У 1940-му журналіст врятував від нацистів понад 2 тисячі художників, письменників, учених. Розповідаємо цю неймовірну історію

7 квітня на Netflix стартує мінісеріал «За океан». Він розповідає історію журналіста Варіана Фрая, якого називають «американським Шиндлером»: у 1940 році Фрай допоміг кільком тисячам людей, опозиційно налаштованих до режиму Віші та нацистської Німеччини, виїхати з Франції. Список Фрая особливо цікавий тим, що у ньому були в основному митці та вчені.

Авторка серіалу Анна Вінгер раніше працювала над сценаріями «Німеччини-83» та «Неортодоксальної». Зйомки мінісеріалу «За океан» стартували у Франції на початку 2022 року. У коментарі The New York Times Вінгер розповіла, що російсько-українська війна знову порушила моральні дилеми минулого століття. До Марселя, де режисерка тоді знаходилася, прибували біженці з України, тож війна проникла у повсякденне життя всієї знімальної групи.

Історію Фрая вже екранізували у 2001-му, але фільм «Війна Варіана» вийшов не надто успішним. Письменниця Джулі Оррінгер у 2019 році випустила художню книгу «Портфоліо польоту» про Фрая — саме її взяла за основу свого серіалу Анна Вінгер. Однак життя американського журналіста не потребує белетризації: його мемуари, написані простою та жвавою мовою, читаються як авантюрний роман.

Комітет надзвичайного порятунку

У 1940-му група американських лібералів та німецьких емігрантів, занепокоєних загрозою, яку становили нацисти у Європі, створила Комітет надзвичайного порятунку (ERC). Метою організації була допомога європейським біженцям, котрі опинилися у вішістській Франції. Хоча війна тривала вже рік, це мало кого турбувало, тож комітет об’єднав скоріше відчайдухів. Одним із тих, кого хвилювала доля біженців, виявився 32-річний американський журналіст Варіан Фрай. Як кореспондент журналу The Living Age він у 1935-му побував у Берліні. Там Фрай неодноразово ставав свідком розправи над євреями прямо на вулиці й написав про це колонку, але розголосу вона не набула. Та поїздка перетворила його на затятого антифашиста.

Пізніше він пригадував, що наприкінці 1930-х більшість американців негативно ставилися до біженців з Європи. «У 1940 році ми досі воліли думати про Гітлера як про маленьку людину зі смішними вусами», — писав він у мемуарах.

До квітня 1941-го німецька влада ще випускала людей з окупованої Франції. Але членів комітету турбувало те, що уряд Віші погодився видавати німців нацистам. Першими мали стати противники режиму, переважно інтелігенція. Тож комітет створив перелік із 200 митців, вчених та активістів, яким загрожувала депортація. Серед них були художники Макс Ернст, Марсель Дюшан і Марк Шагал, поет Андре Бретон, письменник Ліон Фейхтвангер, антрополог Клод Леві-Стросс, філософиня Ханна Арендт. Хтось мав вирушити до Франції, щоб допомогти їм виїхати.

У комітеті вагалися, чи варто відправляти Варіана Фрая — звичайного журналіста — у цю подорож. Але він був єдиним, хто визвався. На роботі Фрай узяв місячну відпустку, вважаючи, що цього часу вистачить на операцію. Із собою у нього було мінімум одягу, примотаний до ноги скотчем список людей, яких потрібно врятувати, три тисячі доларів і жодного плану.

Втеча

Фрай прибув до Марселя — великого, галасливого, брудного портового міста на півдні Франції. Завданням журналіста було допомогти втікачам отримати фальшиві паспорти, організувати супровід через Піренеї до Іспанії, а потім до Португалії та спрямувати їх на кораблі до Нью-Йорка.

Варіан діяв не сам. Серед його помічників був, наприклад, відомий американський економіст Альберт Хіршман. Вони постійно боялися, що їх прослуховуватимуть французи, тому всі важливі розмови проводили у ванній кімнаті з відкритими кранами.

Втікачів, яким загрожувала найбільша небезпека, ховали на напівзруйнованій віллі Ер-Бель за межами Марселя. Іноді ті не могли скористатися фальшивими документами, бо були надто впізнаваними, тож їх перевозили човнами, оминаючи прикордонників. Фрай ходив по лезу бритви: поліції він міг хіба що зізнатися у допомозі в отриманні віз — це було легально, на відміну від підробки документів та незаконного перетину кордону на човні.

Фрай ходив по лезу бритви: поліції він міг хіба що зізнатися у допомозі в отриманні віз — це було легально, на відміну від підробки документів.

Більшу частину витрат, у тому числі оренду вілли, покривала заможна спадкоємиця Мері Джейн Голд, яка втекла з Чикаго до Франції у пошуках пригод. Інша багатійка, Пеггі Гуггенхайм, яка в той час була у Франції, також зробила щедру пожертву на операцію. Підтримку комітету надавала і дружина тодішнього президента США Елеонора Рузвельт.

