Роджер Баллен: «Фотографія була моїм хобі. Років до п’ятдесяти»
Вокалістка Die Antwoord Йоланді Фіссер після спільної з Роджером Балленом роботи над кліпом I Fink U Freeky назвала фотографа найдивнішим з усіх, кого вона зустрічала в житті. Здавалося б, коли вас називає дивним Йоланді Фіссер, це означає, що ваш рівень дивності дійсно високий. Однак у спілкуванні Роджер Баллен не намагається виглядати аж надто непересічною особистістю: жодних розмов про осяяння чи контакти з тонкими світами — у фотографії, каже він, дисципліна важливіша за Музу. Минуле? Нічого так. Чого хочеться? Гуляти вздовж океану.
Про те, як це — кинути успішний промисел золотошукача заради фотомистецтва, про створену ним нову естетику та про нічні жахіття Роджер Баллен розповів в інтерв’ю Bird in Flight.
Народився у Нью-Йорку, але вже понад 30 років живе в Йоганнесбурзі. За освітою геолог. Після навчання у Штатах працював консультантом у гірничорудній промисловості в Південній Африці. Починав як фотограф-документаліст, знімав репортажі, але поступово став фотохудожником. Роботи Баллена зберігаються у колекціях Музею Помпіду (Париж), Музею Вікторії та Альберта (Лондон), у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Володар безлічі нагород. Названий фотографом року на фестивалі Rencontres d’Arles у 2002-му.
Про себе
Першу фотографію я зробив, коли мені було п’ять із половиною років. У мене була камера Kodak Brownie, і я зняв свого пса. А ось продав я свою першу світлину, коли мені було вже за тридцять, у 1982-му на виставці в Південній Африці. На тому знімку були люди, яких я фотографував у Марокко. У ПАР не було культури продажу світлин, не було ринку. Я віддав знімок за якісь невеликі гроші.
Я доктор геологічних наук. І я працював геологом тридцять років. Моя робота полягала у пошуку мінералів: золота та платини. Я багато мандрував Африкою. Якби я не мав цієї професії, я б ніколи не зміг зняти того, що зняв.
Я завжди знімав, але не був фотографом, і я не мав відчуття, що колись фотографія стане моєю справжньою професією. Я радів, що хтось купує мої знімки, це було приємно, але я не ставився до цього всерйоз. Фотографія була моїм хобі років до п’ятдесяти.
Я живу в Йоганнесбурзі й зазвичай приходжу в офіс о 7:30 ранку. Я займаюся фотодруком, ще усілякою адміністративною роботою, відповідаю на листи, працюю над проєктами, редагую світлини. Близько 12:30 я виходжу з офісу та йду знімати. Після п’ятої повертаюся до адміністративної роботи в офісі. О сьомій чи о пів на восьму я йду додому, вечеряю і трохи відпочиваю — читаю газету чи дивлюся телевізор. Лягаю близько 22:30.
Я люблю ходити пішки. Ще люблю дайвінг. Мені вже шістдесят п’ять, а не двадцять п’ять, але мені все ще в кайф бути на природі. Якби мені запропонували відпустку, я не поїхав би у велике місто — віддав би перевагу поїздці на Індійський океан, щоб займатися дайвінгом, плавати і гуляти. Це те, що мені справді подобається.
Про критику
Моя фотографія породжує безліч суперечок. Спочатку я губився та засмучувався, коли мене сильно критикували. Перше, що породило безліч дискусій, — це моя книга Platteland. Вона стала популярною у всьому світі і зробила мене відомим фотографом. До цієї книги було виявлено стільки інтересу, що я раптом серйозніше замислився про фотографію.
У середині 90-х я весь час жартував, що маю лише одного друга — мого пса Лероя.
Останні двадцять років я працюю з фотографіями чотири-п’ять днів на тиждень. Це й дало мені впевненість у собі. Я вже не сприймаю критики. Чесно кажучи, я не бачу причин критикувати мене за щось.
Я створив нову реальність та нову естетику фотографії, яка діє на психіку. Мої роботи впливають на людей. Одного разу побачивши мої знімки, вони їх уже не забудуть. Мені здається, мої світлини хороші і своєю технікою, і внутрішніми метафорами. Мої роботи сильні, вони лишаються з людьми. Критикуючи мене, люди часто наводять нудні аргументи. Це трапляється від нестачі знань.
Причина, через яку люди використовують слова «потворний», «божевільний», «дивний» і таке інше, коли описують мої роботи, проста: вони не розуміють їх, вони в них у голові не вкладаються.
Мені здається, якщо люди емоційно реагують на фото, їм варто спробувати зрозуміти, чому це справило на них таке враження. Узагалі, в цьому завдання художника — зробити так, щоб робота викликала у глядачів емоції, вплинула на них. Якщо це виходить, отже, робота вдала.
