Світ

Філантропи-драгдилери: Як одна родина спровокувала опіоїдну епідемію у США

Династія Саклерів підсадила Америку на знеболювальні препарати, що принесло сім’ї мільярди доларів, а країні — мільйони наркозалежних. Цікаво, що до публікації розслідування New Yorker Саклерів мало хто асоціював із опіоїдною кризою: в очах громадськості вони зберігали репутацію блискучих філантропів. Але тепер усе змінилося. Провідні світові музеї один за одним розривають відносини із Саклерами та відмовляються від їхніх пожертв.

Стаття публікується у скороченні. Оригінал читайте на сайті New Yorker.

Північне крило Метрополітен-музею, відкрите в 1978 році й відоме як крило Саклерів, — пам’ятник одній із найбільших філантропічних династій Америки. Брати Артур, Мортімер і Реймонд Саклери — лікарі, за життя вони жертвували величезні суми різним культурним установам, багато з яких нині носять їхнє прізвище: галерея Саклерів у Вашингтоні, музей Саклерів у Гарварді, Центр мистецтвознавства в музеї Гуггенхайма, крило Саклерів у Луврі, інститути та програми в Оксфордському, Колумбійському й десятці інших університетів. Мистецтвознавець Томас Лоутон одного разу назвав старшого з братів, Артура, «сучасним Медічі».

Артур помер 1987 року, Мортімер — 2010-го, Реймонд — 2017-го. Брати заповідали спадкоємцям не лише величезний статок, а й традицію благодійності, і діти її продовжують. Донька Артура Елізабет входить до опікунської ради Бруклінського музею, де заснувала Центр феміністського мистецтва свого імені. Завдяки Річарду та Джонатану, синам Реймонда, з’явилася кафедра в Єльському онкоцентрі. Донька Мортімера Марісса стала засновницею некомерційної організації Beespace.

…Коли у 1880 році було зведено нинішню будівлю Метрополітен-музею, один з його піклувальників, адвокат Джозеф Чоат, виступив із промовою перед промисловцями, що зібралися на відкриття. У надії на підтримку він висловив ідею про те, що філантропією можна купити безсмертя. «Замисліться, мільйонери, якої слави ви набудете, перетворюючи свинину на порцеляну, зерно — на безцінну кераміку, грубу руду — на мармур скульптур». Ідея спрацювала: згодом походження багатства меценатів забувається, і ми згадуємо лише їхню щедрість (про що вкотре нагадують їхні імена на будівлях).

Згідно з Forbes, на момент написання статті Саклери є однією з найбагатших сімей США. Їхні статки більші, ніж у Рокфеллерів або Меллонів, — $13 мільярдів. І хоча ці капітали виникли зовсім нещодавно, більшість людей уявлення не має, звідки взялися такі гроші: Саклери часто розповідають в інтерв’ю про свою щедру благодійність, але майже ніколи не згадують про сімейний бізнес. А це Purdue Pharma — приватна компанія зі штаб-квартирою в Коннектикуті, яка розробила рецептурне болезаспокійливе «Оксиконтин». Випущений у продаж у 1995 році, «Оксиконтин» позиціонували як справжній прорив на ринку болезаспокійливих: препарат із пролонгованою дією, здатний нейтралізувати як помірний, так і сильний біль. Ліки стали хітом продажів, принісши Purdue $35 мільярдів.

Але «Оксиконтин» є препаратом дуже спірним. Його єдина активна речовина — оксикодон, хімічний родич героїну, вдвічі сильніший за морфін. У минулому лікарі неохоче прописували сильні опіоїди — хіба що у випадках гострого болю при онкозахворюваннях або як паліативну терапію для безнадійних хворих — через цілком обґрунтований страх перед залежністю від цих речовин.

Маркетингова кампанія «Оксиконтину» одразу була націлена на зміну цього ставлення. Виробники фінансували дослідження та платили відомим лікарям, аби ті переконували громадськість, що побоювання з приводу опіоїдної залежності сильно перебільшені та що препаратом можна безпечно лікувати найширший спектр захворювань. Мільйони пацієнтів виявили, що ліки рятують від мученицького болю; але багато хто з них настільки підсів на нього, що між дозами зазнавав виснажливої ломки.

