в табори, де вони мали оздоровитися після аварії на Чорнобильській АЕС. Їхнє дитинство не було простим, проте вони все одно виглядали веселими й безтурботними.

У 2000-х явідвідала Крим, проїхалась південним узбережжям, завітати до Одеси та на схід України. Моя остання поїздка в Україну відбулася напередодні пандемії COVID-19. А потім почалася повномасштабна війна. Коли це сталося, я не згадувала про свої знімки. Мої думки були з моїми близькими, я плакала щодня. Аж потім одного разу я передивлялася старі файли та зрозуміла, що ці фотографії варто було б виставити в соціальні мережі. Я хотіла, щоб вони якимось чином збалансували образи насилля та болю, якими повнилися світлини з України. Але я сумнівалася, чи варто їх публікувати. Адже фотожурналісти робили так багато важливих світлин — важливіших за мою роботу на той час. Врешті я вирішила, що ми всі маємо говорити про Україну будь-якою доступною нам мовою.

Так мої знімки отримали друге життя. Я зібрала їх у книгу «Звідки вони походять» та перевипустила у 2023 році. У передмові є історія, яку написала Софія Андрухович. Насправді мені довелося вмовляти її написати текст, однак воно було того варте. Вона має дуже глибокий погляд на історію України у всій її складності та неідеальності. Мені хотілося, щоб мої фотографії теж відображали історію такою — складною, але ніжною, спокійною, сповненою любові.

Мені хотілося, щоб мої фотографії відображали історію складною, але ніжною, спокійною, сповненою любові.

Зараз я постійно підтримую зв’язок з близькими. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я запросила усіх приїхати до мене, в Америку. Юрій відмовився — він повернувся до роботи в опері. А Романа емігрувала у Штати ще багато років тому. До початку великої війни вона померла від раку, й ми привезли її тіло до Львова та поховали на Личаківському кладовищі. Коли прийде мій час, мій попіл теж буде поховано там, поруч із нею та нашою родиною. Тож одного дня я назавжди повернуся додому.

Книгу Кетрін Турчан можна придбати за посиланням.

Нове та Найкраще

765

653

652
1 030

Більше матеріалів