Кіно

Як Альмодовар відстоює своє право бути серйозним у «Паралельних матерях»

У прокат вийшов новий фільм Педро Альмодовара «Паралельні матері». Це восьма картина режисера з Пенелопою Крус та перша, в якій тема політики вплетена у сюжет. Аксінья Куріна пояснює, чим ще ця стрічка відрізняється від попередніх робіт кінематографіста.

Щільність подій у «Паралельних матерях» така, що сюжету вистачило б на серіал. Щоправда, концентрація сенсів робить драматургію тезовою — складні теми швидше позначені, але не розкриті до кінця.

У центрі сюжету стосунки двох жінок, історія їхніх сімей, трагедія минулого Іспанії. Одну з героїнь звати Дженіс (Пенелопа Крус). Вона фотографка та ікона ліберального фемінізму, яка готова відстоювати свою громадянську позицію до кінця. До сорока років їй вдалося зробити кар’єру, зберігши при цьому сексуальну привабливість і контроль над особистим життям. Дженіс самостійна, тому, випадково завагітнівши від археолога, без огляду на нього сама вирішує, залишати дитину чи ні.

Одного разу Дженіс знайомиться з молодою дівчиною Анною (Мілена Сміт). Та теж чекає дитину, але завагітніла за трагічніших обставин. Героїні народжують доньок в одній лікарні. Далі їм належить пережити складносурядні стосунки, в яких буде все: і жіноча солідарність, і конкуренція, — щоб показати її, Альмодовар розігрує притчу царя Соломона про матерів, які ділять одне немовля.

Дженіс та Анну крім незапланованої вагітності об’єднує те, що обидві вони з неповної родини. Перша героїня — донька хіпі, вихована бабусею; друга росла з матір’ю, яка віддала перевагу кар’єрі.

Альмодовар пропонує зазирнути у світ переможеного патріархату. Цей світ не ідеальний, адже бути водночас люблячою матір’ю та жінкою — важка робота, яка під силу не всім.

Альмодовар пропонує зазирнути у світ переможеного патріархату: він не є ідеальним.

Стосунки Анни зі своєю матір’ю є гарною ілюстрацією того, що потреба в материнській любові безмежна, а ресурси матері вичерпні, якщо, звісно, вона не така ідеальна, як Дженіс, яка по ходу дії виявляється материнським об’єктом для Анни. До речі, гра в доньки-матері — це ще й оптика, через яку режисер розглядає історію Іспанії XX століття, зокрема громадянську війну 1930-х: не лише для героїв фільму, а й для деяких сучасних іспанців вона досі не закінчена.

Сьогодні політичне життя країни справді бурхливе, і в його координатах крім верху та низу є ідеологічні ліві та праві. У культурному вимірі гаряча точка — громадянська війна та диктатура Франко, що послідувала за нею. З історією, написаною переможцями — ультраправими, сучасні прибічники лівого спрямування не згодні. Пакт про забуття та амністію 1970-х сьогодні оскаржують.

У «Паралельних матерях» Альмодовар уперше за свою тривалу кар’єру виніс політичну суперечку у драматургію фільму. Дженіс зберігає пам’ять про сімейну трагедію — вбивство прадіда фалангістами і вимагає від аполітичної Анни визначитися, на чиєму вона боці.

Аполітичним режисером Альмодовар ніколи не був. Він був вільним радикалом. Його ранні стрічки, яскраві, карнавальні, панківські комедії — це маніфести емансипації та сексуальної революції. Це було кіно країни після диктатури.

Починаючи з дебюту «Пепі, Люсі, Бом та інші дівчата» (1980), фільм за фільмом Альмодовар підтверджував, що він один із найвидатніших комедіографів свого часу. У антиклерикальному памфлеті «Нескромна чарівність пороку» він виявив себе як видатний сатирик. У картині «Кіка» висміяв масмедіа; у «Високих підборах» та «Жінках на межі нервового зриву» режисер працював уже не з сатирою, а з гумором.

У 90-х його стрічки ставали дедалі сентиментальнішими. Тепер же в «Паралельних матерях» Альмодовар відстоює своє право бути серйозним. Можливо, в епоху постмодерністської іронії, що перемогла, це по-справжньому радикальна позиція.


Усі фото: Iglesias Mas / Sony Pictures Classics / Everett Collection

Нове та Найкраще

311

315

46
202

Більше матеріалів