З 1999 року 200 тисяч американців померли від передозування, пов’язаного з «Оксиконтином» та іншими рецептурними опіоїдами. Безліч залежних, для яких рецептурні болезаспокійливі виявилися надто дорогими чи складними у придбанні, перейшли на героїн. За даними Американського товариства адиктивної медицини, в наші дні четверо з п’яти осіб, які пробують героїн у США, починали саме з рецептурних болезаспокійливих. Фахівці Центру з контролю та профілактики захворювань вважають, що 145 американців щодня помирають від передозування опіоїдами.

200 тисяч американців померли від передозування, пов’язаного з «Оксиконтином» та іншими рецептурними опіоїдами.

Керівник організації з дослідження політики в галузі опіоїдів Ендрю Колодни стверджує, що хоча багато з цих випадків передозування викликані іншими препаратами, криза спочатку була спровокована зміною в культурі призначення рецептурних ліків. А ця зміна — вочевидь «заслуга» Purdue. «Якщо ви подивитеся на тенденції призначення опіоїдних препаратів, ви помітите величезне зростання починаючи з 1996-го. Це не збіг. Саме цього року Purdue розпочала кампанію, яка дезінформувала медичну спільноту щодо ризиків».

При цьому прізвище Саклер практично не згадується на сайті Purdue, а у списку ради директорів відсутні імена восьми членів сім’ї, які до цього керівного органу входять. Багато років усі асоціювали їх виключно з добром та благодійністю.

…Артур Саклер та його брати, діти євреїв-емігрантів із Галичини та Польщі, виросли у Брукліні за часів Великої депресії. Усі троє здобули медичну освіту і разом були працівниками психіатричного центру Кримдура у Квінсі, підготувавши загалом 150 наукових публікацій. Але статки вони заробили не завдяки медичній практиці: у всіх трьох був талант до підприємництва. Мортімер ще підлітком став менеджером з реклами у шкільній газеті та отримав перші комісійні, переконавши Chesterfield розмістити там рекламу цигарок. Артур заробляв на свою освіту, будучи копірайтером у рекламному агентстві, яке спеціалізувалося на медицині. Він виявився настільки здібним, що врешті-решт купив агентство і здійснив революцію на ринку. До нього фармакологічні компанії були не дуже вправні в рекламі; тоді як Артур зрозумів, що для продажу нових ліків потрібно переконати не так пацієнта, як лікаря, який виписує рецепт.

Випуск на ринок нових препаратів він супроводжував рекламними кампаніями, які зверталися безпосередньо до лікарів: публікації у медичних журналах, позитивні відгуки впливових колег, посилання на наукові дослідження (часто проведені самими фармакологічними компаніями). У 1997-му Артура посмертно прийняли у члени Зали слави медичної реклами за «привнесення всієї потужності комерційної реклами у фармацевтичний маркетинг». Колишній керівник кафедри психіатрії Вищої медичної школи Університету Дьюка Аллен Френсіс формулює це інакше: «Більшістю сумнівних практик, які перетворили фармацевтичну індустрію на лихо нашого часу, ми завдячуємо Артуру Саклеру».

Нерідко Артур не гребував прямим обманом. Так, у 1950-х він випустив рекламний постер для нового антибіотика «Сигмаміцин»: безліч візитівок медичних фахівців та слоган «Усе більше і більше лікарів обирають „Сигмаміцин“». Коли журналіст спробував зв’язатися з деякими лікарями, чиї імена були на візитівках, виявилося, що цих фахівців не існує.

У 1960-х Артур Саклер прославився рекламою транквілізаторів «Лібріум» та «Валіум». Один із постерів зображував дівчину зі стосом книг, даючи зрозуміти, що навіть звичайне хвилювання, якого зазнає студент-першокурсник, — привід для прийому транквілізаторів. Університетське життя — це «новий світ… тривожних розладів», стверджувала реклама. Інша кампанія взагалі переконувала лікарів прописувати «Валіум» навіть людям без будь-яких психіатричних симптомів. При цьому виробники «Валіуму» не провели жодного дослідження щодо можливої залежності від препарату. До 1973-го американські лікарі виписували більше 100 мільйонів рецептів на транквілізатори на рік, і величезна кількість пацієнтів були залежні від них.

Тим часом Саклер заснував газету Medical Tribune з аудиторією у 600 тисяч членів медичної спільноти. Він наполягав, що його рекламна та видавнича діяльність ніяк не пов’язані; але в 1959-му з’ясувалося, що компанія Саклера MD Publications заплатила голові відділу антибіотиків Управління з контролю якості продуктів і ліків Генрі Велчу майже $300 тисяч за допомогу у просуванні конкретних препаратів. Коли правда вийшла назовні, Велчу довелося подати у відставку.

