Пасочки з бруду, фортеця з подушок та інші дитячі ігри в різних країнах світу

Ігри існують приблизно стільки ж, скільки і саме людство, але з розвитком капіталізму вони набули нових форм. Механічні машини Чарльза Фея, що наприкінці XIX століття видавали гравцеві 50 центів при збігу на табло трьох дзвіночків, сьогодні приносять 70% прибутку будь-якому казино. А парк із каруселями від винахідника «американської мрії» Волта Діснея за 100 доларів гарантує її здійснення.

Чи означає це, що знайомі будь-якій дитині та абсолютно безкоштовні лови, пасочки та «козаки-розбійники» вже в минулому? Досліджуючи це питання, фотографка Ненсі Річардс Фарезе зібрала близько 90 знімків залучених до ігор дітей із різних країн світу у проєкті «Потенційний простір».

— У якій би точці світу ви не опинилися, гру ви розпізнаєте одразу. Ось повітряний змій, зроблений своїми руками, ось гра у м’яч, автомобільні шини, які можна ганяти по землі, і, звичайно ж, відеоігри — зараз вони є навіть у далеких від цивілізації регіонах. У кожному випадку йдеться про інклюзивність: це завжди великі компанії дітей, де хтось вибуває, а хтось приєднується. Як не парадоксально, такі ігри одночасно і серйозні, і безтурботні, адже діти самі встановлюють правила та стежать за їхнім дотриманням, але головна мета будь-якої гри — радість та сміх, змагання і нові знання.

Опинившись у 2017 році в таборі біженців рохінджа в Бангладеш, я звернула увагу на дітей, що гралися. Спілкування, сміх та гра були способом адаптації біженців до ситуації неоднозначності й хаосу, в якій вони опинилися. І я запитала себе: чого ми можемо навчитися, спостерігаючи за дітьми у процесі гри?

Ігри одночасно і серйозні, і безтурботні, адже діти самі встановлюють правила та стежать за їхнім дотриманням.

Знімаючи дітей, що граються, у різних країнах світу, я зрозуміла, що у мене не дуже добре виходить ганяти тонким дротом покришку по ґрунтовій дорозі. Також у мене не найкращий у світі окомір, і я часто промазую, запускаючи старий черевик у ціль на піщаному полі. Ще я страшенно повільна, коли граю в бабки чи намагаюся зібрати камінчики за той час, поки на землю не впаде підкинута за мить до цього галька.

Я завжди намагаюся включатися в ігри, які фотографую, — як з цікавості, так і для встановлення з дітьми контакту, щоб трохи відволікти їх від камери і повернути до заняття. І чим би ми не займалися, це завжди дуже весело.

Бачачи камеру, діти тягнуться до неї, як метелики до світла, вони зачаровані, і, щоб хоч якось їх відволікти, я набираюся терпіння і… намагаюся здатися їм нудною. На це йде багато часу, але, на щастя, діти в будь-якому куточку планети найбільше полюбляють саме ігри, тому рано чи пізно вони повертаються до своїх справ, а я приступаю до роботи.

Бачачи камеру, діти тягнуться до неї, і, щоб хоч якось їх відволікти, я намагаюся здатися їм нудною.

Гра визначається як усе, що людина робить просто заради самого заняття. Вона допомагає забути про плин часу і змістити фокус з нашого «его» — і ось ми вже не дивимося на годинник, розчиняємося у дії, бажаючи лише одного: щоб гра тривала якнайдовше. Такий самий ефект можуть мати й розмови з другом, прогулянки на природі, занурення у музику. Гра дуже важлива, адже всі наші фізичні, емоційні та соціальні навички закладаються у дитинстві саме в іграх.

Дослідження показують, що діти, яким не вистачає можливості грати, ростуть із недостатньо розвиненим умінням досягати стабільності в хаосі та невизначеності, а в дорослому житті часто схильні до жорстокості.

