«Так працюють спогади»: Молоді українські фотографи про своє переживання війни

Восени 2022 року міжнародний фестиваль сучасної фотографії Odesa Photo Days провів менторську програму з фотографічного сторітелінгу для молодих фотографів. Її учасники разом із наставниками два місяці працювали над створенням фотосерій про свій досвід переживання війни. Менторами програми виступили фотографи Тарас Бичко, Валерій Мілосердов, Михайло Палінчак, Аліна Смутко, Ігор Чекачков.

У результаті 40 авторок й авторів віком від 17 до 21 року створили фотопроєкти про те, як війна Росії проти України вплинула на наше життя. Це історії про руйнування міст та волонтерство, про Харків та Маріуполь, про особисті травми та ніжні знайомства часів війни, про культурну спадщину та деколонізацію, про пошуки нового дому та спогади про втрачене, евакуацію та віру в перемогу.

Bird in Flight відібрав чотири найцікавіші серії.

«Пам’ять»

Оля Коваль, 21 рік, Чернігів — Київ

— Моє життя поділилося на «до» та «після» 24 лютого 2022 року. Речі, які з такою турботою зберігалися, втратили сенс в один день. Усе, що було у мене, що робило мене щасливою, знецінилося в один четвер. Під час евакуації я не взяла нічого, окрім папки з негативами, книги Бардо Тхьодола і жорсткого диска. Після цього я довго згадувала фрагменти «минулого» життя: людей, які були поруч, їхні риси обличчя, теми розмов, книги з мистецтва із загнутими сторінками, подарунки і листи друзів, змісту яких вже й не пам’ятаю.

Згадки тьмяніють, забуваються деталі, стираються контури. Час після 24 лютого нібито прискорився. Великий потік інформації віддаляє від місця, в якому ти знаходишся. І вже важко згадати, що саме тебе оточувало.

Усе, що було у мене, що робило мене щасливою, знецінилося в один четвер.

«6700»

Каміла Карпенко, 17 років, Ніжин

— 6 700 мешканців міста Корюківка Чернігівської області були вбиті на початку березня 1943 року загонами угорської військової жандармерії за те, що виявили спротив пануванню німців. Це так звана Корюківська трагедія. Маленька дівчинка Галина Попова змогла вижити, але забути цей страшний епізод свого життя їй не вдається ще й досі.

Очевидиця тих подій згадує про безцеремонність військових, страх людей, розгубленість та паніку, про безліч мерців на дорогах і про шлях до лінії свободи. Її мати врятувала родину, переправивши дітей за огорожу, але залишилося багато тих, хто не встиг. Усе місто було у вогні, руїнах. Життя покинуло його. Але з часом люди повернулися на рідні землі та відбудували свої домівки.

Минули роки, усі ходять вулицями, як і раніше. Але чи пробачили вони таку жорстокість? Чи зможуть пробачити пізніше? Більшості українців, які зараз прив’язані до загарбників територіально, сімейними стосунками, часом, прожитим поруч, також доведеться обдумати це.

У цьому проєкті я намагаюся торкнутися питання прощення: як довго людина може обмірковувати проблему, щоб відпустити її та полегшити собі життя? І чи стане їй легше після цього рішення? Фото зняті в Ніжині та Корюківці у 2022 році.

Як довго людина може обмірковувати проблему, щоб відпустити її та полегшити собі життя? І чи стане їй легше?

«Завіса ілюзії»

Анна Погорєлова, 19 років, Харків — Вінтертур (Швейцарія)

— У колажах я поєдную вернакулярну фотографію та документальні світлини з Харкова, які зробила у вересні 2022 року, коли тимчасово повернулася до міста. На знімках з родинного альбому я, батьки, бабуся з дідусем та мої сестри. Фотографія дівчини із тканиною на голові була знята за два дні до початку повномасштабної війни. Згодом героїня цієї світлини Валерія стала волонтеркою і загинула.

Спогади недоторканні. Міцний зв’язок між думками і серцем залишає все всередині. Людям доводиться бачити те, чого вже немає, — так і працюють спогади.

Людям доводиться бачити те, чого вже немає, — так і працюють спогади.

Dreams of Kharkiv

Юрій Голік, 19 років, Харків — Львів

— Цю серію колажів я зробив, коли переїхав до Львова на початку вересня. Тут я намагаюся повернутися до нормального життя і кілька разів на день ловлю себе на думці: «майже як у Харкові». Зустрів багато людей зі свого міста, які перебувають у схожому стані. Я створював фото, друкував, різав на колажі, знову збирав. Героїв просив написати спогад або асоціацію з Харковом і зберігав їхній досвід у своєму щоденнику. Крім харків’ян до проєкту доєдналися люди з інших міст. Найцікавіше було бачити, як ті, хто жодного разу не був у Харкові, сприймають міський міф і монтують своє уявлення завдяки тексту.

На відміну від фотографії конструювання колажу ламає типові відносини із правдивістю зображення, дозволяє вибудовувати свою реальність з уламків дійсності. У випадку Dreams of Kharkiv це спроба зафіксувати свої спогади та відчуття, зобразити межовий стан між минулим, невдалою спробою його відпустити, і сучасністю, яку важко прийняти.

У Львові я намагаюся повернутися до нормального життя і кілька разів на день ловлю себе на думці: «майже як у Харкові».

Програма відбулася за підтримки USAID