Інша кампанія взагалі переконувала лікарів прописувати «Валіум» навіть людям без будь-яких психіатричних симптомів.

У 1952 році брати купили Purdue Frederick — невелику компанію з виробництва ліків, що випускала в основному проносне та засоби для видалення вушної сірки (офіційно кожному належало по третині компанії, але передбачалося, що Артур, зайнятий рекламою і видавничою справою, відіграватиме в управлінні пасивну роль). Уже на початку 1960-х діяльністю братів зацікавився сенатор Естес Кефаувер, який очолював підкомітет із контролю за фармацевтичною промисловістю. Службова записка зазначала: «Імперія Саклерів — самодостатнє виробництво: вони можуть розробити новий препарат у своїх лабораторіях, провести клінічне тестування, забезпечити позитивні відгуки про препарат із цілої низки лікарень, з якими у них налагоджені зв’язки, спланувати рекламну кампанію, опублікувати результати клінічних досліджень та рекламні тексти у їхніх власних медичних виданнях, а також підготувати й розмістити статті в інших газетах і журналах».

У 1962 році Артуру довелося давати свідчення перед підкомітетом. Сенатори атакували його гострими питаннями, але він був чудово підготовлений і зумів відбитися. Наприклад, спіймавши Кефаувера на неточності, він заявив: «Якби у вас була медична освіта, ви не допускали б подібних помилок». А відповідаючи на зауваження про рекламу засобу для зниження рівня холестерину з безліччю побічних ефектів, серед яких випадіння волосся, незворушно заявив: «Я волів би мати рідке волосся, аніж товсті стінки судин».

Багатіючи з кожним роком, Саклери стали покровителями мистецтв. У 1974-му брати пожертвували $3,5 мільйона Метрополітен-музею, що дозволило побудувати північне крило.

Крило Саклерів у Метрополитен-музеї. Фото: Seth Wenig / AP Photo / East News
Крило Саклерів у Метрополитен-музеї. Фото: Seth Wenig / AP Photo / East News

Після смерті Артура у 1987-му Мортімер і Реймонд викупили у спадкоємців його частку в Purdue. Фірма процвітала, але виявилося, справжнє багатство попереду.

…Людство вирощувало опіумний мак тисячоліттями. Його терапевтичні властивості визнавав ще Гіппократ, але навіть у давнину наші пращури усвідомлювали небезпеку залежності. Саклери ще в 1980-х випустили на ринок болезаспокійливий препарат MS Contin, що став суперуспішним, — пігулки морфію із запатентованою формулою «контрольованого вивільнення» (пігулка поступово розчинялася у ШКТ, вивільняючи діючу речовину протягом декількох годин). Але наприкінці 1980-х патент на препарат спливав, і Purdue почала шукати заміну. Активну роль у цьому відігравав син Реймонда Річард, ім’я якого вже значилося на безлічі медичних патентів компанії.

В основі нового продукту «Оксиконтину» лежав оксикодон — опіоїд, розроблений німецькими вченими в 1916 році. Дешевий у виробництві оксикодон вже використовували в ліках спільно з іншими активними речовинами. Purdue ж розробила пігулки чистого оксикодону з такою самою формулою «контрольованого вивільнення». Вирішено було виготовляти препарат у різних дозах: від 10 до 80 і навіть 160 міліграмів. Як писав Баррі Меєр у своїй книзі Pain Killer, «Оксиконтин» був атомною бомбою на ринку болезаспокійливих.

Фокус-групи за участю лікарів показали, що поширенню препарату можуть перешкодити закономірні побоювання медичної спільноти щодо опіоїдів. Але в цей час одразу кілька впливових лікарів дуже доречно почали заявляти, що ставлення до опіоїдів давно треба переглянути. «З’являється все більше літератури, яка доводить, що ці речовини можна вживати протягом тривалого часу з мінімумом побічних ефектів», — говорив в інтерв’ю Times Рассел Портеной із Меморіального онкоцентру імені Слоана — Кеттерінга. Він називав опіоїди «даром природи» і вимагав їхньої дестигматизації. Портеной, якого щедро фінансувала Purdue, засуджував клініцистів за стриманість у застосуванні подібних препаратів та називав страх залежності «медичним міфом». І він був зовсім не сам.