Більшість населення Землі все ще веде сільський спосіб життя, й ігри при цьому дуже сильно визначає гендер: дівчатка грають у ляльки, а хлопчики — з камінчиками. У більш розвиненому світі діти рідше виявляють спонтанність та фантазію, правила частіше встановлюють дорослі. І скрізь, від сіл Гондурасу до таборів сирійських біженців у Йорданії, гра стала не так чистою діяльністю, як заняттям, що передбачає використання певних товарів.

Я досліджувала роль технологій і комерціалізацію ігрового процесу, а також конкретний і такий, що все менше піддається регулюванню (зокрема, у США), фокус на дітей як на споживачів. До речі, у зв’язку з цим я дізналася про новий термін — «ефект ниття», коли діти нескінченно ниють, випрошуючи у батьків нову іграшку, яку вони побачили по телевізору.

«Ефект ниття» — коли діти нескінченно ниють, випрошуючи у батьків нову іграшку, яку вони побачили по телевізору.

Сьогодні складно не враховувати те, як гру фактично перевинайшли з позицій консьюмеризму, індустрії іграшок та відеоігор. У своєму проєкті я вибудувала цілу візуальну класифікацію — від повітряного змія, зробленого вручну, до онлайн-відеоігор, — щоб краще зрозуміти, що наш вибір предметів говорить про гендер, освіту, ресурси та соціальні очікування.

Чи існують і сьогодні приклади простих ігор, які не потребують матеріальних витрат, або «вільної гри», як її дехто називає? Діти, звичайно, можуть скерувати нас, але ми повинні бути готові їм не заважати і дозволити нудьзі зробити свою справу. Дуже важко боротися із привабливістю технологій. Проте чи готові навіть дорослі відірватися від екрана та поринути у гру?

Джош Голін із Центру дитинства, вільного від комерції, сказав: «Фахівці в галузі дитячого розвитку вважають, що найкращі іграшки — на 90% самі діти і на 10% — іграшки, тому справа зовсім не в якості іграшки як предмета. Найголовніше тут все ж таки творчість дітей, їхня фантазія, здатна перетворити об’єкт на щось нове. Багатофункціональні іграшки мало допомагають розвитку уяви. Творчість стимулюють найпростіші речі».

«Потенційний простір» — концепція, розроблена Дональдом Вудсом Віннікоттом, британським психоаналітиком та провідним експертом у галузі розвитку дітей, який стверджував, що вся людська культура походить від гри. З моменту народження ми починаємо відокремлювати себе від матері, розсуваючи межі психічного «потенційного простору» між нашим внутрішнім світом та зовнішньою реальністю. Тут і виникає гра — коли фортеця з подушок стає королівством. Віннікотт вважав, що ці відчуття аж ніяк не легковажні і не безглузді, як може здатися: насправді вони пов’язані з серйозною роботою розвитку особистості та лежать в основі багатьох наших фізичних, емоційних і соціальних навичок. Гра — це те, як ми розширюємо й тестуємо наш людський потенціал.

Гра — це те, як ми розширюємо й тестуємо наш людський потенціал.

Зараз дорослим саме час замислитися, як і де ми все ще можемо продовжувати грати. У кожного є скарбниця візуальних та емоційних спогадів про дитячі ігри — той період, коли у нас була розкіш не хвилюватися про час і дозволяти нашій уяві ширяти в повітрі. Ми не знали, що таке заборони та сором, а просто були самими собою. І ці приємні спогади про гру все ще здатні нас багато чого навчити. Що трапилося б, якби ми, дорослі, дозволили собі грати і зараз?

Фотографії ігор нагадують, що найбільш важливе і потрібне — зв’язок одне з одним та усвідомленість, «соціальний клей», який поєднує людей у ​​мирі та радості. У цьому полягає суть гри, і хороша новина — ми всі вже чудово знаємо, як це робити!

Фото авторки: Кріс Мішель