Кіно

Легка нестерпність буття у фільмі Катерини Горностай «Стоп-Земля»

У прокат вийшла картина «Стоп-Земля» — позбавлений соціального роман виховання про київських підлітків, що переживають маленькі особисті трагедії у тісному просторі свого замкненого світу. Кінокритик Андрій Алфьоров розповідає про фільм, який отримав уже цілу купу національних нагород і приз спецпрограми Берлінського кінофестивалю Generation 14plus.

Дві з лишком години ручна камера слідує за столичними одинадцятикласниками, які обговорюють якісь нісенітниці, тролять один одного, гарчать на батьків, стирчать у мережі, сваряться, п’ють пиво на морозі, танцюють на шкільній дискотеці, багато обіймаються і грають у гру, що дала фільму свою назву. Не кожен у цьому хаосі роздивиться логіку та послідовність. Але багатьом, як показує практика, це й не потрібно.

«Стоп-Земля» — ігрове кіно, яке вдає документальне. Замаскована режисура тут драматизує дію, видаючи постановку за справжній документ, своєрідну некеровану реальність. Але глядач цілком може сприйняти все за чисту монету, сире м’ясо життя.

«Стоп-Земля» — ігрове кіно, яке вдає документальне.

Головні герої — це трійця замкнутих одне на одному однокласників: Яна (Яна Ісаєнко), Сеня (Арсеній Марков) та великоока Маша (Марія Федорченко), яка дивиться на те, що відбувається навколо, так, начебто все вже давно скінчено. Герметичність їхнього маленького світу порушує раптове почуття Маші до однокласника Саші (Олександр Іванов), як дві краплі води схожого на молодого барабанщика U2 Ларрі Маллена. У Сашка мама, яка дратує своєю добротою, уроки з фортепіано і сум’яття в душі. Такий уже вік. Усе не ладнається. Усе не підходить. Фільм Горностай не про гормони, але про загальну нестерпність життя, коли ти ще не дорослий, проте вже не дитина.

Щоправда, за дві години екранного часу ми мало що дізнаємося не лише про другорядних героїв, а й про саму Машу. Якісь крихти про те, що життя її мале, а кожне посягання на цю малість вона сприймає з викликом (наприклад, може обматюкати люблячого її брата-першокласника). І що не роблять Машу щасливою ні побутова влаштованість, ні добрі батьки. Про головне Маша воліє мовчати.

За дві години екранного часу ми мало що дізнаємося не тільки про другорядних героїв, а й про саму Машу.

Непомітна і надрухлива камера оператора Олександра Рощина, не скочуючись у вульгарне прикрашання, слухняно вихоплює деталі, що дозволяють глядачеві подивитися на світ розгублено-захопленим поглядом підлітка. Але крім суто кінематографічних достоїнств у «Стоп-Землі» є ще одна перевага — впізнаваність: підлітки виявляють у цьому дзеркалі екрана себе, а їхні батьки — своїх дітей. А може, фільм показує їх такими, якими вони лише хочуть себе бачити?

Горностай дуже спритно вибиває емоцію. Тож не одразу помічаєш, що перед тобою не так правда, як фантазійний реалізм. Не так цілісна історія, як серія спостережень за підлітками у повсякденному житті. Зібрання антропологічних етюдів про світ дивовижних істот, які не знають життя без гаджетів і поза мережею, у яких замість знань та пам’яті — гугл, а замість сміливості дослідників — чуйність до особистих кордонів і вкрай тендітний внутрішній світ. Тут майже немає конфліктів зовнішніх та зовсім немає внутрішніх, а туга й не туга зовсім, а неминуща нудьга від того, що нічого в їхньому світі не заборонене, в ньому немає про що мріяти та нічого хотіти. Навіть розмови про вступ до вишу — так, для відводу очей. Як і добрий мат, що ллється з екрана: не встигнувши толком вирости, таку форму спілкування вони запозичують у дорослих, щоб цим фіктивним цинізмом прикрити щирі (й разом із тим приречені) спроби докопатися до самих себе.

Тут майже немає конфліктів зовнішніх і зовсім немає внутрішніх, а туга й не туга зовсім, а неминуща нудьга.

І ось так, нічого не пояснюючи про своїх героїв (чим вони живуть насправді, чим захоплені, куди збираються, коли чекають один одного на морозі по двадцять хвилин), авторка б’є нас вологим Машиним поглядом. У ньому можна роздивитися задушливість, що викликає бажання вирватися на відкритий простір, потребу кисню і чогось, чого не існує. Увесь фільм здається, що ось-ось станеться щось погане, — пубертатний період щедрий на суїциди. Але ні, режисерка так і не наважується зазирнути в цю прірву, показати, наскільки хитке людське, наскільки мізерна відстань між добром і злом. Лише якась зміна настрою.

У матеріалах незакінченої стрічки «Незнайомка» Дінари Асанової (яка вміла говорити з підлітками і знімати про них так, як ніхто інший у СРСР) є епізод, коли перед камерою в тісній кімнаті істерить дівчинка, а за кадром режисерка кричить їй: «Горлай, горлай! Усе одно всередині сидить у тебе! Можеш, можеш. Добре йде. Ну кинь стілець, я не знаю… Зроби щось».

Горностай теж вдається до цього методу, проте її герої так нічого — ні їй, ні нам — не повідомляють. Лише посміхаються, щось несміливо і незграбно намагаються пояснити, але свій Чорнобиль залишають при собі. Не чекають від них цього і глядачі. Мовляв, вистачить нам у житті негативу, щоби ходити за ним ще й у кіно.

Здається, «Стоп-Земля» через те здобула народну любов, що в дослідженнях своїх так і не зайшла в ті простори, де чується несамовитий крик, що звучить практично в будь-якому фільмі про підлітків — від «Чучела» Бикова та «Пацанів» тієї ж Асанової до «Мого собачого життя» Галльстрема й «Діток» Кларка. Вітчизняний глядач сьогодні все це класифікує як чорнуху і балабанівщину, обираючи ряжені під реальність позитив та добро. І «Стоп-Земля» йому в цьому не відмовляє. Ніхто раніше від імені підлітків так не висловлювався і навіть не намагався, а Катя Горностай спробувала, і це заслуговує на увагу.


Кадри з фільму надані пресслужбою

258

40

64
283

Більше матеріалів