У 1995 році Управління з контролю за лікарськими препаратами схвалило «Оксиконтин». Ба більше, дозволило писати в інструкції, що він безпечніший за інші болезаспокійливі (безпрецедентний крок, особливо враховуючи, що Purdue так і не провела клінічних досліджень щодо залежності або немедичного використання препарату). Чиновник управління, який курував цей процес, лікар Кертіс Райт, незабаром залишив свою посаду — а через два роки почав працювати в Purdue.

Чиновник, який курував цей процес, незабаром залишив свою посаду — а через два роки почав працювати в Purdue.

Саклери супроводжували випуск «Оксиконтину» однією з найбільших маркетингових кампаній в історії галузі. Її завданням було донести ідею, що препарат слід призначати не лише при гострому короткостроковому болю (пов’язаному з хірургічними операціями або раком), але і при менш інтенсивних, але більш тривалих типах болю (артрит, біль у спині, спортивні травми — список проблем, які пропонували розв’язувати за допомогою «Оксиконтину», був практично нескінченним). Судячи з внутрішніх документів, співробітники Purdue знали, що багато лікарів вважали оксикодон слабшим порівняно з морфіном, — і активно експлуатували цю помилку.

Колишній торговий представник компанії Стівен Мей розповідає: Purdue зробила ставку на лікарів загальної практики, які не були експертами з боротьби із болем. Усі торгові представники (а їх було більше тисячі!) проходили навчання із «подолання заперечень» з боку лікарів, заучували готові відповіді на можливі запитання (крім іншого, їх вчили говорити, що «препарат практично не викликає залежності»). Усе це підкріплювалося численними дослідженнями та медичними статтями: у Purdue було ціле «бюро спікерів», компанія платила тисячам клініцистів за участь у медичних конференціях та розповіді про чудові можливості препарату. Лікарям на місцях пропонували повністю оплачені поїздки на подібні заходи, які часто відбувалися на фешенебельних флоридських курортах. Вкладення окупалися: лікарі, які побували на таких семінарах, виписували «Оксиконтин» удвічі частіше, ніж ті, хто там не був.

Як пояснює керівник відділу клінічної фармакології Університету Торонто Девід Юурлінк, успіх «Оксиконтину» частково викликаний тим, що багато лікарів щиро хотіли вірити у його користь: «Головна мета медицини — полегшення страждань. Є пацієнт, який страждає, є лікар, який мріє допомогти, — і раптом з’являється нібито безпечний та ефективний засіб».

Через п’ять років після виходу на ринок «Оксиконтин» приносив своїм творцям мільярд доларів на рік. Торгові представники заробляли сотні тисяч доларів комісійних; Purdue преміювала їх поїздками на Гаваї і лише 2001 року виплатила $40 мільйонів бонусів.

Відомості про зловживання «Оксиконтином» почали з’являтися практично одразу після виходу препарату на ринок. Якщо потовкти і вдихнути таблетку або розчинити в рідині та ввести за допомогою шприца, можна було нейтралізувати механізм вивільнення і отримати всю дозу наркотику одночасно. Причому пацієнт дізнавався про це прямо з інструкції: «Прийом зламаних, розжованих або подрібнених таблеток може призвести до швидкого вивільнення та абсорбування потенційно токсичної дози».

Поки лікарі виписували «Оксиконтин» з будь-якого приводу, деякі пацієнти почали продавати свої таблетки на чорному ринку. Лікарі, які легко піддавалися на маніпуляції пацієнтів (або просто були спільниками), відкривали так звані фабрики пігулок — клініки, які заробляли винятково рецептами на «Оксиконтин». Але компанія і не подумала прибрати препарат з ринку або хоча б визнати, що він викликає залежність. Єдина проблема — наркозалежні, які використовують препарат із рекреаційною метою і не за інструкцією, заявляли вони.

Єдина проблема — наркозалежні, які використовують препарат із рекреаційною метою і не за інструкцією, заявляли вони.

