Подорож на один день: Будинок Казимира Малевича та садиби цукрових магнатів

Парк-пам’ятка «Наталіївський», селище Володимирівка, Харківська область

Садибу «Наталіївка» побудував цукрозаводчик Іван Харитоненко у 1880-х роках, а за його сина Павла її ще розширили. Назву садиба отримала на честь або доньки Павла, або його матері Наталії.

Іван Харитоненко став засновником роду цукрових мільйонерів, він був одним із перших, хто у Російській імперії зацікавився цукровими буряками, а не імпортною тростиною. Дешевий буряк робив собівартість продукції Харитоненка дуже низькою, а ціни на цукор були тоді високими. Крім того, після селянської реформи 1861 року поміщики втратили дешеву робочу силу та масово позбувалися своїх десятин, а Харитоненко їх задешево скуповував.

У результаті на своє повноліття його син Павло отримав найбільшу цукрову імперію на той час: сім цукрових заводів й один рафінадний, 56 тисяч десятин землі тощо. Завдяки Павлу за кілька десятиліть на величезній території «Наталіївки» з’явилися заміський англійсько-швейцарський палац, готична водонапірна вежа, романський парадний в’їзд, швейцарський чайний будиночок, класична псарня й ренесансний флігель. Усі будівлі пов’язував між собою парковий ансамбль.

У ті часи садибу Харитоненків вважали синонімом комфорту — комплекс був підключений до автономного електропостачання, а водонапірна вежа поставляла воду до всіх приміщень на площі 48 гектарів. У палацових залах зберігали скульптури, твори живопису, іконопису, друкарства, порцеляну. Наприклад, тут розміщувалася колекція предметів культу XII—XVIII століть, для показу якої на паризькій Всесвітній виставці 1900 року Павло орендував цілий павільйон. Цінною була ікона святих Бориса та Гліба кінця ХІІ — початку ХІІІ століття, яка зараз знаходиться в Національному музеї «Київська картинна галерея».

У 1913 році тут відкрили сімейний храм із різьбленим дерев’яним колодязем та оригінальною дзвіницею. Архітектура Спаської церкви є прикладом модерну з елементами псковсько-новгородського стилю. Її основний зовнішній декор — різьблення по каменю було створене «російським Роденом» Сергієм Коньонковим, а вмурований у стіну хрест Павло привіз з Мальти.

У 1920-му садиба стала радгоспом «Наталіївка», церкву перетворили на музей давньоруського мистецтва, а цінні експонати вивезли до Москви й Петрограда. У 1934 році музей узагалі ліквідували, а з будівлі зробили склад відкритого на території туберкульозного санаторію. Після Другої світової споруду використовували як котельню медзакладу аж до кінця 1980-х. Пізніше вона стала більярдним клубом, тому розписи на стінах з елементами дерев’яного різьблення зафарбували.

Сам палац Харитоненків зруйнувався під час війни. Збереглася парадна брама, стилізована під середньовічну міську з високою проїзною аркою і дозорною вежею. Недалеко від церкви лишився флігель, центральний вхід до якого охороняють два кам’яні леви. Пережили війну і чайний будиночок та цегляно-дерев’яна споруда, верхній ярус якої виконаний із дерева у вигляді фахверкової конструкції. До нашого часу дійшла також водонапірна вежа в готичному стилі, біля якої до 2013 року розташовувалися оранжерея, аскетична псарня та винний будиночок. Ще тут можна побачити два корпуси харитонівських стаєнь, що збереглися.

Наразі садиба «Наталіївка» перебуває під опікою Національного природного парку «Слобожанський». Тривають реставраційні роботи, у планах створення музейного центру.

Пархомівський художній музей імені Панаса Луньова, село Пархомівка, Харківська область

Двоповерховий будинок серед лісу у стилі палаццо звели наприкінці XVIII століття для графа Івана Подгорічані. Він був одружений із дворянкою Варварою Шидловською, під патронатом якої у 1808 році також побудували церкву Покрови Богоматері, що збереглася до наших днів.

Наприкінці XIX століття новим власником Пархомівки стала родина цукрозаводчиків Харитоненків. Вони створили на Слобожанщині справжню імперію, залишивши після себе одинадцять маєтків, лісництва, молочні ферми й цукрові заводи, які працюють і зараз. Після революції цю садибу використовували як контору для службовців цукрового заводу.

З 1963-го й до сьогодні у приміщенні колишнього графського маєтку експонується колекція Пархомівського художнього музею. У картинній галереї понад 2 тисячі полотен, серед них є роботи Пабло Пікассо, Каміля Піссарро, Казимира Малевича, Василя Кандинського, Фердинанда Боля, Тараса Шевченка, Володимира Маяковського, Івана Айвазовського, Олександра Іванова, Іллі Рєпіна, Миколи Реріха, Ісаака Левітана, Івана Шишкіна, Олександра Бенуа.

