17 найкращих сучасних будівель Києва

Антон Вергун та Руслан Литвиненко: Зразок просто гарної спокійної архітектури в історичному середовищі. Так, колосники театру дуже великі (1), але вони були такими і до того, як архітектори розпочали роботу. Дроздов впорався з викликами і завданнями проєкту: нівелював проблему колосників за допомогою темної обробки, а нових проблем не створив. Коли бачиш на Андріївському узвозі усміхнених людей, які виходять з вистави, розумієш, що це архітектура для людей і вона впоралася зі своїм завданням.

Вікторія Якуша: Я завжди симпатизую проєктам з історією, в які закладені цінності і традиції попередніх поколінь, але в сучасній, новій формі. Наприклад, для фасаду Театру на Подолі архітектор використовував автентичні та відреставровані цеглини (2). Театр, можливо, став одним із перших проєктів Києва, які активно обговорювали, він допомагає привчити городян до сучасної архітектури.

Володимир Непийвода та Дмитро Дудченко: На жаль, у наш час якісна архітектура — це в основному житлові будинки, офіси або ТРЦ, тобто те, що приносить більше грошей інвесторам. Театр на Подолі — це скоріше благодійність, тому сам факт реалізації такого проєкту — вже плюс. Архітектор витиснув максимум із того, що у нього було: зайвий об'єм зробив чорним і перетворив на фон (1), а фасад, навпаки, виділив і підкреслив (2).

Володимир Непийвода та Дмитро Дудченко: Як би смішно це не звучало, але з 2001 року ми не бачили жодної іншої будівлі в Києві, яка так само добре виглядала б в історичному центрі міста. Ритміка і висота віконних прорізів на головному фасаді повторюють ритміку і висоту віконних прорізів і ніш сусідніх будівель. Це робить масштаб посольства відповідним, не вибиває його із загальної композиції вулиці.

Лариса Меркулова і Вадим Заплатніков: Архітектура — один з основних механізмів трансляції культури, що забезпечує безперервність історії в місті. Будь-яка підробка або спроба фальсифікації буде сприйматися як прикрий збій у цьому процесі і мати довгострокові наслідки. Ця ж будівля не намагається нічого фальсифікувати, а транслює в місто сучасну культуру.

Дмитро Васильєв: Це дуже лаконічна сучасна архітектура, вміло вписана в історичне середовище, — масштаб і всі деталі будівлі можна порівняти з сусідніми. Повністю скляний будинок або з вікнами три на шість метрів так би не вписався. І це не пласка робота: у будівлі є об'ємні елементи, два карнизи різної висоти (1), добре опрацьовані віконні прорізи.

Лариса Меркулова і Вадим Заплатніков: Не складно придумати або скопіювати якусь класну сучасну споруду і «висадити» її в будь-якому місці. Будівельні технології у нас уже не такі погані, а смак архітекторів уже не викликає сумнівів у їхній адекватності. Але до цього потрібно додати любов до конкретного міста, знання і повагу до особливостей місця проєктування. Тоді можна буде читати місто як книгу, в якій немає вирваних або неохайно замінених сторінок. Будівля німецького посольства не порушує масштабу оточення, для її зведення використовували сучасні прийоми, які вже стали класикою, тому вона все ще актуальна.

Антон Олійник: Уся містобудівна рада була проти цієї будівлі, схвалили її, тільки щоб уникнути суперечок з німцями, але зажадали відсунути вглиб вулиці, ніби заховати. Посольство здавалося настільки чужорідним, що думали: «Ну все, Києву кінець, зараз почнеться». На жаль, не почалося досі: будівля все ще служить одним із небагатьох провідників між пізньорадянським, ранньоукраїнським постмодернізмом і сучасною архітектурою. Вона — символ хронотопу сучасності, тобто з неї ніби починається відлік нової реальності. Також будівля просто по-діловому лаконічна та якісно зроблена.

Антон Вергун та Руслан Литвиненко: Хороший приклад того, як оживити середовище. На місці Unit.City був мотоциклетний завод і запущена промзона, тобто цінна земля майже в центрі міста використовувалася неефективно. Девелопер міг піти простим шляхом — побудувати житлові будинки і продати квадратні метри. Але творці парку спочатку наповнили колишню промзону життям: створили місце, де можна працювати і вчитися, де проходять івенти. Тобто спершу привели сюди людей, а вже після цього почали будувати для них житло. Такий підхід максимально ефективний і хороший для міста. Крім того, всі будівлі зроблені з якісних матеріалів та естетичні.

Дмитро Васильєв: Unit.City — один із перших дійсно багатофункціональних комплексів, який об'єднав роботу і дім в одному просторі. Це сучасна тенденція — відмовитися від монофункціональних районів, що створюють маятникову міграцію (вранці туди, ввечері назад) і навантаження на транспорт. Житлові будинки вимирають вдень, а офіси ввечері, але якщо ми їх змішуємо, то отримуємо постійне життя і активність. Це комфортно і безпечно для жителів, вигідно для бізнесу і добре для міста. Важливо, що тут не просто виділили два поверхи житлових будинків під магазини і офіси: це дві повноцінні частини проєкту, рівні за кількістю площ.