Багато людей — у Росії, в Америці — живуть у світі репресій. Психологічних репресій, забудьте зараз про політику. Так от, хороша творчість допомагає людям впоратися із цим.
Ти ніколи не зможеш знайти себе. Це нескінченний процес самоідентифікації: хто ти, звідки прийшов, куди йдеш. Ти тільки можеш скласти шматочки пазла разом, і добре, якщо це наштовхне тебе на якісь думки. Але цілком цей пазл ніколи не скласти — удача, якщо хоч кілька шматочків підійдуть один одному.
Можу сказати, що маю екзистенційну натуру. Мабуть, так я можу себе описати. Я не знаю, сумний я чи веселий. Це якісь безглузді слова. Я витрачаю багато сил, щоб зрозуміти себе. Я намагаюся самовизначитися через фотографію більше, ніж іншими шляхами. І я щасливий, що знайшов спосіб це робити. Це, звичайно, не дає мені шансу дістатися до самої суті, але дає можливість пройти трохи далі.
Про творчий процес
Фотографія змушує мене продовжувати вчитися. Не виходить одного дня — вийде іншого. Іноді трапляється застуда, або раптом голова заболить, або зуб. Потрібно просто продовжувати працювати. Ти мусиш приймати все як є — і хороше, і погане — та намагатися йти до прогресу. В англійській є така приказка: ти не можеш вигравати в лотерею щодня. Головні речі, яких я навчаю студентів, — це дисципліна, зібраність, пристрасть і постійні вправи.
Коли студенти просять у мене поради, я завжди кажу: «Знайдіть собі іншу професію, крім фотографії, яка вам подобатиметься».
У моїй серії Outland багато героїв, і більшість із них стали моїми друзями. Я працював із ними багато років, і якби ми не мали хороших стосунків, я б не зміг зробити ці світлини. Це просто неможливо. Я працював у важких умовах. Це нестабільна обстановка, безпритульні люди, вони не мають грошей. Якби я не дружив із ними, якби вони мені не подобалися, то цієї серії ніколи б не сталося.
Мені необов’язково шукати натхнення. Я працюю з дисципліною та пристрастю. Натхнення триває коротку мить. А фотографія — це важка робота, яка забирає твою енергію і час. Мене швидше надихає, коли виходить створити хорошу роботу з нічого. Це мене заводить. Немає сенсу надихатися кимось, ти можеш зробити все сам.
Одна з причин, чому мені вдалося створити особливу естетику, — те, що я живу в Південній Африці. Це не мейнстрим — це ізоляція. І я вигадав цю естетику сам. Я працював послідовно та використовував власні роботи як модель для створення нових.
Добре мати ворогів — завжди можна звинувачувати когось у власних проблемах.
Про минуле та майбутнє
Яким було моє дитинство? Нічого так. Я мешкав біля Нью-Йорка. До п’яти років ти зовсім дитина. Це період, коли людина вперше відкриває для себе багато речей. Можна, наприклад, уперше піти з друзями кудись без батьків. У цей час у дітей ще працює уява. Моя перша книга, Boyhood, саме про моє дитинство. Я мандрував світом п’ять років, коли робив цю книгу. Це було у 70-х, мені було близько двадцяти. Я її перевидаю, вона романтична і красива.
Коли я був дитиною, я мріяв, що подорожуватиму світом, поїду в дивні далекі місця, шукатиму скарби і все досліджуватиму. І я можу сказати, що мені нема про що шкодувати зараз. Мені пощастило, все вийшло саме так.
Життя — непроста штука. Але мені, як і раніше, подобається те, що я роблю. Чого ж мені ще треба? Я хочу продовжувати у тому ж дусі, залишатися здоровим. І щоб мої близькі були здорові. Більше нічого.
Про власний внесок у фотографію
Мої відео, інсталяції, нові світлини — це все трансформації старих робіт. Я думаю, що зробив унікальний внесок у фотографію. Мої знімки є не просто розповіддю про Південну Африку чи подорожі туди-сюди. Це створення нової естетики. Це моє бачення світу. Це не посилання на конкретну культуру, не політичне висловлювання. Це картинки, які намагаються дійти згоди із внутрішніми ландшафтами людського розуму.
Мені сняться різні сни. І кольорові, і чорно-білі. Важко запам’ятати, їх тисячі. Але, мабуть, кольорових усе-таки більше.
Усі бачать жахіття ночами. Люди думають, що це просто страшний сон, але це може бути й одкровення. Навіть собаки бачать жахіття. Ви ж звертали увагу, що вони уві сні іноді дриґають лапами, ніби тікають від когось?