З колиски до могили: Донбас 90‑х на знімках Валерія Мілосердова

Донецьких шахтарів знімали багато: Олександр Чекменьов задокументував їхній побут, Арсен Савадов вбрав їх у пачки, Віктор Марущенко зробив артбук, а Євгенія Білорусець супроводила свої світлини текстами розмов із працівниками та працівницями шахт.

Документаліст Валерій Мілосердов приїхав на західний Донбас ще у 1980-х, а потім повернувся до Донецької області 1994 року — у розпал чергової економічної кризи — і знімав там для газети «Київські відомості» аж до 1999-го. Серія «Покинуті люди», яку фотограф створив за ці п’ять років, — зруйнована утопія, смерть героя та непідробне бажання жити всупереч.

Історія, що трапилася вчора

Закінчивши 1985 року факультет журналістики МДУ, Валерій Мілосердов влаштувався працювати фотокореспондентом — робив знімки для Москви, а з початку 90-х — для Києва.

Уже з середини 80-х він опинявся у найцікавіших для фотографа місцях: знімав путчі у Вільнюсі та Москві, розгін мітингу кримських татар у Сімферополі, студентську «Революцію на граніті» у Києві, історію знесеного пам’ятника Леніну у Львові. В об’єктиві Мілосердова були політичні діячі, активісти і звичайні люди, які прагнуть розуміння, стабільності та щастя.

Архів Мілосердова за довгі роки його роботи фотокором перетворився на фотографічну історію України. І найскладніша та найемоційніша її частина — життя шахтарів — теж знайшла у ньому відбиток.

Архів Мілосердова за довгі роки його роботи фотокором перетворився на фотографічну історію України.

У різних країнах шахтарі мали силу протесту. Українські шахтарі протестували по всій країні з кінця 80-х, і вважається, що саме їхні страйки прискорили національні процеси. «Цікавий факт, — каже Мілосердов, — у день ухвалення Акта про незалежність України перша поїздка Леоніда Кравчука відбулася саме до Донецька».

Українські шахтарі протестували по всій країні з кінця 80-х, і вважається, що саме їхні страйки прискорили національні процеси.

Всупереч надіям зі здобуттям незалежності життя шахтарів не покращало — і обурення не зникло. За словами соціолога Кирила Ткаченка, 1993 року страйки шахтарів мали навіть більший політичний потенціал, ніж наприкінці 80-х. Тепер серед вимог був референдум про недовіру президенту та Верховній Раді, надання регіональної автономії Донбасу, збільшення зарплат та дотацій.

Але й цей протест приніс блага лише директорам шахт, не шахтарям. Серія світлин із промовистою назвою «Покинуті люди» як жодна інша говорить про становище, у якому опинилися робітники.

Вам тут не раді

За радянських часів існував стереотип, начебто шахтарі — привілейований клас, який живе в достатку чи навіть надмірностях. Однак, приїхавши до Донецька на початку 90-х, Мілосердов зрозумів, що це не так.

Один із перших його знімків — панорама міста: побачивши безлюдний сірий краєвид, фотограф одразу провів паралелі з Прип’яттю. Здавалося, що довкола завмерло життя, — людина почувалася не на своєму місці. Урбаністичний ландшафт, бідність і вбогість побуту не вписувалися в модель шахтарської слави.

Мілосердов зізнається, що спочатку йому було складно. Шахтарі — досить специфічна група: вони добре ставляться до своїх, але насторожено та недовірливо — до чужих. Щоб стати «своїм», потрібно було довести, що ти не завдаси шкоди, не використовуватимеш інформацію проти них. В одному з інтерв’ю Мілосердов розповів, як на початку зйомок його «перевіряли»: «Коли я з фотоапаратурою перелазив через зчеплення двох вагонів, пролунав крик: „Давай!“ І звідкись згори на мене посипалися, як здалося, тонни вугільного пилу. Мене засипало між двома вагонетками, щойно встиг сховати камеру під робу. Коли я звідти виліз, то побачив, що шахтарі з мене відверто сміються. Вони це зробили спеціально. Я спочатку цього не зрозумів. Моя перша реакція — почав сміятися разом із ними. Тоді бригадир сказав: „Пішли працювати“. Шахтарі як за командою припинили сміх».

За словами Мілосердова, після цього випадку йому ніби поставили «невидиму печатку», знак якості: він тепер «свій». Відтоді фотограф міг знімати все, що хотів. Йому вдалося пристосуватися не тільки до обстановки лихоліття, а й до вдачі шахтарів.

Фотографія як діагноз

Найбільше фотографа вразила близькість смерті. Серед шахтарів дуже високий відсоток смертності на виробництві, однак, знаючи це, вони все одно спускалися до шахти. Ба більше — щоранку вони їхали на роботу повз цвинтар. Це не могло не вплинути на людей: увесь час стикаючись зі смертю, ти мимоволі ставишся до неї інакше.

На знімках Мілосердова все шахтарське життя — радість дитинства та смуток старіння, сміливість протесту й тяжкість побуту, підтримка віри та біль розчарування. Фотограф фіксує кожен виток життя, співпереживаючи всім своїм героям. Наслідуючи думки Джеймса Нахтвея, Мілосердов вважає, що принцип професії у тому, аби бути з тими, кого кривдять, стати їхнім голосом.

Фотограф фіксує кожен виток життя, співпереживаючи всім своїм героям.

Можливо, в такому ж становищі опинялися фотографи, які документували Велику депресію у США. Вони показали справжню Америку — не обличчя успішного капіталіста з глянцевої обкладинки, а обличчя мігранта й бідняка, який втратив те мале, що мав. Так і серія «Покинуті люди» зображує «життя всупереч» і показує його тим, хто готовий попрощатися з утопічними уявленнями.

Серія «Покинуті люди» зображує «життя всупереч» і показує його тим, хто готовий попрощатися з утопічними уявленнями.

В одному з інтерв’ю Мілосердов порівнює документальну фотографію з медициною. «Це не інститут краси та не терапія, це відділення політравми у лікарні швидкої допомоги. Ви намагаєтеся ставити діагноз хворому суспільству. І треба дуже чітко розуміти, у чому сенс вашої роботи», — говорив він. Так сталося і з «Покинутими людьми».

Знімки з донецькими шахтарями були опубліковані у низці матеріалів «Київських відомостей», а також представлені на конкурсах і виставках. За свою серію Мілосердов був удостоєний спеціального призу журі Grand Prix Images Vevey (Швейцарія, 1995).