Спочатку Фрай розраховував на допомогу американського зовнішньополітичного відомства. Але скоро стало очевидно, що міграційна служба США робить усе, аби не видавати візи біженцям. Фрай зрозумів, що йому доведеться працювати всупереч як французькому, так і американському законодавству (хоча були й винятки: дипломат Гайрам Бінґем IV багато сприяв Фраю).

У вересні 1940 року Фрай пообіцяв допомогти із втечею німецькому письменнику Францу Верфелю, який був одружений із вдовою композитора Густава Малера, Альмою Малер. У подорож вони вирушили разом із письменниками Генріхом Манном і Вальтером Мерінгом. У багажі Альми були рукописні партитури Густава Малера та записані перші три частини Третьої симфонії Антона Брукнера. Подейкують, Гітлер знав, що у Малер є рукописи Брукнера, і хотів їх отримати. Просто сісти на потяг утікачі не могли: не було виїзних віз. Фрай, як американець, таку візу мав. Тож він вирушив до Іспанії з багажем, а родина Малер — Верфель, Манн і Мерінг пішки перетнули Піренеї. Увесь цей час Альма Малер носила партитури у своїй сумочці. У жовтні біженці все-таки прибули до США.

У сумці Альми Верфель-Малер були партитури Третьої симфонії Антона Брукнера. Подейкують, Гітлер знав, що у Малер є рукописи, і хотів їх отримати.

Фрай відчував, що мав поспішати. Письменник Ернст Вайс від відчаю прийняв отруту влітку 1940-го, коли німецькі війська увійшли до Парижа. Мистецтвознавець Карл Ейнштейн зробив невдалу спробу втечі через Іспанію, і коли його повернули до Франції, наклав на себе руки. А ще Фрай зрозумів, що список, в якому від початку було 200 імен, невпинно збільшується. Кожного дня Варіан із помічниками, яких теж ставало все більше, говорив із 60-70 людьми.

Крім того, про Фрая почали ширитися чутки, тож приховувати те, що він робить, ставало все важче. У приміщенні, яке слугувало йому офісом, поліція проводила обшуки, а у грудні 1940 року американця навіть ненадовго заарештували. Попри загрозу та прострочену власну візу Фрай залишався у Франції. Після ще одного арешту у 1941-му поліцейські дали йому годину, щоб зібрати речі, а потім супроводжували до кордону з Іспанією. Розпорядження про видворення Фрая було погоджено з американським посольством. Загалом журналіст пробув у Франції 13 місяців.

Увесь цей час Фрай співпрацював із британською розвідкою: він допомагав знайти шляхи втечі для військовослужбовців, а одного разу навіть роздобув від біженців карту мінувань у Середземному морі.

Після війни

У 1941 році США вступили у Другу світову війну, і Комітет надзвичайного порятунку значно розширився, перетворившись на Міжнародний комітет порятунку (IRC). Він існує досі й так само допомагає біженцям по всьому світу.

Фрай повернувся додому. У 1942-му він написав статтю для The New Republic під назвою «Різанина євреїв».

«Ми звикли до жахів в історії та сприймаємо їх як щось само собою зрозуміле. […] Але те, що такі речі можуть робити сучасні західноєвропейці, спадкоємці ідеалів гуманізму, здається малоймовірним. […] Однією з причин, чому західний світ не зміг швидше відреагувати на нацистську загрозу, була схильність відкидати як неможливе численні попередження, які робили самі нацисти. […] Нам нічого не виграти, якщо ми будемо заспокоювати антисемітів і вбивць. Найважливіше, що ми можемо зробити зараз, — дати притулок, без зволікань і бюрократичної тяганини, тим небагатьом, кому пощастило втекти з арійського раю», — зазначав він.

На відміну від першої колонки Фрая про злочини нацистів ця мала розголос. Федеральне бюро розслідувань ще тривалий час вело спостереження за ним.

Після війни Фрай працював журналістом та викладав у коледжі. З роками він ставав усе більш тривожним, і зрештою у нього діагностували біполярний розлад. Фрай був одружений двічі, проте, ймовірно, мав гомосексуальні стосунки. Це підтвердив його син. «Мій батько справді був закритим гомосексуалом. Я зрозумів це в молодості, після його смерті, з багатьох ознак, більшість із яких ніколи не були доступні дослідникам», — написав він у листі до The New York Times.

Решту свого життя Варіан Фрай провів усамітнено. Він помер у п’ятдесят дев’ять 1967 року. Тільки тоді Франція посмертно відзначила його орденом Почесного легіону — найвищою нагородою країни за заслуги. А у 1994-му Фрай став першим із п’яти американців, яких було визнано Праведниками народів світу.

На обкладинці: Жаклін Ламба (Бретон), Жак Ліпшиц, Андре Бретон та Варіан Фрай у Марселі, 1940 рік. Фото: picture alliance / United Archives | United Archives / kpa Publicity