Обережно, крихке: Райські сади і пролетарі в порцелянових скульптурах Жозефіни Діндо

Жозефіна Діндо народилася у Варшаві у 1902 році, освіту здобувала спочатку в Ризі, а пізніше в Харкові, куди переїхала в самий розпал революції в 1918-му. До класу малюнка професора Пестрикова і пізніше до скульптурної майстерні Харківського художнього інституту Діндо вступила в період розквіту авангардних ідей, коли місто дихало свободою і творчістю. Вона спілкувалася з Василем Єрміловим, Володимиром Татліним, також була знайома з Казимиром Малевичем і Михайлом Бойчуком. Під впливом їхніх ідей Діндо і сама почала звертатися до конструктивізму.

Після інституту вона переїхала до Києва, а потім до Одеси, стала викладати. Паралельно з академічною зайнятістю художниця почала працювати на Городницькому порцеляновому заводі, де перевела свої найзнаменитіші твори у порцеляну. У 1933 році вона знову переїхала до Києва і продовжила викладання. Там у цей час ситуація погіршувалася: замість революційної утопії, в яку вірили художники, почалися репресії інтелігенції. У 1937-му вони зачепили й особисто Діндо. Співробітники НКВС знищили всі роботи, які знайшли в її майстерні. Тому практично весь доробок авторки вважається втраченим, і на сьогоднішній день відомо лише про шість скульптур, що збереглися.

Діндо заарештували за звинуваченням у співпраці з польською розвідкою, кілька років вона провела у виправно-трудових таборах. Але в 1940-му справу переглянули, і художницю відпустили. Після вона вела скульптурні майстерні, створила близько двох десятків бюстів і портретів військових та культурних діячів.

Вільна і незалежна

Художники початку ХХ століття вірили, що гряде нова епоха, в якій пануватиме рівність, свобода і повага. У цьому світі все має бути новим: нову людину повинні оточувати нові умови побуту і, відповідно, дизайн. Жозефіна Діндо була відмінною майстринею посуду, однією з ранніх робіт художниці став сервіз, навіяний ідеями авангарду. Революційність її пластики полягала в пошуках форми, яка повинна була відповідати потребам цієї нової людини. Подібні ідеї втілював у посуді і Казимир Малевич: прямі та плавні лінії гармоніювали з простотою і легкістю ідей та життя людини.

Але життя Діндо легким зовсім не було. Мистецтвознавиця Ольга Школьна пише, посилаючись на щоденники художниці: «Незважаючи на те що після смерті батька в 1905 році про її виховання подбала якась дама Щит, біль низки втрат, які Жозефіна Діндо відчула в дитинстві, сформували у дівчинки стійке бажання гармонізувати деструктивність і ламаність форм , долаючи власні життєві зв’язки, руйнування, шляхом створення нових методів пластичного моделювання в мистецтві».

Жінки в роботах Діндо були одночасно ніжними і сильними, вони не боялися приймати рішення і протистояти «чоловічому світу». Можна сказати, навіть були революційними: так, одна з перших робіт художниці — погрудний пам’ятник Розі Люксембург. Але справжній успіх Діндо принесли порцелянові скульптури «Делегатка», «Посудниця», «Молочниця», «Жниця», створені на городницькому заводі. Дослідники, які вивчають творчість художниці, знаходять у цих роботах елементи ар-деко, кубізму, конструктивізму, а також української іконописної традиції.

Жінки в роботах Діндо були одночасно ніжними і сильними, вони не боялися приймати рішення і протистояти «чоловічому світу».

Жозефіна Діндо і сама була втіленням образу цілеспрямованої жінки, яка бере участь у політичному житті. Якою ж ще в такому випадку могла бути героїня її робіт? Образи Діндо — це колективні портрети молодих радянських жінок, спраглих змін. Але за кожним із них — історії її знайомих. Наприклад, у порцеляновій «Делегатці» можна вгледіти риси обличчя Варвари, першої дружини Олександра Довженка. Швидше за все, Варвара не могла особисто позувати Діндо, але її риси мистецтвознавець Олександр Грищенко, який познайомив подружжя з художницею, впізнав у цій роботі.

Дерево життя

Через різні причини українське мистецтво початку минулого століття все ще недостатньо вивчене. Багато біографій і робіт стираються з суспільної пам’яті через брак матеріалу — як фізичного, так і архівного. З Жозефіною Діндо саме це і сталося.

Наприклад, Діндо брала участь в оформленні барельєфів центральної будівлі Селянського санаторію в Одесі, зведеного за проєктом архітекторів Олексія Бекетова і Михайла Покорного. А фрески в цій будівлі створювали художники-бойчукісти, якими тоді сам Бойчук і керував. Але ці та багато подібних творів українських художників були знищені, тож побачити їх тепер можна лише на неякісних репродукціях старих журналів.

На одній зі збережених репродукцій пізнаваний свого роду біблійний сюжет, створений Діндо: сільська пара — чоловік і жінка — стоїть біля дерева. Він поливає дерево, вона тримає в руках знаряддя праці. Вони здаються щасливими і сповненими сил. Райську ідилію підкреслює ще й те, що в цьому саду чоловік і жінка стоять босими. Так звичайне дерево за спиною у персонажів стає символом дерева життя.

Ця колективна робота художників прославляла українське село, говорила про його традиції, культурний та політичний потенціал. За духом твір схожий з тими, що створювали мексиканські муралісти на чолі з Дієго Ріверою. На подібних фресках життя і революцію зображували разом, а простого селянина чи робітника — пліч-о-пліч з її лідерами.

Також невеликий архів художниці зберігається в Центральному державному музеї-архіві літератури і мистецтва, з десяток робіт можна знайти в українських музеях. Але навіть у цих нечисленних збережених прикладах видно унікальний стиль художниці, її особливу пластику, прості та водночас делікатні форми і прикмети часу, в якому все здавалося можливим.