Кіно

Пам’яті професіонала: Жан-Поль Бельмондо — зірка нової хвилі та головний французький актор Радянського Союзу

6 вересня Жан-Поль Бельмондо помер у віці 88 років. Президент Франції Еммануель Макрон, висловлюючи співчуття родині актора, назвав його «національним надбанням». Слідом за політиком ці слова могли б повторити всі любителі кіно, чия молодість припала на кінець радянської епохи. Олексій Росовецький розповідає, яким ми запам’ятаємо Бельмондо.

Мало хто з чоловіків готовий був ототожнити себе з героями Луї де Фюнеса або П’єра Рішара, а харизма близького друга і багаторічного конкурента Бельмондо Алена Делона здавалася дуже холодною і більше імпонувала жінкам. А ось Бельмондо був «своїм хлопцем». Негарний, але дуже привабливий, спортивний і спритний, із цигаркою в куточку губатого рота і в кепці апашів, він цілком міг бути вашим сусідом по сходовій клітці. Усі хулігани любили носити кепки — що в Парижі, що в Нью-Йорку, що в Києві.

Бельмондо був «своїм хлопцем». Негарний, але дуже привабливий, спортивний і спритний, він цілком міг бути вашим сусідом по сходовій клітці.

Для решти світу це було обличчя французької нової хвилі — принципово іншого розуміння кінематографа, в якому після довгого застою «татового кіно» раптом завирувала молода кров. Фільм «На останньому подиху» зібрав усі вершки нової хвилі: сценарій написав Франсуа Трюффо, художником на майданчику працював Клод Шаброль, саму стрічку поставив Жан-Люк Годар. Цей фільм змінив усе — в першу чергу манеру зйомки і монтажу, але головне, чи не вперше в кіно зійшлося «високе» і «низьке», передуючи майбутнім постмодерністським колажам.

Так, герой газетної статті, якийсь шалапут на ім’я Мішель Пуакар, що викрав машину і застрелив поліцейського, в антуражі фільму нуар (улюблений жанр Трюффо) ставав трагічною, екзистенціальною фігурою. Найбільш повно він відчуває пульсацію життя саме «на останньому подиху», перебуваючи поза законом, балансуючи на краю загибелі. І у цього героя обличчя молодого Бельмондо.

традиційне французьке кіно, що передувало новій хвилі

Жан-Поль Бельмондо

В одному з інтерв’ю 90-х років Жан-Поль так згадував знайомство з режисером: «Коли ми зустрілися з Годаром, я не знав, хто це такий. Постійно неголений, він здався мені сором’язливою людиною. Він запитав, чи хочу я знятися в його фільмі, а я відповів, що анітрохи. Тоді Годар запропонував за роль у короткометражці 50 тисяч франків. Увечері розповідаю дружині, а вона каже: „А що? Якщо він тобі не сподобається, ти завжди можеш йому врізати“. Але в підсумку ми з ним швидко порозумілися». У тому ж інтерв’ю актор, який починав кар’єру в театрі та спочатку не вмів працювати на знімальному майданчику, зізнавався, що Годар багато чого його навчив у кіно.

«Постійно неголений, він здався мені сором’язливою людиною. Він запитав, чи хочу я знятися в його фільмі, а я відповів, що анітрохи».

У 60-х Жан-Поль Бельмондо йшов від одного успіху до іншого, знімаючись у найкращих режисерів. Його запросив на роль Вітторіо Де Сіка, живий класик італійського неореалізму. Актор продовжив роботу з революціонером кіномови Жан-Люком Годаром і зробив три картини з великим майстром французького нуару Жан-П’єром Мельвілем.

Бельмондо також можна побачити в Анрі Вернея у «Вік-енді на березі океану» — трагічній історії евакуації військових сил англійців і французів із Дюнкерка в 1940 році (порівняйте заради цікавості цю стрічку з холодним й анемічним опусом Крістофера Нолана). Двічі за десятиліття продюсери зводили Жан-Поля в одному фільмі з Аленом Делоном — для обох стрічка 1957-го «Будь вродливою і мовчи» була одним із перших кінодосвідів.

Але на відміну від Делона, який протягом усієї кар’єри продовжував експериментувати зі своїм образом, знімаючись в авторському кіно, для Бельмондо картина Алена Рене «Стависький» 1974 року стала вододілом. Незважаючи на те що актор блискуче втілив на екрані образ знаменитого шахрая, людини одночасно невротичної та з біса привабливої (його афера з фальшивими заставними призвела до відставки французького уряду в 1934-му), фільм провалився у прокаті. І тоді Жан-Поль зосередився на комерційному кіно, експлуатуючи з однієї стрічки в іншу свій мачистський образ «професіонала» — за назвою однієї з найзнаменитіших картин Бельмондо 80-х.

Жан-Поль Бельмондо

Від складних персонажів у Мельвіля — сільського священика під час окупації в «Леоні Морені» або гангстера, який веде смертельно небезпечну подвійну гру у «Стукачі», — Бельмондо перейшов до нескінченних ролей поліцейських комісарів, де тою чи іншою мірою зображував самого себе, чарівного спортивного здорованя, дещо цинічного, але цілком добродушного задираку.

«Жан-Поль володіє одним секретом: він дійсно такий, яким виглядає, йому нема чого вдавати з себе», — дуже влучно характеризував його режисер Клод Шаброль.

Знову ж таки, на відміну від Делона Бельмондо не втрачав нагоди посміятися з себе — і міг дозволити собі знятися в комедії. «Надзвичайний» Філіпа де Брока став перлиною фільмографії пізнього Бельмондо. У стрічці він грає сором’язливого письменника-невдаху, який компенсує комплекси за рахунок персонажа своїх книг, сповнених небезпечних пригод.

Бельмондо не втрачав нагоди посміятися з себе — і міг дозволити собі знятися в комедії.

Бельмондо виглядав щасливою людиною, його навіть можна назвати улюбленцем долі. Народився в заможній родині скульптора, чиї роботи прикрашають паризькі парки, період окупації благополучно пересидів із матір’ю в селі — поки його старші товариші на кшталт Мельвіля кожного дня ризикували життям в Опорі. У юності прожив рік на фермі в горах, де займався важкою селянською працею, — це заклало основи прекрасної фізичної форми актора, яку він підтримував футболом і боксом. Між іншим, виступаючи на професійному рингу, Бельмондо виграв 15 боїв із 23 проведених. Також він завжди вважався улюбленцем жінок. Наприклад, подругою Жан-Поля в 60-х була сама Урсула Андресс, перша дівчина Бонда і одна з головних красунь свого часу.

Жан-Поль Бельмондо

Кар’єра актора складалася блискуче — він непогано заробляв уже в молоді роки і ніколи не знав злиднів. Успадкувавши від батька дисципліну і працьовитість, Бельмондо стабільно випускав по фільму на рік, а на піку кар’єри, в 60-х, знімався в чотирьох-п’яти картинах щорічно. Коли в другій половині 80-х його популярність пішла на спад, він купив театр «Вар’єте» і знову почав вражати на сцені. Як тільки відновився після інсульту у 2001 році, повернувся на знімальний майданчик.

У сьогоднішньому французькому кіно акторів такого класу і харизми немає, принаймні молодших за Венсана Касселя, якому вже п’ятдесят чотири. Журналісти, які писали в некрологах Бельмондо про те, що пішла епоха, абсолютно праві: епоха великого французького кіно пішла безповоротно.


Фото: На обкладинці Collection ChristopheL via AFP, решта — Everett Collection

297

42

65
283

Більше матеріалів