Фотопроєкт

У мене немає слів: Спільні переживання війни у проєкті Дмитра Пруткіна

Уже рік Дмитро Пруткін фотографує понівечені українські міста та їхніх мешканців. Він вирішив не документувати лише руйнування та сліди воєнних злочинів, а спробувати зняти, як ми самотужки намагаємося впоратися зі схожими переживаннями.

Проєкт київського фотографа Дмитра Пруткіна увійшов до шорт-листа Photography Grant 2023, який проводить онлайн-платформа PHmuseum. Назва серії If a tree falls in a forest відсилає до мисленнєвого експерименту, що звучить так: якщо в лісі падає дерево, але навкруги немає нікого, хто зможе почути звук? Пруткін почав знімати у деокупованих регіонах минулої весни, проте вирішив не документувати руйнування. Він зрозумів, що українцям важко говорити про спільне горе, і присвятив серію цій німоті. Філософське питання фотограф використав як аналогію до психічного стану людини, яка перебуває у дуже глибокому емоційному стресі й потребує іншої людини, щоб його пережити.

Кураторська платформа, присвячена сучасній фотографії, яка розпочала свою роботу у 2012 році. Платформа відомо також своєю грантовою програмою для фотографів: переможець отримує £30 тисяч та презентацію на фотофестивалях

Дмитро Пруткін

Фотограф і дослідник. Закінчив фотошколу Віктора Марущенка. Навчався режисурі документального кіно в майстерні Сергія Буковського. Живе і працює в Києві.

— Я був у Києві в момент вторгнення. Пів ночі читав новини про те, що відбувається на Донбасі: хотілося знайти інформацію, яка б переконала, що вторгнення не буде. А потім прокинувся від вибухів.

У травні 2022-го я вирушив у деокуповані Київську та Чернігівську області. На ту мить ще йшли бої за Маріуполь, і з побаченого у Бородянці стало зрозуміло, що так само зараз виглядає багатотисячне місто. Швидко прийшло усвідомлення, що я не хочу робити каталог руйнувань. До того ж медійна увага втомила місцевих — вони йшли на контакт, проте зніматися не хотіли.

Найбільше я боявся естетизувати війну. Зображення можуть бути жахливими за змістом, але занадто гарними. Адже, беручи камеру, неодмінно будеш думати про композицію та світло. Можна й не помітити, як фотографія перетворюється на war porn, і починаєш шукати все більш жахливі сцени, щоб полоскотати нерви собі та шокувати глядача.

Можна й не помітити, як фотографія перетворюється на war porn.

Окрім того, мене турбувало, наскільки актуальними будуть мої світлини. Випадковий свідок із телефоном може зробити набагато потужніше і правдивіше зображення, а фотографи найчастіше приходять уже після.

Я був розгубленим. Жахливі знімки з новин витісняються новими фото і зрештою забуваються. З побаченим вживу складніше: це доводиться переживати. Полегшення прийшло, коли я їздив областю та механічно виконував свою роботу. У матовому склі своєї камери я побачив перевернуте зображення — репродукцію реальності. Це допомогло мені дистанціюватися.

Такий внутрішній діалог став важливим поштовхом до проєкту, і я вирішив бути чесним із собою і глядачем. Тож я почав знімати тих, хто залишився в Україні. В основному це молоді люди у віці від 25 до 45 років. Процес роботи дуже повільний: лише підготовка до фотографії може займати 15-20 хвилин. Це не всі витримують. Тому робота над серією ще триває, я знімаю безперервно. У планах зробити з неї книгу.

Минулої весни мені дало надію те, з якою швидкістю українці відбудовували зруйноване житло і поверталися до звичного життя, а також сміливість ЗСУ. Зараз відчувається велика фізична і психологічна втома. Зустрічі з героями фотографій перетворювалися на психологічні сесії. Усі мали схожі почуття, але приховували це. Цей інсайт і ліг в основу моєї серії.

Зустрічі з героями фотографій перетворювалися на психологічні сесії: усі мали схожі почуття, але приховували це.

Нове та Найкраще

463

485

523
800

Більше матеріалів