«Спочатку злилася, але потім зрозуміла: мене будуть розглядати завжди» — люди з нестандартною зовнішністю про прийняття себе

18+ Цей продукт містить нікотин та викликає залежність.
Тільки для повнолітніх осіб, які споживають нікотин.

Ми вчимося приймати себе з перших років життя — спочатку нам у цьому допомагають члени сім’ї, а потім і всі, з ким ми спілкуємося. Згодом ми розуміємо, що потрібно відповідати певним нормам і стандартам, у тому числі й тим, що стосуються зовнішності, щоб нас прийняли інші. Ми підлаштовуємося під оточення. Але у цього важливого соціального досвіду є й негативний бік: прагнучи всім сподобатися, ми можемо втратити ті риси, які роблять нас унікальними.

Цей матеріал підготований у партнерстві з VELO — нікотиновими паучами без тютюну родом зі Швеції. Без диму, попелу та неприємного запаху.

Щоб виглядати так, потрібно мати сміливість.

— Коли я вперше сам проколов губу, мої батьки не схвалили цього вчинку. Я їх не звинувачую: як і всі, вони переживали про те, що скажуть інші. У той період я не почувався комфортно у своєму образі. Якщо не брати до уваги внутрішніх процесів, я був таким же, як усі. З того першого проколу почався процес моєї трансформації, який досі не закінчився. Сьогодні у мене на тілі близько тридцяти татуювань, три пірсинги і немає волосся (в якийсь момент я вирішив, що воно мені просто не потрібно). Щоб виглядати так, треба мати сміливість: наше суспільство все ще не готове сприймати людину, забиту татуюваннями.

Є таке поняття — «синя хвороба». Це коли людина повністю забиває своє тіло татуюваннями. Їй неважливе значення ескізів і образів, які вона наносить на шкіру. У неї залежність, яка говорить про те, що людина не може прийняти себе. Але це не мій випадок: для мене внутрішні зміни важливіші за зовнішні. Змінювати зовнішній вигляд, але залишати без змін внутрішній світ — усе одно що надягати маску.

Для мене мистецтво — це перш за все самоаналіз. Якщо є якийсь внутрішній аспект, який я не готовий прийняти, він не буде транслюватися в зовнішній світ. Якщо я вирішую це питання, він буде транслюватися через такі медіуми, як тіло, мистецтво, архітектура або дизайн.

Я довго чинив над собою психологічне насильство. Я боявся, що оточення буде сприймати мене якось не так, тому заганяв себе в рамки. Тоді я дуже хотів полюбити себе, над цим я працюю досі.

Любити себе означає приймати свою індивідуальність. Цей процес не може бути закінченим: зараз я приймаю себе цілком, але чи буде так завтра, не знаю. Завжди є речі, які я не можу прийняти в собі, але саме вони мотивують мене самовдосконалюватись.

«Крихітко, у тебе шикарні форми. Чому у тебе досі немає портфоліо?»

— Мені завжди казали, що з моєю зовнішністю щось не так. Про це говорили всі: батьки, вчителі, однокласники. Я була переконана: щоб отримати любов, потрібно відповідати стандарту. Замість того щоб зрозуміти власні бажання і знайти себе, я весь час думала про те, як схуднути.

Зніматися я почала чотири роки тому після спілкування з учасницею шоу «Модель по-американськи», з якою я познайомилася в соцмережі. Вона подивилася мої знімки і сказала: «Крихітко, у тебе шикарні форми. Чому у тебе досі немає портфоліо?» Пам’ятаю, як мене це здивувало, адже я навіть і подумати не могла, що з моїми формами можна бути моделлю.

Моєю першою професійною зйомкою був проєкт французького художника Фреда Жагено, який робив знімки у стилі картин Густава Клімта й Еґона Шіле. Він шукав моделей без татуювань і пірсингу. І хоча у мене є татуювання, я все одно відправила йому своє портфоліо. Я настільки сподобалася фотографу, що він запросив мене у проєкт. Заради зйомок мені довелося замазувати свої тату.

Спочатку мені було страшно зніматися: я ж звикла фотографувати себе тільки з вдалого ракурсу. Фотографи знімають інакше навіть з тих точок, які тобі не подобаються. Спочатку я непокоїлася, що на знімках буде видно целюліт, але потім розслабилася. Якщо людина мистецтва бачить у мені красу, я можу їй довіритися.

Я почала виставляти свої знімки в інстаграм, але, щоб не наражатися на осуд близьких, завела окремий акаунт. Боялася, що на мої фото злетяться мережеві любителі еротики, але помилилася. Майже кожного дня мені надходили повідомлення від підписниць, що, як і я колись, соромилися своєї зовнішності. Вони дякували мені за те, що своїми знімками я доводила: сексуальність не залежить від ваги.

Потім ми з друзями вирішили провести лекцію для моделей plus-size. Хотіли розповісти їм про те, як важливо зрозуміти себе і звільнитися від диктату стандартів. Мене здивувало, як багато дівчат прийшло до нас, — високі, низькі, худі, повні. Надихнувшись результатом, ми запустили великий соціальний проєкт «Краса розкриває серця». Його кульмінацією стало «дефіле толерантності»: дівчата з абсолютно різною зовнішністю пройшлися в білизні подіумом, який ми встановили на Контрактовій площі в Києві.

