Вас багато, а я одна
Український живописець. Його персональні виставки проходили в київських Dymchuk Gallery, «Я Галереї», галереї «ЦЕХ», малій галереї «Мистецького арсеналу».
— Ця серія продовжує попередню, «Непомітні люди». Я написав її у 2012-му, і складається вона з портретів водіїв маршрутних таксі. Роком раніше я купив цифрову мильницю і завжди брав її з собою. Незабаром я помітив, що відображення водіїв у дзеркалах огляду салону — вже майже картини. У цих людях я побачив щось дуже характерне для нашої країни. У їхньому одязі, в тому, як вони оформляють свої робочі місця (всі ці ікони, амулети та іграшки), є щось дуже просте, неформальне.
У 2013-му я вирішив врівноважити серію в гендерному плані й написав портрети жінок: кондукторок, продавщиць жетонів, робітниць метро на платформах. Поки потік пасажирів рухається, як жива маса, вони виділяються на їхньому фоні своєю статичністю — так з’явилася серія жіночих портретів «Для сумних жителів Землі». Її стилістика навіяна роботами Ван Гога в період його захоплення британською щотижневою газетою The Graphic та її ілюстраціями соціально-критичної спрямованості.
Якщо художник хоче займатися сучасним мистецтвом, йому не варто йти в живопис.
Обидві серії написані в реалістичному стилі та з чималою часткою гротеску. Коли останній портрет був закінчений, я відчув, що у фігуративному живописі зайшов у глухий кут. Після цих серій був період кубізму, мінімалізму і комбінаторики. Але, відверто кажучи, якщо художник хоче займатися сучасним мистецтвом, йому не варто йти в живопис. Що б він не написав, він ризикує бути консервативним, неактуальним і декоративним. У живописі занадто сильне естетичне начало, а сучасне мистецтво — про сенси. Світ ускладнився, і було б дивно говорити про нього мовою, яка була актуальною та адекватною своєму часу ще кілька століть тому. Що стосується мене, я, як і раніше, працюю з живописом, хоча й розумію, що ризикую бути не визнаним в якості актуального художника.