Володимир Непийвода та Дмитро Дудченко: Будівля якісно вписана в середовище Подолу — висота головного фасаду посаджена на лінію фасадів вулиці, а розбивка вікон повторює ритміку і масштабність сусідніх історичних будівель. Фасад вийшов простий, але архітектурний. Цегла теплого відтінку, що відмінно підходить для історичного середовища, викладена з проміжками, через які будинок світиться вночі. Його функція незвичайна й змішана: і житло, і коворкінг, і ресторан, і магазини.

Євгенія Васіловська: Не імітувати класичну ліпнину — це певний виклик для однієї з найстаріших вулиць Подолу. Завдяки пропорціям фасаду об'єкт дуже тактовно вписаний в історичну та у псевдоісторичну забудову. Через скляні вікна-двері першого поверху є відчуття, що інтер'єр дуже «близько» до вулиці, а незвичайна напівпрозора стіна з цегли натякає на те, що її функція не поділ зовнішнього та внутрішнього просторів, а навпаки — їх взаємопроникнення.

Антон Вергун та Руслан Литвиненко: Більш висока частина будівлі заглиблена у двір, тому масштаб вулиці не порушений. Багатофункціональність — ще один плюс. Тут будуть й івенти, і їжа, і робота, а коли у жителів усе поруч, вони не навантажують громадський транспорт і дороги. І суб'єктивно — нам подобається ідея фасаду зі склінням під ажурну цегляну кладку, який ввечері і вдень буде виглядати по-різному, чіпляти погляд і, як нам здається, підіймати настрій.

Володимир Непийвода та Дмитро Дудченко: Це непоганий приклад сучасної висотки в Києві. Будівля добре посаджена на рельєф і не псує вигляд міста, не сперечається з лаврою та «Батьківщиною-матір'ю». Об'єм складається з декількох зміщених циліндрів, через що будівля виглядає динамічно і лаконічно. Ця архітектура відповідає часу її створення.

Антон Вергун та Руслан Литвиненко: Це складна з інженерної точки зору споруда, і вона якісно зроблена. Варте поваги те, що девелопер не пошкодував грошей, а архітектор зміг грамотно ними розпорядитися. Це не очевидно, але з великим бюджетом навіть складніше працювати.

Лариса Меркулова і Вадим Заплатніков: Наші точки відліку при оцінці будівель — це повага до контексту, якість архітектури, відповідність тенденціям. При роботі з центром міста на перший план виходить контекст: у людей повинна бути можливість зчитувати історію міста фізично. В ідеалі потрібно не тільки не нашкодити, а й поліпшити — розкрити потенціал історичного середовища, застосовуючи нові знання. Тільки тоді може виникнути щось абсолютно унікальне. У будівлі на Пушкінській, 42, втілилися всі ті принципи, про які ми говоримо: повага до історії, ретельне вивчення і аналіз місцевості, увага до особливостей навколишнього масштабу і образу місця в міській свідомості, відповідність тенденціям, володіння сучасною професійною мовою.

Семен Поломаний: У проєкті немає нічого новаторського, але це хороший приклад створення нового контексту міста. ЖК пощастило з місцем — не потрібно було вбудовувати його в історичне середовище.

Антон Вергун та Руслан Литвиненко: Мало того що житловий комплекс комфортний, його інфраструктура не огороджена парканом, усередині якого все окей, а зовні — погано. У «Файна Тауні» й прилеглі вулиці хороші: з велодоріжками, з безбар'єрними пішохідними маршрутами.

Олександр Попов: У цьому проєкті чітко розділені простори внутрішнього двору та вулиці, а для людей важливі обидва. Двір — це напівприватна територія всіх мешканців, куди чужим вхід заборонений; там має бути настільки безпечно, щоб батьки спокійно відпускали дитину погуляти. Простір вулиці, навпаки, відкритий і для гостей, сюди виходять магазини і заклади, що розташовані на перших поверхах і працюють для всіх.

Володимир Непийвода та Дмитро Дудченко: Це найкращий житловий комплекс в Україні. Фасади, благоустрій та громадська зона детально продумані та якісно реалізовані. У кожного фасаду своя композиція, але все об'єднує один стиль. Будинки оздоблені хорошими довговічними матеріалами, а не штукатуркою. Ще один великий плюс — тераси пентхаусів на верхніх поверхах, чого немає в інших комплексах.

Антон Вергун та Руслан Литвиненко: Це складна інженерна споруда з нестандартним підходом: архітектори використовували мембранне покриття з ліхтарями. Завдяки йому «Олімпійський» легко впізнати на будь-яких фото, а впізнаваність — це рідкісне і хороше явище для стадіонів.