У мене в житті траплялося багато провалів, саме тому я їх не боюся. Але якщо я чогось хочу, я відкидаю всі страхи. Я розумію, що, якщо не спробувати реалізувати задумане, потім ти будеш картати себе за нерішучість.

У моєму житті було багато депресії, але потім я познайомився з творчістю Леді Гаги.

— У моєму житті було багато депресії, але потім я познайомився з творчістю Леді Гаги, яка відкрито транслювала свою соціальну позицію і закликала людей приймати себе і не давати іншим навішувати на тебе ярлики.

Я небінарна персона. Я народжений у чоловічому тілі, і мені воно подобається, але не відношу себе ні до чоловіків, ні до жінок.

Усе життя мені говорили про те, що я повинен робити, а чого робити не повинен. Ці вказівки проявлялися у формі шеймінгу, який у нашому суспільстві вважається нормою. Дівчат соромлять за повноту, хлопців — за те, що вони занадто худі. Я знаю про шеймінг усе, мені діставалося і за національність, і за худорлявість, і за природну фемінність. Іноді мене все ще намагаються зачепити своїми зауваженнями, але тепер, вступаючи у словесні баталії, я можу постояти за себе.

Моя мати — емансипована жінка, з вісімнадцяти років вона працювала на будівництві. У 80-х керувала величезними будівельними проєктами, що для тих часів було нонсенсом, жінка на будівництві могла бути тільки маляром або штукатуром. Ось їй і казали, що бабі на будівництві не місце. Наше суспільство так влаштовано: якщо до тебе захочуть докопатися, вони це зроблять, і неважливо, яку посаду ти обіймаєш.

Скільки себе пам’ятаю, я мріяв про дві речі: відкрити притулок для тварин і виступати на сцені. Коли мама дивилася «Пісню року», я не міг відірвати очей від телевізора — мене зачаровувала атмосфера сцени. Я хотів навчитися грати на клавішних, але мама була проти. Перед самою війною я купив собі фортепіано, але його довелося залишити в Донецьку. Потім була низка дешевих синтезаторів, які я позичав у друзів. А нещодавно я купив собі «Блютнер», випущений сто сорок років тому. Перш ніж почати грати на ньому, мені довелося витратити кошти на реставрацію. Зате тепер у мене є свій інструмент.

Моє життя пов’язане зі сценою: я працюю художником по костюмах у кіно та виступаю в театрі. Наступного року я планую почати розвивати особистий бренд, щоб доносити аудиторії свою соціальну позицію.

Батьки забороняли своїм дітям грати зі мною, тому що думали, що я заразна.

— 90% мого тіла вкрито родимими плямами. Батьки ніколи не акцентували увагу на моїй зовнішності, тому років до восьми, поки я не пішла до школи, я не почувалася особливою. Так буває не завжди. Часто дітям з великими родимими плямами батьки говорять, що вони особливі. Вони хочуть допомогти, але роблять гірше: дитина зациклюється на своїй зовнішності.

Незважаючи на старання, близькі не могли вберегти мене від реакції людей навколо. Батьки забороняли своїм дітям грати зі мною, тому що думали, що я заразна. Я не ходила на пляж, щоб не вдягати купальник. Але люди все одно не втрачали можливості дати пораду або просто витріщалися на мене посеред вулиці. Спочатку я злилася, але потім зрозуміла, що розглядати мене будуть завжди.

У дитинстві мама хотіла видалити мої родимі плями, і я рада, що вона не знайшла на це грошей, інакше мені б зробили 12 операцій. Сьогодні я не уявляю себе без родимих плям, але мій процес самоприйняття був непростим: іноді я собі подобалася і могла спокійно ходити в кафе, а бувало, що й цілий рік не виходила з дому.

Кілька років тому, щоб впоратися зі своїми емоційними гойдалками, я почала вести просвітницьку діяльність. Я написала статтю у Wonderzine, в якій розповіла про своє життя з родимими плямами і про те, що вони не заразні. Матеріал передрукувало багато англомовних ресурсів, кількість підписників в інстаграмі стала рости (зараз їх більше ста тисяч). Діти, у яких були родимі плями, бачивши мої світлини у купальнику, переставали соромитись себе. Мені писали їхні батьки, дякували за те, що я подаю приклад.

Мені завжди подобалося фотографуватися, перед камерою я почуваюся красивою. Цього року мене вперше запитали, скільки я хочу за зйомку. Питання мене здивувало: знімаюся я заради задоволення, тому готова робити це безкоштовно.

Окрім фотозйомок я займаюся бізнесом. Я запустила два стартапи: індивідуальні дерматоскопи (пристрій для візуальної оцінки епідермісу шкіри. — Доп. ред.) і крем від сонця. Ідея першого продукту народилася під час відпочинку в Азії, коли я помітила, що форма моєї родимої плями стала змінюватися. Я відправила знімки плями своєму лікареві, але він нічим не міг допомогти: зображення було нечітким. Мені подумалося, що було б добре мати під рукою дерматоскоп, який допоміг би мені показати знімок лікарю. Що ж стосується крему від сонця, то це повністю екологічно чистий продукт. Він не буде шкодити ні тому, хто ним користується, ні навколишньому середовищу (більшість кремів, потрапляючи в морську воду, вбиває корали і риб). Я мрію про те, щоб мій бізнес став успішним.

Фото: Вікторія Темнова спеціально для Bird in Flight