Фото: Toby Talbot / AP Photo / East News

…У 2002-му 29-річній Джилл Сколек виписали «Оксиконтин»: у неї була травма спини. Після чотирьох місяців прийому препарату жінка померла уві сні від зупинки дихання; у Джилл залишився 6-річний син. Її мати, медсестра, написала до Управління з контролю за лікарськими препаратами, вимагаючи додати на упаковку попередження про небезпеку. Але керівник відділу комунікацій Purdue не змигнувши оком звинуватив у трагедії саму Джилл: нібито вона була наркозалежною, і жодної відповідальності за її смерть компанія не несе. «Усі ці люди, залежні, кажуть: „Я приймав таблетки суворо за вказівкою лікаря“. А самі починають приймати дедалі більше. Компанія в цьому не винна», — зазначав в інтерв’ю головний медичний радник Purdue лікар Дж. Девід Геддокс.

Але правда в тому, що «Оксиконтин» був від початку небезпечним і в Purdue чудово про це знали. Формула «контрольованого вивільнення» означає, що теоретично пацієнти можуть безпечно приймати одну велику дозу кожні 12 годин і спокійно спати всю ніч (величезна перевага в порівнянні з іншими болезаспокійливими, у тому числі морфіном, які потребують більш частого прийому). Але внутрішні документи Purdue показують, що ще до того, як «Оксиконтин» був схвалений Управлінням з контролю за лікарськими препаратами, у компанії знали: не на всіх пацієнтів він діяв заявлені 12 годин. У дослідженні, яке Purdue провела, але так і не оприлюднила, майже половині з 90 учасників нова доза була потрібна раніше. Зрозуміло, чому Purdue приховала результати, — адже «дванадцятигодинна дія» була безцінною маркетинговою перевагою. Але призначати таблетки, які повинні діяти 12 годин, а діють найчастіше 8, — прямий шлях до залежності та зловживань.

Що б не говорили спікери компанії, у багатьох пацієнтів, які не були наркозалежними та приймали пігулки точно за приписом лікаря, у перервах між дозами виникав синдром відміни. Лікарі, які виписували рецепти, повідомляли, що пацієнти поверталися до них із симптомами абстинентного синдрому (свербіж, нудота, тремтіння) та просили призначити їм більше пігулок. Але у медичного радника Purdue була відповідь і на це: ще 1989 року він ввів поняття «псевдозалежність», яка «виглядає як залежність, але виникає через нестерпний біль». «Псевдозалежність зазвичай припиняється після полегшення болю — найчастіше шляхом збільшення дози опіоїдів», — йшлося у написаній ним брошурі.

…Продажі препарату невдовзі побили рекорд «Віагри», а разом із ним поширювалася і залежність. Проблеми множилися, але публічно відповідали за них інші: самі Саклери завжди залишалися осторонь. Навіть після того, як у 1999 році Річард Саклер очолив Purdue, він ніколи не з’являвся на заходах, де Геддокс і йому подібні були змушені захищати компанію та продукт. Ба більше, Річард, який керував запуском «Оксиконтину», навіть ніколи не давав інтерв’ю про препарат. «У мене величезний досвід спілкування з Purdue з різних питань, але я жодного разу не бачив Річарда Саклера, — каже експерт із проблеми наркозалежності Ендрю Колодни. — Я навіть не впевнений, що впізнаю його, якщо зустріну».

…Навіть коли зловживання «Оксиконтином» стали загальновідомими, Purdue відмовлялася визнавати його небезпеку. Керівництво турбувало лише одне: спроби запобігти випадкам передозування можуть позбавити пацієнтів доступу до препарату. Зберегти пігулки на ринку стало головною метою компанії. За словами Стівена Мея, торговим представникам наказували ігнорувати повідомлення про зловживання і будь-що продовжувати продажі.

Даючи свідчення перед членами Конгресу, заступник Річарда Саклера Майкл Фрідман стверджував, що Purdue вперше дізналася про проблеми з «Оксиконтином» лише 2000-го, коли у пресі з’явилася серія публікацій про використання препарату з рекреаційною метою. Насправді в Purdue чудово про все знали і без ЗМІ: багато років вони співпрацювали з маловідомою компанією I.M.S. (її співзасновником був Артур Саклер), що забезпечувала їх детальною інформацією про конкретних лікарів і ліки, які ті виписують. Завдяки цим даним торгові представники знали, з якими лікарями працювати; за цією ж інформацією можна було відстежити зловживання. «Вони достеменно знали, що і в якій кількості виписують лікарі, — каже Колодни. – Знали про „фабрики пігулок“ — і нічого не робили».

