Шевченко, ти — космос. Про Тараса як про художника

Тарасу Шевченку дуже не пощастило: він народився рабом і до двадцяти чотирьох років ним і залишався. Неважко припустити, як це відбилося на психіці поета і художника. Урешті-решт його викупили, тобто купили для того, щоб він став вільним, — теж, здається, приниження. Шевченко не пробачив своєї неволі. Він порівнював свою сумну долю з історією батьківщини, що також опинилася в кайданах рабства. І він став мститися, віршами підриваючи підвалини імперії, закликаючи до бунту і звільнення. Його знову і знову робили рабом і знову звільняли, а він знову мстився — як поет. Як художник Тарас Григорович так себе не проявив, хоча, напевне, і міг.

Людина-фотоапарат

Шевченко віртуозно освоїв техніку живопису і графіки, зокрема акварель і гравюру. Але сюжети, які він розробляв, теми, які він досліджував, були далекі від соціальної актуальності, від радикального новаторства. Можна подумати, що у Шевченку жили два творці, і один із них — це божевільний поет-бунтар, який накопичує в собі немислимий потенціал страждань, щоб вибухнути і знищити цей несправедливий світ. Інший творець — художник, більше лірик, людина-фотоапарат, яка фіксувала події свого життя, рефлексувала стан власної душі. Сумний уважний спостерігач.

Логіко-вербальний спосіб мислення у Шевченка домінував над візуальним, а образотворче мистецтво було для Тараса Григоровича чимось допоміжним. Не дарма про нього як про художника говорять менше. Як написав критик Володимир Краніхфельд, «вічна пам’ять Шевченку-поету і добра пам’ять Шевченку-художнику».

Образотворче мистецтво було для Тараса Григоровича чимось допоміжним.

Тарас ілюстрував своє життя. А оскільки жив і творив він на перехресті безлічі художніх напрямів, таких як сентименталізм, класицизм, романтизм, реалізм, то і взяв від кожного потроху — найпростішого, не радикального, не агресивного. У його роботах майже не знайти впливу ідей революційного романтизму його сучасника Ежена Делакруа або похмурих метафор серії офортів «Капрічос» Франсіско Гойї, критичного реалізму, що зароджувався, — його представником був Павло Федотов (згадайте полотна «Свіжий кавалер», «Сватання майора», написані в 1840-і роки), який, до речі, теж дружив з Брюлловим і користувався його заступництвом.

Шевченко виробив свій досить унікальний стиль, такий собі сентиментальний романтизм, замішаний на класичній традиції з присмаком реалізму. Його прекрасні акварельні пейзажі, схоже, створювалися в моменти глибокої медитації, відчуженості. Художник ніби перетворювався на той простір, який зображував. Його картини природи — це портрети свободи. М’які, примарні, прозорі, заспокійливі.

Для Шевченка робота над акварелями була свого роду лікуванням душі. Завдяки створенню цих медитативних картинок він зберігав психічне здоров’я і витримував усі жахіття офіцерських знущань, муштри, виснажливих походів, заборон, споглядання історичної руїни, злиднів в Україні та іншого. Картинки ніби проходили через фільтр і ласкаво лягали на серце і авторові, і глядачеві. Одне слово, художник був великим майстром «пейзажу душі». Його ж пізні офорти стали більш важкими, втратили повітряну поетичність, але наблизилися до реалізму.

Стильний і сильний

Особливе місце у творчості Шевченка посідають автопортрети. Тарас уважно вдивлявся в себе, милувався, навіть робив собі компліменти. Він усвідомлював свою місію і розумів, що працює на історію. Він ніколи не зображував себе насупленим (як бачать його багато сучасних скульпторів і художників), тому що таким ніколи не був. На його автопортретах очі завжди живі, Шевченко з інтересом вивчає себе і одночасно глядача. Тарас був завжди стильним і сильним, але ніколи похмурим, зануреним в нескінченне болото важкої печалі, яка викликана думами його, думами. Шевченко знав, що перемога буде за ним — не зараз, так потім.

У нього є кілька шаржів на себе, які він малював на полях рукописів, і один начерк себе голого, зроблений під час аральської експедиції. Ми напевно не знаємо, наскільки популярним було серед художників того часу зображати себе в оголеному вигляді (збереглося зовсім небагато подібних практик) і скільки разів це робив Шевченко, але один такий малюнок до наших часів дожив. На зображенні Тарас бадьоро крокує уздовж берега моря, його тіло пружне, міцне, округле. Сумка, яка звисає на живіт, зовсім не прикриває геніталії поета. Психологи припускають, що це зображення — одна з форм сексуального самозадоволення в умовах військової служби, відірваності від жінок, яких поет обожнював. Але Шевченко зобразив себе жартівливо: з посохом, у головному уборі з атласним відблиском, плащі-накидці, що майорить. Такий собі кіт у чоботях, який вийшов на прогулянку або навіть полювання на прекрасну даму. Можливо, він просто наслідував Дюрера, перед яким схилявся.

