Чому це шедевр

Рух — це життя: Мова тіла на знімках Рене Робера

Усе своє життя Рене Робер знімав танцівників фламенко. Фіксуючи, як за допомогою мови тіла вони висловлюють свій біль і розпач, фотограф відкривав людську вразливість.

Щороку у Франції на вулиці помирає близько шестисот людей. 20 січня 2022-го цю статистику поповнив 84-річний фотограф швейцарського походження Рене Робер. Майже дев’ять годин він пролежав на вулиці, допоки його не знайшов безхатько. Робера доставили у лікарню Кочін у Парижі, однак медики не змогли його врятувати.

Друзі фотографа та журналісти запитують: де поділися людська емпатія й солідарність? Чому ми стали черствими до чужого горя, чому ніхто з перехожих не зміг вчасно допомогти фотографу? Ця французька стурбованість найкраще проявилася у карикатурі, що незабаром була надрукована у пресі: маленьке тіло Робера лежить на вулиці, повз проходять люди-велетні, які не те що проігнорують — затопчуть. Як написало Le Figaro, суспільство опинилося на рівні землі. Видання не знало, що у фіналі некролога мимоволі зробило відсилку до знаменитої серії Бориса Михайлова «Біля землі» 1991 року.

Гірка іронія в тому, що Робер у своїх роботах досліджував емоції, чуттєвість і небайдужість, — принаймні, так він пояснював свою зацікавленість фламенко. Фотограф став відомим саме через те, що протягом 50 років безперервно знімав акторів, танцівників та співаків, які надихалися цим стилем.

Портрет Рене Робера

Cherchez la femme

Робер народився незадовго до Другої світової війни, у 1936 році, у Фрайбурзі. Уже з дитинства Рене мріяв про те, що стане знімати. Вчився у Лозанні, згодом працював фотографом у женевській пресагенції. До Парижа Робер переїхав у 1960-х. Спершу будував кар’єру у сфері моди, реклами, а також освіти. Але нове місто та нове життя подарували йому і нове захоплення.

Не в кожній історії слід шукати жінку, однак у випадку Робера цей стереотип напрочуд гарно працює. У Парижі він познайомився зі шведською артисткою, яка танцювала фламенко. Пристрасть танцю передалася й фотографу, і відтоді він був вірний цій течії. Перший клуб, де Рене почав знімати танцівників, називався Rive Gauche — кажуть, сюди свого часу постійно навідувався Пабло Пікассо та інші іспанці, які жили в Парижі. І вже у 1967 році Робер прославився своїми чорно-білими портретами артистів.

«У чорно-білому кольорі є трагічний бік, який більше підходить для фламенко, ніж кольоровий», — сказав він в інтерв’ю музичному сайту Musique Alhambra. Коли фотографа запитали про те, що він шукає у своїх роботах, Робер відповів: «Я чекаю моментів, коли експресія найсильніша… Мене зворушують ці крайнощі артистів фламенко».

Портрет Аврори Варгас

Життя у русі

Робер ніколи не показував своїх емоції публіці та був небагатослівним, проте фотографії говорили замість нього. Друзі згадують — поглянувши на Робера, ви напевно б запитали себе: це що, хтось важливий? Рене завжди носив капелюх, хустку на шиї — одне слово, виглядав елегантно, у стилі фламенко.

Фіксуючи танцівників у русі, які за допомогою свого тіла передавали біль, трагедію, розпач та зраду, він говорив про людську вразливість. Для Робера фламенко було способом проявити чуттєвість, силу, страждання, але водночас і радість життя. Ці важливі риси й емоції передані здебільшого у великих кадрах: у поглядах, виразах обличчя, рухах тіла, схрещенні рук. Цікаво, що Робер погано говорив іспанською, але чудово знаходив спільну мову з танцівниками фламенко. Вони спілкувалися сумішшю французької та іспанської.

Фіксуючи танцівників у русі, які за допомогою свого тіла передавали біль, трагедію, розпач та зраду, він говорив про людську вразливість.

На знімках фотографа переважно всі у русі. Енергія фламенко захоплювала та надавала сил — саме у цьому танці Робер бачив те, яким було насправді життя. Краса — у русі. Для нього було важливо, що танцівники і музиканти жили своїм мистецтвом, як і він своїм.

Портрет Хуани ла дель Піпи

Більше ніж танець

Рене Робер був далеко не єдиним, кого захоплював рух танцю. В історії мистецтва зображення танцю й танцівників завжди посідало окреме місце: динамізм і пластика передавали потребу в емоційному, у красі та почуттях. Можливо, одним із найбільш відомих митців, які захоплювалися рухом у танці, був Едгар Дега, чиї танцівниці балету випромінювали легкість і чуттєвість. Однак парадокс цієї легкості полягає в тому, що шлях до танцю був непростим, часто саме успіх у ньому ставав для молодих дівчат соціальним ліфтом. Ще одна знакова робота — «Танець» (1909) Анрі Матісса — ознаменувала новий час: ритм і рухи танцівників стали втіленням суспільних прагнень до гедонізму, радості, солідарності й любові.

Танець часто символізував силу, як підкреслював і сам Рене Робер, але слід додати — також і зміни у суспільстві. Якщо Робера цікавила сила людини, її змога побороти особисті кризи і драми, здатність переживати трагедії та смерть, то танець у мистецтві — це ілюстрація сили суспільства, того, як воно проходило крізь війни й революції і щоразу прагнуло до легкості та звільнення. Танець завжди був політичним. І трагічний відхід Робера зробив і його кадри артистів фламенко політичними.

***

За своє життя Рене Робер опублікував три книги, а також провів кілька виставок по всій Європі. Минулого року близько тисячі своїх знімків він передав до колекції Французької національної бібліотеки в Парижі. Роботи Робера і далі пропагуватимуть волю до життя і прославлятимуть культуру фламенко.

Танець завжди був політичним.

Фарукко

Нове та Найкраще

273

97

242
140

Більше матеріалів