З моменту випуску «Оксиконтину» на Purdue подавали до суду тисячі разів. У 2003 році нью-йоркський адвокат Пол Генлі подав позов, заснований на заявах 5 тисяч пацієнтів: вони стверджували, що у них виникла залежність від препарату, який вони приймали за рецептом лікаря. Вивчаючи документи, Генлі не міг повірити в масштаби шахрайства: «Усі заяви про безпеку препарату походили від відділу маркетингу, а не від учених. Вони просто все це вигадали». Тоді Purdue вдалося досягти досудового врегулювання; клієнти Генлі отримали загалом $75 мільйонів.

З моменту випуску «Оксиконтину» на Purdue подавали до суду тисячі разів.

Інший процес ініціював федеральний прокурор штату Вірджинія. Цього разу виконавчий віцепрезидент Майкл Фрідман, голова юридичного відділу Говард Уделл та голова медичного відділу Пол Голденгейм були визнані винними у навмисному приховуванні небезпеки препарату. Їх засудили до умовних термінів та виплати загалом $35 мільйонів штрафу. Ще $600 мільйонів довелося виплатити компанії. Враховуючи мільярди доларів, які Purdue заробила на «Оксиконтині», вона досить легко відбулася (сенатор Арлен Спектер влучно назвав подібні штрафи «дорогою ліцензією на злочини»). Ім’я Річарда Саклера, незважаючи на його безпосередню участь у випуску препарату, у процесі навіть не фігурувало.

Пол Генді спільно з іншими адвокатами зайнявся підготовкою нової порції позовів проти Purdue та інших фармацевтичних компаній. Багато державних чиновників активно підтримують цю ініціативу: рецептурні препарати дорогі, чимало пацієнтів отримують їх через державні програми медичної допомоги, тож платять за це платники податків. А потім вони ж платять за наслідки опіоїдної кризи — лікування наркозалежних, нагальну медичну допомогу. «І головними винуватцями є Саклери, — каже колишній генеральний прокурор штату Міссісіпі Майк Мур. — Вони обдурили Управління з контролю за лікарськими препаратами. Вони брехали про відсутність звикання. Вони виростили ринок опіоїдів, й інші компанії, побачивши, що так можна, приєдналися. Вони одержують прибуток вбиваючи людей».

Демонстрація навпроти гарвардського музею Артура М. Саклера. Барбара Каулі несе портрет сина, який помер у 30 років від передозування опіатів. Протестувальники, які втратили рідних через опіоїдну кризу, вимагають прибрати ім’я Саклера з назви музею. 12 квітня 2019 року. Фото: Josh Reynolds / AP Photo / East News

…У серпні 2015-го Річард Саклер в оточенні адвокатів вийшов із літака в Луїсвіллі, штат Кентуккі. За вісім років до цього штат подав проти Purdue позов, ініційований особисто генеральним прокурором Грегом Стамбо: його двоюрідний племінник помер від передозування «Оксиконтином». Адвокати компанії намагалися перенести розгляд в інше місце, наполягаючи, що в цьому окрузі присяжні будуть до них упереджені. Як доказ вони навіть провели демографічне дослідження округу. Результати виявилися вражаючими, але зовсім не в тому сенсі, в якому хотілося б компанії. Зокрема, 29% опитаних заявили, що вони самі або члени їхньої родини особисто знали хоча б одну людину, яка померла від «Оксиконтину». Готуючись до процесу, один зі співробітників прокуратури знайшов фото місцевої шкільної футбольної команди, датоване 1997 роком: тепер майже половина гравців або померли від передозування, або залежні від опіоїдів.

У Луїсвіллі Саклер дав свідчення («усмішка і жодного натяку на докори сумління», згадують присутні), але потім Purdue виплатила позивачам $24 мільйони, й до суду справа так і не дійшла, а всі свідчення та документи були вилучені з публічного доступу. У Purdue любили заявляти, що ніколи не програвали жодної справи, пов’язаної з «Оксиконтином», але точніше було б сказати, що компанія ніколи не дозволяла цим справам дійти до суду. Головним чином для того, аби факти, що фігурували в них, не стали надбанням громадськості.

