Поліна Райко: Дім, який намалювала вона

Якби Поліні Райко колись сказали, що вікна її кімнати виходитимуть на Бессарабську площу в центрі Києва, вона навряд чи повірила б. Невідомо: якби художниця не померла 2004 року, чи дала б вона згоду на відтворення розписів свого будинку в модній артгалереї? Розписала б сама виставковий простір, зажадала б гонорар чи взагалі заборонила використовувати її мистецтво? Хай там як, виставка «Свій простір» у PinchukArtCentre розпочинається відтворенням розписів будинку Поліни Райко. Вони є своєрідною метафорою таємного, але вільного внутрішнього світу.

Райко стала знаменитою завдяки розписам, якими вона повністю вкрила сім невеликих кімнат приватного будинку в Херсонській області. В останні два десятиліття художниця активно завойовує медіапростір: телеканали роблять про неї репортажі, з ініціативи Бориса Єгіазаряна про неї було знято документальний фільм «Рай» (режисерка Надія Кошман). Усвідомлення її спадщини як мистецького явища пов’язане із херсонським Центром культурного розвитку «Тотем» та художником В’ячеславом Машницьким, який створив Херсонський обласний благодійний фонд імені Поліни Райко.

Усі ці акції призвели до того, що до будинку жінки почали здійснювати паломництво. Однак за життя художниці сусіди оминали її оселю стороною: Райко своєю діяльністю не вписувалася у стандартизований напівсільський устрій. Тим, хто її знав, вона здавалася дивною, напівбожевільною — наприклад, бо витрачала пенсію на купівлю фарб.

Новий сенс

Поліна Райко — звичайна жінка. Вона народилася 1928 року в невеликому місті Цюрупинську (нині Олешки) Херсонської області, і аж до кінця 1990-х її життя нічим не відрізнялося від життя сусідів: робота в колгоспі та на городі, домашнє господарство, чоловік, двоє дітей.

Поліна Райко почала малювати через особисту трагедію. Вона втратила чоловіка, в автокатастрофі загинула донька, син сів до в’язниці. Драматичний збіг обставин дав вихід хтонічній енергії — порожнеча, що утворилася, заповнювалася творчістю.

Поліна Райко почала малювати через особисту трагедію: вона втратила чоловіка, в автокатастрофі загинула донька, син сів до в’язниці.

Так Райко почала розписувати стіни власного будинку. Повністю «записуючи» кімнати, вона ніби очищала, перевизначала власний простір. У процесі письма є щось від магічного ритуалу, коли втрата допомагає наповнити змістом власне життя.

У своєму будинку Поліна Райко розписала практично все що можна: стелі, стіни, піч, вимикачі, дроти.

Не лише фантастичні звірі

У розписах Райко можна виділити кілька мотивів, які на перший погляд видаються дивовижними фантазійними сюжетами. Але ці образи насамперед пов’язані з прожитим досвідом і відображають роздуми художниці про земний та потойбічний світ.

Портрети сестер, композиція за мотивами весільної фотографії, чоловік на тому світі, де Райко «приготувала» йому алкогольні напої та нову вудку, яку він збирався придбати. Ці «житія» Поліни перемежовуються із зображенням напівфантастичних звірів: владних леопардів, що охороняють спокій у будинку, птахів, дивовижних риб, які нагадують латимерій.

Разом із тим сновидійний світ пройнятий реальною радянською символікою та страждальними образами Другої світової. Наприклад, образ ангела завершено зображенням червоної зірки серед білих голубів — символу миру і Святого Духа. Можна побачити образ сестри милосердя або жінки у військовій формі: з-за їхньої спини виростають руки, які тримають гвинтівку. Підписи, що супроводжують композицію, — «1941—1945» та «9 ТРАВНЯ» — свідчать про особисту травму війни, яку художниця пережила в юності. Усе це сусідить із зображеннями храму (мабуть, місцевої церкви), Богоматері з немовлям. Величезна кількість хрестів і червоних зірок, буйної рослинності — все на густому небесному тлі, що задає загальне кольорове звучання у розписах будинку, — являє собою цілісний досвід життя однієї людини.

Жінка, яка ніде не вчилася живопису, створила свою «іконографію». Розміщення тих чи інших сюжетів було пов’язано з розташуванням кімнат у будинку. Наприклад, з відчинених дверей спальні видно розпис із зображенням весілля Райко; вхід до спальні прикривають леопарди-птахи — хранителі та захисники; біля печі намальований маленький чорний песик, а над вогнищем — войовничий шуліка. Майже кожна композиція в кімнатах має своєрідний оберіг у вигляді пари лелек, лебедів, голубів.

Наскрізним є жіночий образ — сестер, Богоматері, жінки-капітана. Усі вони мають глибокі сині очі, сповнені скорботи. Чи це ми, знаючи трагічну долю Райко, штучно надаємо цим розписам страждання.

Тим, хто її знав, вона здавалася дивною, напівбожевільною — наприклад, бо витрачала пенсію на купівлю фарб.

Спадщина Поліни Райко чимось близька до ар-брюта («грубого мистецтва») Жана Дюбюффе — мистецтва божевільних і самоуків, яким рухає ірраціональний початок і яке позбавлене академічних бар’єрів. Творчість цієї художниці є тотальним неподільним досвідом. У будинку Райко під Херсоном або на виставці у PinchukArtCentre її роботи торкають непідробною щирістю, інтуїтивністю та ірраціональністю, що піднялася з трагічного досвіду.

Спадщина Поліни Райко чимось близька до ар-брюта («грубого мистецтва») Жана Дюбюффе — мистецтва божевільних і самоуків.