Я розповім тобі страшну історію

— Ніколи не думала, що стану героїнею власної вигаданої історії в реальності.

Серія, яку я почала у 2017 році, присвячена дитинству з усіма його підводними каменями. Вона розповідає про село замкненого типу зі староруською назвою Околоток. Село має поліцейський устрій, а живуть у ньому лише діти.

Дитинство у всіх різне, та саме ним надихаються митці впродовж свого життя. Так сказав Альмодовар, і я з ним згодна.

Моє дитинство було цілком щасливим, навіть дуже, але я завжди була мрійливою та обожнювала страшні казки, які вечорами ми розповідали одне одному десь у лісі під тріскотіння багаття. Мене захоплював чарівний світ фантазій та ілюзій. Тож я вирішила досліджувати дитинство, всі темні кути, де ховаються привиди минулого.

Працювати над серією я почала після переїзду з Харкова у своє село. Якщо спершу я знімала дітей як відображення реальності, то згодом стала відчувати силу образів. Я зрозуміла, що дитинство — це хтонічна сила. Із часом серія почала сама себе вибудовувати.

Чим далі я занурювалася у тему Околотока, тим містичнішими ставали діти, яких я знімала. Вони перетворювалися на персонажів, а персонажі — на загальновідомі архетипи. Наприклад, Король так боїться втратити владу, що поступово божеволіє. Чи Блазень: він служить Королю, але прагне відібрати у нього владу. Золотий Хлопчик — це такий собі Пітер Пен, який хоче бути завжди юним і гратися з дітьми. Тож він заводить їх у поля чи ліси, забирає їхні очі та закопує їх десь, аби діти ніколи не повернулися додому і завжди були з ним. Є ще Принцеса Тінь, що, як і всі принцеси, хоче бути завжди красивою. Тому вона ніколи не виходить на сонце, а щоб залишатися молодою, дістає з животів дітей опали і смарагди та їсть їх. Усі ці історії я розповідала дітям, яких знімала, і вони були в захваті.

Принцеса Тінь ніколи не виходить на сонце, а щоб залишатися молодою, дістає з животів дітей опали і смарагди та їсть їх.

Насамкінець персонажі були для мене настільки сильними, що я сама вже їх не витримувала. Чітко пам’ятаю день, коли вони стали більшими за мене, і тоді я зрозуміла, що серія закінчена. Це було у 2020-му.

Діти питали дозволу в батьків на зйомку. Я навіть хотіла робити щось на кшталт контрактів, однак, чесно кажучи, людей у селі це не сильно хвилювало.

Найбільше я працювала зі своєю сестрою Софією і хлопчиком Андрієм (той, що Король і Блазень) — його прізвище теж Лаптій, але ми не родичі, в нас у селі багато Лаптіїв. З сестрою мені було складно, тож доводилося йти на хитрощі: поки вона була меншою, я купувала їй чіпси чи морозиво за зйомки, а як підросла — платила гроші. Сестрі на початку було не дуже цікаво, але кадри з нею виходили хороші — вона дуже злилася на мене, а це і треба було для світлин. Проте коли вона подорослішала, то написала мені листа, в якому дуже дякувала за ті зйомки. За її словами, це вони навчили її бачити красу і творити. Софія непогано малює, фотографує. Перед війною вона думала вступати до Худпрому.

Кадри з сестрою виходили хороші — вона дуже злилася на мене, а це і треба було для світлин.

Андрій сам до мене звернувся, коли я якраз шукала, кого б познімати, бо не всі діти підходять, та й не всім цікаво. Він друг моєї сестри. Коли я побачила Андрія, зрозуміла, що це скарб. Він дуже мрійливий тендітний хлопчик, розумний та добрий. І йому було цікаво робити щось, що не вписувалося в сільську буденність. Я перетворювала його на найстрашніших та найсильніших персонажів, він виявився чудовим актором. Міг грати так, що навіть мені моторошно ставало.

Перед зйомкою я завжди пояснювала історію персонажа, вводила Андрія чи Софію у потрібний стан. Часто дорогою до локації я їм довго розповідала щось про мистецтво, намагалася зацікавити чи надихнути. Наприклад, коли ми знімали Софію як Офелію, я їй говорила про Шекспіра та показувала полотна різних художників, які її зображували. Софія любить романтичні історії з поганим закінченням.

Коло цього проєкту замкнулося, коли російські війська увійшли в моє справжнє, невигадане село. 24 лютого я бачила, як колона російських танків їде на Харків, і тоді навіжений Король уперше посміхнувся до мене по-справжньому.

Коло цього проєкту замкнулося, коли російські війська увійшли в моє справжнє, невигадане село.

Андрій, як і я, теж опинився в окупації, і коли я виїхала, то довго намагалася з ним зв’язатися. Потім він потрапив у Бєлгород та набрав мене. Оскільки Андрій тікав з окупації пізніше, я вже знала шлях, як виїхати через Росію і в кого там зупинитися. Я попросила людей, які мені допомогли, допомогти і йому. Напевне, краще не називати їхніх імен. Андрій зараз у Польщі у брата.

Мама з сестрою виїхали ще до початку вторгнення. Я тоді відмовилася, бо не вірила, що війна почнеться. Але я не жалкую.

В окупації я відчувала невимовний, гнітючий страх, який притискає до землі, ненависть, яка з’їдає, а також якусь абсурдність буття.

Одного разу ми сиділи у підвалі, нас крили «гради». У цей час вулицями їздили машини і з гучномовця розповідали нам: «Мы ваши братья, мы единый народ, мы единая нация, переходите на нашу сторону». А в якості гуманітарки вони розвозили м’ясо з ферми, яку самі ж і розбомбили. Я взяла вісім кіло. З нього ще текла кров, коли я його тягнула додому, це був березневий сонячний день, сніг із брудом змішалися, і все перетворилося на суцільну жижу. Я йшла через кладовище, де поховані всі мої предки, у тому числі прадід, який був у першій українській партії «Рух». Він змалечку мені казав, що ми не браття і гіршого народу, ніж російський, не існує. Тож я йшла кладовищем, де в дитинстві ми грали в козаків-розбійників, і плакала. Зі смертю ще можна змиритися, а з тим, що в тебе відбирають твоє єство, — ні. Згодом кладовище замінували.

Тоді я мало про що могла думати, але відчувала, що абсурдний світ, який я вибудовувала у світлинах серії, поступово ставав реальним. Блазні у військовій формі казали нам: «Все будет хорошо, только переходите на нашу сторону». Реальність виявилася страшнішою за страшні казки.