Одними з найцінніших експонатів є чотири роботи Пікассо: портрет ученого-фізика Фредеріка Жоліо-Кюрі, відомий «Голуб миру» та два керамічних витвори — глечик «Людина і сова» й тарілка «Пірнальниця», які розписав художник. Крім того, у музеї представлені колекція стародавніх ікон і твори мистецтва Стародавнього Сходу. Цінною є копія скульптури цариці Нефертіті, виготовлена Дрезденською картинною галереєю спеціально для пархомівського музею. Також тут зберігається скульптура «Шевченко у засланні».

Час від часу установа бере участь у виставках, наприклад представляла твори Малевича й Кандинського у «Мистецькому арсеналі» в Києві. Раз на два роки в жовтні у Пархомівці проходить бієнале «Малевич+».

Будинок, у якому жив Казимир Малевич, село Пархомівка, Харківська область

Відома Пархомівка й тим, що саме тут знаходиться будинок, де провів свої підліткові роки Казимир Малевич. З 1890-го по 1894-й батько майбутнього художника працював головним цукроваром на заводі Павла Харитоненка. У селі Казимир здобув середню освіту, закінчивши місцеве училище.

Малевич часто згадував життя в Пархомівці: «Село займалося мистецтвом. Воно робило такі речі, які мені дуже подобалися. У цих ось речах і крилася таємниця моєї симпатії до селян. Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селянки розписи та допомагав їм обмазувати глиною долівку хати й робити візерунки на печах». Місцеві переповідають легенду, як одного разу Казимир узяв у руки пензель і сам намалював в кутку побіленої хати яскравого півника.

У ті роки в селі з’явилися медичний пункт, гуртожиток для робітників і дерев’яний будинок керуючого. В останній будівлі, розташованій між конторою підприємства та резиденцією його господаря, і облаштувалася родина Малевичів. У радянські часи тут був гуртожиток для службовців цукрового заводу, а сьогодні працює сільський магазин. Але на підлозі й досі можна побачити метлаську плитку. Будинок виконаний у рідкісній для цих місць техніці фахверку.

Палацово-парковий комплекс «Шарівський» (садиба Леопольда Кеніга), селище Шарівка, Харківська область

Про цей маєток у неоготичному стилі часто говорять як про «цукровий замок», можливо через білий колір стін. Але назва також пов’язана з господарем садиби — цукровим магнатом, одним із 20 найбагатших підприємців дореволюційної Росії Леопольдом Кенігом. На 1905 рік заводи компанії «Л. Є. Кеніг» виробляли 6% усього рафінаду країни, впливали на утворення цін на цей продукт по всій імперії, а загальний дохід його родини становив більше 20 мільйонів рублів.

Леопольд придбав шарівську садибу у 1880-х і запросив архітектора Якобі збудувати тут двоповерховий палац із 26 кімнатами і трьома великими залами, які збереглися до сьогодні. Палацу вирішили надати неоготичних рис — зробити своєрідні оборонні вежі, парадний в’їзд із зубцями, будинок зі стрілчастими вікнами.

Парком займався ландшафтний архітектор Георг Куфальдт, за проєктами якого наприкінці XIX — на початку XX століття були створені всі парки Риги. Він облаштував тут каскадний терасований сад і ставок із кам’яним містком, також грот із джерелом і розарій. Навіть зараз у парку є липова алея з деревами, гілки яких ростуть вертикально.

Господарчий двір маєтку складався з електростанції, гаража, стаєнь, манежу й будинку для прислуги — усі споруди були в неоренесансному стилі. До речі, завдяки Кенігу електрика у Шарівці з’явилася на шість років раніше, ніж у Харкові. Крім того, наприкінці XIX століття тут уже існували теплиці з автоматичним поливом і зонованим мікрокліматом. Прогулянкові доріжки були елементом дренажної системи: їх вкрили крихтою червоної цегли з заводів Кеніга, яка дозволяла відводити воду в жолоби.

Після революції та вимушеної еміграції Кенігів до Німеччини будівлі перейшли у розпорядження радгоспу імені Свердлова, а з 1925-го шарівська садиба стала туберкульозним санаторієм, який проіснував тут аж до 2008 року. Наприкінці 1920-х пожежа знищила манеж і стайні, а у 1940-му була розібрана Благовіщенська церква, зруйновані родинні склепи. Після 2008 року будівля позбулася статусу медустанови та була відключена від електрики й не опалювалася, що прискорило її руйнування. Попри все тут збереглася метласька плитка на вході, розписи стель усередині самого палацу.

Усі фото: Вікторія Лихолет