Професія

Уламки реальності: Війна на плівці Даніїла Руссова

Даніїл Руссов з початку вторгнення знімав у багатьох гарячих точках України, але й досі вважає себе аматором. Він документує війну на чорно-білу плівку і каже, що аналогова камера допомагає зняти напругу у військових та цивільних.
Даніїл Руссов 26 років

Український фотограф. Народився у Вінниці. Навчався на факультеті журналістики Вроцлавського університету за спеціальністю «документальне кіно та фотографія». Активно знімає з 2018 року, працюючи переважно з документальними сюжетами та портретом.

— Кілька років тому я навчався на журналіста у Польщі. Журналістом не став, та й загалом сама програма і рівень навчання були, на мою думку, дуже слабкими. Зате коли у нас почалися заняття з документального кіно й фотографії, я вирішив купити собі першу камеру. Процес взаємодії з нею мені настільки сподобався, що я почав поволі вивчати фотографію та авторів, які імпонували.

Зробив декілька невеликих документальних серій, наприклад про дім для людей із порушеннями інтелектуального розвитку. Одночасно захопився стрит-фотографією — блукав з ранку до вечора індустріальними районами, знімав людей, геометрію міста, дідів у двориках. Я був зажатою в соціальному сенсі людиною, тому фотоапарат як інструмент розкривав для мене цілий всесвіт суспільних взаємодій і вчив мистецтва втручання. Дуже азартна штука.

Зараз, навіть після роботи на фронті, мені не здається, що я займаюся фотографією професійно. Я аматор та, у принципі, роблю все те, що і раніше, а може, й гірше. А часто і не роблю, тому що накриває відчуття власної бездарності. Який тут професіоналізм?

Навіть після роботи на фронті мені не здається, що я займаюся фотографією професійно.

Мешканець села Дружня вказує на свою машину, яку російські військові заради розваги переїхали БТРом перед його будинком. Київська область, квітень 2022 року
Чоловік у звільненому селі Михайлівка-Рубежівка стоїть біля паркану свого будинку, на якому українські військові позначили «Міни». Київська область, квітень 2022 року
Корова серед уламків будинку та згорілої військової техніки у селі Андріївка. Київська область, квітень 2022 року
Жінка, яка пережила окупацію в селі Велика Димерка, пародіює бурятських солдатів. Київська область, квітень 2022 року
Запорізький військовий шпиталь. Травень 2022 року
8-річний Тимофій, який разом із мамою з самого початку війни жив у підвалі дитсадка в селі Кутузівка. Харківська область, травень 2022 року
Мешканці району ХТЗ у Харкові готують обід. Травень 2022 року

Під час початку вторгнення я був у Києві. Через декілька днів поїхав до Одеси, де провів дитинство та юність. Гадав, там буде повне «рубилово» і знадобиться допомога. Волонтерив усюди, де міг, готував для військових по 8 годин на кухні, таскав мішки з піском біля моря.

Десь під кінець березня в мені почала рости цікавість до воєнної фотографії. Деякі знімки, зроблені під час війни в Україні, мене дійсно вражали своєю потужністю. Cпочатку просто замислився над ідеєю, а потім став планувати поїздку до Харкова, яка мене одночасно сильно лякала і приваблювала.

У день приїзду до Харкова уламки ракети прилетіли в двадцяти метрах від таксі, яким я їхав з вокзалу до свого друга. А через декілька днів ми з іншим журналістом потрапили під обстріл на Салтівці. Цього мені було достатньо — і я повернувся до Києва, майже нічого не знявши й почуваючись боягузом.

У день приїзду до Харкова уламки ракети прилетіли в двадцяти метрах від таксі, яким я їхав з вокзалу до свого друга.

Об’їзна Харкова після боїв. Травень 2022 року
Школа у селі Мала Комишуваха після деокупації. Харківська область, вересень 2022 року
Православна церква у Святогірську, зруйнована після російської окупації. Донецька область, жовтень 2022 року
Наслідки боїв у селі Руські Тишки. Харківська область, жовтень 2022 року

Але якраз у той момент була деокупація Київщини. Я потроху почав знімати звільнені села і наслідки окупації. Досі вважаю ті світлини з Київщини, які робив у пригніченому стані та без жодних фотографічних амбіцій, одними з найвдаліших.

Після того крок за кроком привчав себе до небезпечних зон, вчився, пробував. Обзавівся досвідом і знайомствами, почав працювати фіксером та перекладачем для іноземних журналістів (роблю це й досі). Харківська, Донецька, Луганська, Херсонська, Запорізька області — мабуть, немає зараз ділянки фронту, де би я не побував завдяки роботі фіксера.

Мабуть, немає зараз ділянки фронту, де би я не побував завдяки роботі фіксера.

Люди вітають українських танкістів у Бахмуті. Донецька область, липень 2022 року
Українські військові тримають оборону Бахмута. Донецька область, липень 2022 року
Українські військові стріляють по російських позиціях із БМ-21 «Град» десь біля Бахмута. Донецька область, липень 2022 року
Артилеристи 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Харківська область, липень 2022 року
Труп російського солдата у звільненому селі Вільхівка. Харківська область, травень 2022 року
Пожежі на полях під Бахмутом унаслідок падіння російської ракети. Донецька область, липень 2022 року
Південний фронт десь під Миколаєвом. Серпень 2022 року

Я зазвичай жартую, що знімаю на чорно-білу плівку, бо вона просто дешевша. І в цьому є правда: не можу уявити такий великий масштаб роботи на кольоровій плівці. Про цифру я 24 лютого навіть не замислився і моментально кинув у рюкзак свій «Киев-4» — можливо, тому, що звик до роботи з плівкою, коли знімаю документалку.