Володимир Непийвода та Дмитро Дудченко: «Олімпійський» — найкраща сучасна споруда в Києві, та ще й наймасштабніша. Конструкція даху з тенту з «парасольками» і центральним кільцем діафрагми — нетиповий для України високий рівень.

Вікторія Якуша: Tetris Hall — приклад того, як цифрові технології можуть взаємодіяти з сучасною архітектурою, відкривати її нові грані та бути частиною будівлі.

Сергій Махно: У Tetris Hall цікаво взаємодіють архітектура та світловий дизайн: квадрати, що світяться, роблять ЖК впізнаваним. А зона відпочинку для мешканців на даху — хороша альтернатива двору в центрі міста.

Євгенія Васіловська: Автори проєкту змогли зробити фабрику точкою тяжіння в будь-яку пору року. Видно, як дбайливо вони поставилися до історичної складової, — відновили фасади будівлі, які ввечері перетворюються на екрани для світломузичного шоу.

Антон Вергун та Руслан Литвиненко: Реновація фабрики позитивно вплинула на місто і середовище навколо. Раніше тут була промзона, а тепер є каток і прогулянкові маршрути — дружнє середовище. Люди їдуть сюди просто погуляти у вихідні — а це, на наш погляд, найкращий показник якості архітектури.

Євгенія Васіловська: Ми — це і те, що нас оточує. Будинки, призначені для дітей, — особливий виклик для архітекторів, адже вони повинні не тільки формувати якийсь простір, а й наповнювати його гуманістичним змістом. Для школи через різноманітність функцій важко створити красиву архітектурну оболонку, а тут це вдалося.

Олександр Попов: У Гімназії А+ все продумано: архітектура, стиль, композиція, матеріали. Внутрішній простір, ландшафтний дизайн, інтер'єр, фасади — все зроблено так, щоб естетичне виховання стало частиною шкільного освітнього процесу. У правильному середовищі смак виробляється автоматично.

Богдан Куцевич: Архітектура будівлі спокійна, сучасна і лаконічна. За висотою та за ритмом вікон вона схожа на сусідні будівлі, не перекриває їм сонячне світло. Зроблено все з якісних матеріалів, оздоблення фасаду — натуральний камінь.

Антон Олійник: Це смілива спроба привнести у Київ німецьку естетику: будівля БЦ схожа на роботи архітекторів Макса Дудлера і Девіда Чіпперфільда. Через місцеві технології, норми і бюджет вийшло, можливо, не так чисто, як у них, але це вочевидь щось нове для Києва.

Вікторія Якуша: У випадку з ЦУМом приємно те, що архітектори не намагалися імітувати історичну архітектуру, не копіювали стилі, що вже неактуальні. Потрібно проєктувати в дусі нового часу, втілювати свої ідеї за допомогою мови сучасної архітектури — тоді вийде авторське висловлювання, а не підробка. Важливо і те, що реконструкція — більш екологічне рішення, ніж нове будівництво. І вона враховувала тренди: лаконічність, великі відкриті простори, багато натурального світла, незвичайні поєднання матеріалів. При цьому архітектори зберегли код місця — ті зовнішні ознаки, за якими ми можемо побачити зв'язок між старим ЦУМом та його новим прочитанням, між цим будинком і сусідніми. Йдеться про матеріали, форми, фактури. Кожне місто — навіть кожен його район — має свій певний код, за яким ми можемо вгадати розташування будівлі, навіть якщо її вирвати з контексту. Внутрішній об'єм і велика кількість природного світла, які з'явилися завдяки прозорому куполу й атріуму, дуже осучаснили будівлю, зробили її цікавішою та комфортнішою для відвідувачів і працівників. Стало набагато приємніше проводити там час, ніж коли ЦУМ був наглухо закритий стінами і перегородками.

Антон Вергун та Руслан Литвиненко: Це просто хороша реконструкція, і дуже шкода, що в реаліях Києва звичайна правильна реконструкція — це одразу одна з найкращих будівель.

Йова Ягер: Реновація будівель або районів важлива для міста. Йдеться не тільки про естетичне, а й про соціальне значення — це функціонально, красиво, це потрібні послуги і нові робочі місця.

Сергій Махно: Фасад ЖК «Чикаго» дійсно витриманий у стилі забудови Чикаго 30-х, переінакшеної на сучасний лад, це не імітація (1). У будівлі з'явилося мистецтво — кінетичний куб (2), який став його частиною. Об'єкт можна назвати подарунком місту, адже зазвичай забудовників не дуже цікавить творча складова проєкту.

Дмитро Васильєв: Скляний «тамбур» з арт-об'єктом всередині (2) — це прикраса у проміжному просторі між містом і будівлею. Через неї ЖК став не просто функціональним об'єктом, а чимось більшим — сучасним симбіозом цифрового мистецтва й архітектури. У ХХ столітті будівлі створювали не лише архітектори, а й художники: вони робили мозаїки, барельєфи. Арт-об'єкт «Чикаго» продовжує цю традицію.