…У 2003 році Саклер залишив посаду президента Purdue, хоча , як і раніше, був співголовою ради директорів. Через свого представника він відмовився зі мною спілкуватися. Десять інших членів сім’ї, до яких я звертався, теж не стали говорити зі мною про «Оксиконтин»: у них безліч розбіжностей з інших питань, але в цьому вони напрочуд одностайні. Можливо, благодійність для них — своєрідна форма спокутування провини? Але тоді чому серед величезної кількості їхніх пожертв немає жодної, спрямованої на лікування наркозалежності чи будь-які інші заходи, що протистояли б опіоїдній епідемії?

…У серпні 2010-го Purdue без зайвого галасу замінила «Оксиконтин» препаратом із дещо іншою формулою: тепер, якщо таблетку потовкти, вона перетворювалася не на порошок, а на тягучу субстанцію. Управління з контролю за лікарськими препаратами схвалило засіб і навіть дозволило написати на упаковці «захищений від зловживань».

Навряд чи це сталося тому, що Purdue розкаялася у своїх помилках. Мотивація була іншою: позбутися конкуренції. Коли термін патенту на оригінальний препарат закінчується, інші компанії отримують право виробляти аналогічні ліки (дженерики), тому власники патенту часто вносять незначну зміну у препарат, щоб отримати новий патент і повернути собі ексклюзивне право на виробництво. А дія патенту на «Оксиконтин» спливала 2013-го.

Багато років у Purdue наполегливо заперечували, що «Оксиконтин» призводить до зловживань. Але, отримавши патент на оновлений препарат, вони одразу направили до Управління з контролю за ліками прохання відмовити в реєстрації дженериків «Оксиконтину» — через небезпеку оригінальної формули. Управління, як завжди, послухалося: тепер ніякі дешеві аналоги не могли скласти конкуренцію препарату Purdue.

На той час, як Purdue оновила формулу «Оксиконтину», повномасштабна епідемія опіоїдів була вже в розпалі. За словами Ендрю Колодни, багато людей похилого віку перейшли на оновлені таблетки, як і раніше, отримуючи їх за рецептом і, як і раніше, відчуваючи від них залежність. Молодь, якій складніше отримати рецепт на знеболювальне або для якої «Оксиконтин» був занадто дорогий, усе частіше почала звертатися до замінників, які пропонував чорний ринок (включаючи героїн). Як пише Сем Хінонес у книзі «Казкова країна: правдива історія американської епідемії опіоїдів», США наповнили торговці героїном із Мексики — їх привабила кількість потенційних клієнтів, які підсіли на знеболювальне.

Це один із найстрашніших парадоксів «Оксиконтину»: оригінальний препарат створив ціле покоління залежних від таблеток, а оновлений — покоління, залежне від героїну. Нещодавнє дослідження говорить про різкий сплеск випадків передозування героїном починаючи з 2010 року. Згідно з опитуванням, третина залежних від «Оксиконтину» після зміни формули перейшла на інші наркотики, і 70% із цієї третини підсіли на героїн.

Третина залежних від «Оксиконтину» після зміни формули перейшла на інші наркотики, і 70% із цієї третини підсіли на героїн.

До речі, стратегії мексиканських продавців героїну та торгових представників Purdue напрочуд схожі. І ті й інші безпомилково визначали цільову аудиторію (адвокат із Кентуккі розповів мені, що Purdue приділяла особливу увагу «спільнотам, у яких поширені бідність, брак освіти та можливостей», де «люди часто отримували виробничі травми і зверталися до лікарів»). І ті й інші пропонували потенційним покупцям безкоштовні зразки своєї продукції: випускаючи на ринок «Оксиконтин», Purdue розпочала програму, що заохочувала лікарів видавати купони на безкоштовні препарати. Через чотири роки, коли програму згорнули, було погашено 34 тисячі таких купонів.

…Позиція лікарів поступово змінювалася: багато тих, хто публічно підтримував Purdue у 1990-х, зараз визнають свої помилки. Нарешті, у 2016 році Центр з контролю та профілактики захворювань випустив перші рекомендації для лікарів з метою зменшити обіг сильних болезаспокійливих. «Опіоїди не повинні розглядатися як основні або постійні ліки від хронічного болю», — йшлося в цих статтях. Лікарям радили починати з «нефармакологічних» методів на кшталт фізіотерапії та з «неопіоїдних препаратів».