Мені подобається ідея, що один з уламків реальності зафіксовано на чомусь матеріальному, що він існує фізично на емульсії, консервується на ній. Подобається його крихкість, у якомусь сенсі унікальність. Особливо коли документуєш щось настільки тісно пов’язане з історією, як війна. До того ж відчуваю великий естетичний вплив певної традиції документальних фотографів, які знімали на чорно-білу плівку: Крістофер Морріс, Стенлі Грін, Джейсон Ескеназі, Олександр Чекменьов, Борис Смелов тощо.

Коли військові або занадто агресивні цивільні бачать, що я знімаю на плівку, у них найчастіше стихає напруженість і з’являється майже дитячий інтерес. Починають розповідати про «ФЭД» їхнього батька, який десь там у них лежить; цікавляться, чи дійсно можна ще придбати плівку в наші дні. Мабуть, важко сприймати як загрозу людину з аналоговою камерою — скоріше як дурника.

Коли військові або занадто агресивні цивільні бачать, що я знімаю на плівку, у них найчастіше стихає напруженість і з’являється майже дитячий інтерес.

Мабуть, найважче повертатися зі сходу і кожного разу бачити всю цю незграбну пропаганду про перемогу та «будемо в серпні у Криму смажити шашлики». Бачити, що дійсно багато наших людей уявлення не мають, що відбувається, де зараз проходить лінія фронту, що таке штурм посадки або навіть її утримання, але сподіваються, що інші будуть помирати в тих посадках замість них. Тому що їм по телебаченню сказали, що «тупі орки тікають і не вміють воювати». Саме цей контраст у перші тижні після повернення — найтяжчий. У такі моменти мені допомагає алкоголь і проза Луі-Фердінанда Селіна.

радянський фотоапарат, який випускали на київському заводі «Арсенал»

радянський фотоапарат, який випускали у Харкові

Український військовий оглядає школу в деокупованому селі Мала Комишуваха, яку росіяни використовували як казарму. Харківська область, вересень 2022 року
Ексгумація тіл цивільних в Ізюмі після деокупації. Харківська область, вересень 2022 року
Дорога на Бахмут. Донецька область, жовтень 2022 року
Військовий шпиталь у Бахмуті. Донецька область, листопад 2022 року
Військовий шпиталь у Бахмуті. Донецька область, листопад 2022 року
Медики у стабілізаційному пункті під Бахмутом чекають на екіпаж з фронту. Донецька область, листопад 2022 року

Частина моєї родини по батьківській лінії росіяни. Але це не дуже важливо, тому що батька я бачив кілька разів у житті і зв’язок не підтримую, а ці родичі вже років двадцять як мертві.

Рушійною силою мого життя є якийсь антропологічний інтерес. У студентські роки я вирішив вирушити у велику подорож автостопом у заполярні регіони РФ, щоб зрозуміти певні важливі речі про цю країну, з якою ми маємо настільки антагоністичні стосунки; поспілкуватися з реальними росіянами, яких я майже ніколи в житті не зустрічав, дізнатися про їхнє життя, погляди, пріоритети тощо. Там я майже фізично зрозумів, що належу до якоїсь цивілізаційної альтернативи їм, що моя інаковість є іманентною, а не випливає з зовнішніх властивостей. Це була найважливіша моя подорож з усіх — без неї я був би іншою людиною.

Рушійною силою мого життя є якийсь антропологічний інтерес.

Після вторгнення багато людей показали, хто є хто і чого вони варті. Якщо казати про РФ, я відсіяв майже всіх через їхній пох*їзм: якісь давні знайомі, чуваки з автостоп-тусовки, митці тощо. Зараз у мене залишилося декілька хороших друзів у Росії — чесних і сміливих людей, чиї дії та позицію я схвалюю і яких підтримую дуже давно. Сподіваюся, вони залишаться цілі й одного дня ми разом вип’ємо на честь смерті Пу.

У мене не було ілюзій щодо політичного курсу Росії та її еліт. Після вторгнення ще більше переконався, наскільки цей необільшовистський режим є антилюдяним за своєю суттю. До цього вони систематично вбивали і піддавали тортурам внутрішню опозицію, воювали з «малими народами» та приносили в жертву цивільних, але зараз черга дійшла і до провладного електорату. Того, який захлинався від ресентименту й десятиріччями наївно обирав «стабільність» замість свободи. Тепер його позбавили і того й іншого та кинули на м’ясо. Важливо розуміти, що єдиною надцінністю у них є влада та груба сила, тому заради збереження цієї влади вони готові йти по головах будь-кого.

Рибалка на озері у звільненому Куп’янську. Харківська область, січень 2023 року
Російські військовополонені. Україна, лютий-березень 2023 року
Російські військовополонені. Україна, лютий-березень 2023 року
Російські військовополонені. Україна, лютий-березень 2023 року
Російські військовополонені. Україна, лютий-березень 2023 року

Нове та Найкраще

468

486

524
801

Більше матеріалів