Картинку довго тримали під забороною, немов Шевченко не мав тіла і взагалі був не людиною, а кимось на кшталт ідола. Хоча «ідол» Тарас Григорович міг дозволити собі такий текст:
«Ой *бались копачі
З Переп’яті ідучи.
Ой *бались на межі
Попсували [нрзб.].
Хоч карбованця й дали,
Зате ж уже й доп’яли».
(Джерело тексту: запис Шевченка в альбомі 1846—1850 років (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 4). Датується на основі згадки про розкопки Переп’яті, орієнтовно червень-липень 1846 року.) Може, десь і малюнки подібного змісту збереглися, хто знає.

Треба сказати, що Тарас Григорович любив і вмів малювати тіло і після студентських студій. У період солдатського заслання ми бачимо у нього багато тіл, як правило чоловічих. Це киргизи, казахи, дорослі і діти, друзі-солдати. В основному він зображав торси — гладенькі, без вад, спокусливі. Шевченко милувався ними, спостерігав, як струмує світло шкірою, не зустрічаючи перешкод, роблячи тіла ніжними, такими, що світяться, пластичними, податливими і крихкими. Навіть незрозуміло, як власникам цих повітряних тілес вдавалося виживати в тих суворих умовах. Це були не малюнки, це звучала музика, створена з гри світла й тіні.

Це були не малюнки, це звучала музика, створена з гри світла й тіні.

Соковиті форми

Трепетне ставлення у Тараса Григоровича було до жіночого тіла — тут до всього перерахованого додавалася чуттєвість. Художник любив тіло, яке малював. Опуклі соковиті жіночі форми він наділяв особливою привабливістю, ніби пропонуючи не тільки споглядати зображення, а й спробувати його на смак. Так, портрет Амалії Клодберг «Жінка в ліжку» нагадує пишне тістечко.

Наслідуючи Брюллова й інших великих художників або копіюючи їх, Шевченко не відступав від свого розуміння ідеального жіночого тіла — воно повинно бути багатим, розкішним, гладеньким, апетитним. Жіночі тіла в його роботах дуже схожі одне на одне; «Русалки», «Сама собі в своїй господі», «Марія», «Натурниця» тощо виглядають як сестри. Це можна сказати і про більшість жіночих портретів, створених Тарасом Григоровичем: пухкенькі обличчя, відкопилені губки, великі добрі коров’ячі очі.

Ідеальне жіноче тіло у Шевченка повинно бути багатим, розкішним, гладеньким, апетитним.

Поет-футурист Гео Шкурупій так писав про його зображення: «Фізична краса жінки, виплекана уявою Шевченка, завжди мала однакові принади. Варто подивитись на портрети, що він писав зі знайомих жінок, і одразу впадає в око, що тип жінки Шевченка має біле обличчя й трохи крупну постать, схожий розріз очей, що надає обличчям дивовижної подібности. Чорні, іноді карі, великі очі й чорні шнурочком брови так подобалися поетові, що він вважав їх за неодмінну приналежність жіночої краси. Жінка, що подобалася Шевченкові, мусіла бути жвавою й пристрасною, щоб під нею земля горіла на три сажні. Високий гнучкий стан, скромність, правдивість і сердечна доброта сполучалися в уяві Шевченка як безперечні ознаки зовнішньої й моральної жіночої краси».

Пристрасна Катерина

Навіть знаменита «Катерина» при всій своїй трагічності сюжету має стійкий еротичний дух. Дмитро Антонович підкреслював цю характерність подачі образу: «З делікатною ніжністю окреслено груди, плечі і руки, а поверх їх натурально та з надзвичайним смаком розміщено складки широкої білої сорочки; потовщення стану виведено з грацією дерев’яних швабських скульптур, рельєфна голова із засмученим обличчям — без найменшого підкреслення». Шевченко, можливо, хотів, щоб ми крізь одяг бачили тіло Катерини, прекрасне тіло вагітної жінки. Так, зв’язалася з клятим москалем, а він обдурив і кинув дівчину, але ж кохання її було справжнім, пристрасним, чистим, а в результаті й смертельним. Горе зробило Катерину ще прекраснішою, в ній з’явилося щось божественне.

Навіть знаменита «Катерина» при всій своїй трагічності сюжету має стійкий еротичний дух.

Важко сказати, що саме хотів висловити Шевченко цим багатошаровим у плані сенсів твором, оскільки картина не є прямою ілюстрацією до однойменного літературного твору. Але ми бачимо, що москалик не просто кидає Катерину, — він тікає, втративши шаблю, тобто честь і сумління. А на землі, під ногами Катерини, лежить сокира. Можливо, зараз жінка підніме поділ, візьме її до рук — і всім ворогам горе буде.

Про образотворчий спадок Тараса можна писати нескінченно, повертатися до вже написаного, переробляючи, відкриваючи нові сенси й образи. Тому що у нас був і є Шевченко-поет, Шевченко-художник, Шевченко-космос.