Ці публікації мали рекомендаційний характер, але і їм Purdue та інші фармакологічні компанії чинили опір як могли. Вони фінансували нібито незалежні некомерційні об’єднання, які захищають права пацієнтів, і збирали навколо себе лобі для боротьби з будь-якими законопроєктами, що зазіхають на їхній бізнес. Між 2006 та 2015 роками Purdue та інші виробники знеболювальних витратили на лобіювання у ті чи інші способи $900 мільйонів — у вісім разів більше, ніж лобі зброї.

Крім того, Purdue активно намагалася вийти на міжнародний ринок, використовуючи ті самі маркетингові інструменти: ініціювала дослідження з передбачуваним результатом, платила лікарям, розповідала, що опіоїди «майже не викликають залежності». І це у 2016-му, коли у США від передозування опіоїдів гинули, за різними даними, від 53 до 64 тисяч людей на рік і коли роль «Оксиконтину» у цій епідемії була очевидною.

У 2017-му кілька конгресменів звернулися до Всесвітньої організації охорони здоров’я у спробі зупинити ходу «Оксиконтину» світом: «У міжнародної медичної спільноти зараз є рідкісна можливість зазирнути в майбутнє. Не дозволяйте Purdue відмахнутися від трагедії, яку вона принесла до незліченних американських родин, і знайти нові ринки та нових жертв в інших країнах».

Найдивовижніше, що всі пов’язані з компанією скандали майже не позначалися на репутації її власників. Їх продовжували любити і поважати як відомих меценатів, і майже ніхто не асоціював їх із опіоїдною епідемією, що захопила країну. Саклери завжди були сильні в піарі, але найдивовижніший їхній піар-хід — спритно відокремити своє прізвище від сімейного бізнесу.

Вечеря на честь вручення нью-йоркському Музею сучасного мистецтва медалі Зовнішньополітичної асоціації. Праворуч — Джилліан Саклер та директор галереї Гленн Лаурі. 2 квітня 2015 року. Фото: Brian Ach / Invision for MoMA / AP Images / East News

P. S. Після оприлюднення розслідування (і, можливо, завдяки йому) Саклерам усе-таки довелося вийти з тіні. Останнім часом уже 45 штатів подали нові позови проти Purdue, але цього разу у багатьох із них фігурують і вісім членів родини Саклер — спадкоємці Мортімера та Реймонда (спадкоємці Артура продали свою частку ще до появи «Оксиконтину»). І не факт, що тепер адвокатам вдасться домогтися досудового врегулювання, тим більше що позовів — майже 2 тисячі.

22 травня було опубліковано звіт Конгресу з результатами розслідування, яке стосувалося зв’язку Purdue із Всесвітньою організацією охорони здоров’я. З’ясувалося, що дві доповіді з рекомендаціями ВООЗ щодо болезаспокійливих були написані відповідно до маркетингових стратегій Purdue. У результаті лобіювання фармацевтів триступінчасту систему призначення знеболювальних при сильному болю у дітей (спочатку ненаркотичні, потім — «легкі» опіоїди на кшталт кодеїну і тільки на третьому ступені — сильні опіоїди рівня морфіну) в рекомендаціях ВООЗ замінили на двоступінчасту (спочатку ненаркотичні знеболювальні на кшталт ібупрофену, потім — одразу сильні опіоїди, подібні до «Оксиконтину»). «Переваги використання ефективного опіоїдного анальгетика переважують плюси „проміжних“ опіоїдів», — йшлося у доповіді ВООЗ. Було там і про те, що рецептурні опіоїди безпечні, а випадки залежності — рідкісні.

Минулого року фотохудожниця Нан Голдін, яка сама пережила залежність від «Оксиконтину», розгорнула масштабну кампанію проти Саклерів: запустила петицію на change.org, провела кілька акцій у музеях, ініціювала інтернет-кампанію з гештегами #painsackler та #ShameOnSackler, а також звернулася до діячів культури з відкритим листом, закликаючи бойкотувати родину Саклерів. До речі, зненацька її підтримала Елізабет, донька Артура Саклера.

Щедро спонсоровані сім’єю заклади культури тривалий час вдавали, що нічого не відбувається. Але роль Саклерів у опіоїдній кризі стала надто відомою, аби й надалі ігнорувати походження їхніх грошей. Минулого тижня Метрополітен-музей офіційно оголосив, що більше не прийматиме пожертви від членів родини; раніше аналогічні заяви зробили музей Гуггенхайма у Нью-Йорку, Тейт у Лондоні та Американський музей природничої історії.

Нове та Найкраще

826

710

686
1 096

Більше матеріалів