Пекло — табір — свобода: Історія втечі з Маріуполя завдовжки в місяць

Сімнадцятирічна Соня народилася і виросла в Маріуполі. Разом зі своїм хлопцем вона до останнього не збиралася виїжджати з міста, навіть коли його почали бомбити. Коли у будинок Соні влучила ракета, вона тікала, встигнувши взяти з собою лише двох котів та мобільний телефон. Шлях до безпечного місця зайняв майже місяць. За цей час дівчина пройшла через фільтраційний табір, дізналася про смерть близької людини та зуміла вибратися з пункту тимчасового розташування в Астрахані до Європи. Соня розповіла нам історію своєї подорожі.

«У нас усе було добре»

Мені 17 років, мій хлопець Даня на три роки старший. До війни я працювала майстром манікюру. Справи йшли добре: у мене було багато клієнток, взимку ми з хлопцем купили квартиру.

Коли почалася війна, ми до останнього не виїжджали з міста. По-перше, було страшно — людей розстрілювали прямо на вулиці, військові цілили по колесах машин, які намагалися виїхати. По-друге, тато хлопця був проти. Він казав, навіщо нам кудись бігти — дах над головою є, вікна та стіни цілі. Але з кожним днем ​​ставало дедалі гірше: бомбардування, обстріли, пожежі. У нас у дворі з’явилася вирва завглибшки два метри.

Наприкінці березня до нашого будинку прилетіла ракета. Постраждала наша нова квартира (ми купили її в будинку батьків хлопця). Я ледве встигла витягнути двох своїх котів із будівлі, що горіла. Стало зрозуміло, що треба йти.

Спочатку ми хотіли бігти вночі, але українські військові, які облаштувалися в одній із сусідніх квартир, сказали — у темряві снайпери стріляють по всьому, що світиться. Довелося чекати до ранку.

По радіо я почула, що в місті є пункт, звідки маріупольців вивозять автобусами. Правда це чи ні, я не знала, але ми вирішили ризикнути. Нас було четверо: я, Даня, його тато та бабуся. З собою я взяла телефон, зарядку до нього і двох котів. Моя мама й бабуся жили в іншій частині Маріуполя, тож забрати їх ми не могли. Якщо чесно, я навіть не знала, чи вони живі, — зв’язку з ними не було кілька днів.

У пункті збору було дуже багато людей. Щоб сісти в автобус, нам довелося чекати чотири години.

Черга на допит

Виявилося, що виїхати з міста можна було лише на територію «ДНР». Нас привезли до села Приморського. Там у перевалочному пункті, в одній із місцевих шкіл, ми провели більше доби. Людей було багато, мабуть понад тисячу. З Приморського нас відправили до Донецька, де поселили у фільтраційному таборі. Він знаходився в одній зі шкіл, ми прожили там десять діб.

Дні в таборі були схожі один на одний: прокинувся, поїв, походив територією, поїв, ліг спати. Інтернет ледве добивав, та й то не скрізь.

Нас годували двічі на день — вранці та ввечері. Обід давали лише дітям. Спочатку їжа здавалася нормальною: на сніданок вівсянка з яйцями, на вечерю — макарони з куркою. Але через пару днів такої одноманітної дієти дивитися на ці страви було неможливо. До кінця нашого перебування кілька людей отруїлися, одну дівчинку відвезли до лікарні на швидкій.

Нам доставили гуманітарку — речі з секонд-хенду, мило. У крамниці біля школи можна було купити продукти. Платиш гривнями, а решту дають рублями. Але ми заощаджували гроші, тому нічого не купували.

Іноді у таборі були відвідувачі. Спочатку жінка у військовій формі, яка розповідала, як круто живеться у «ДНР» і що, якщо нам щось не подобається, ми завжди можемо повернутися до Маріуполя. Заперечувати їй чи висловлювати свою думку люди боялися.

Жінка у військовій формі розповідала, як круто живеться у «ДНР» і якщо нам не подобається — ми можемо повертатися до Маріуполя.

Потім у школу приїхали журналісти, які хотіли «дізнатися правду». Відмовитися від інтерв’ю не можна було. Журналісти питали про переміщення військової техніки та про українських солдатів. При цьому ні камер, ні мікрофонів, ні диктофонів вони не мали.

Нарешті ми дочекалися своєї черги на фільтрацію. Вона проходила в одному з РУВС Донецька. Нас допитувала жінка, ставлячи всім ті самі питання: чи є у нас знайомі у ЗСУ та в полку «Азов», чи бачили ми переміщення української техніки. Запитувала наполегливо, докопуючись до деталей. При цьому вона поводилася дуже грубо, особливо з бабусею Дані, яка просиділа в підвалі майже всю війну. Почувши про підвал, жінка сказала: «Я вісім років у підвалі просиділа, і нічого страшного».

Перед допитом я почистила телефон: видалила українські чати й листування з подругою, в якому висловлювалася з приводу Росії та війни. Про пересування військових я нічого не знала, тому приховувати мені не було чого.

Таганрог. Вокзал. Астрахань

4 квітня нас знову посадили в автобус і повезли у бік кордону з Росією. Куди — ніхто не знав, навіть водій. Виявилося, що нас везуть до Таганрога, прямо на залізничний вокзал.

Ми прибули туди опівночі. Біля потяга провідник сказав, що у нас є два варіанти: поїхати з рештою маріупольців до Астрахані або слідувати своїм маршрутом. У першому випадку нас обіцяли годувати, надати тимчасове житло та разову грошову допомогу. У другому ми повинні були всім займатися самі. На чотирьох у нас було лише 30 тисяч гривень. Поміняти їх у Таганрозі ми не могли, адже українські гроші місцеві обмінники не брали. Вибору не було — довелося їхати до Астрахані. Дорога зайняла півтора дні.

В Астрахані нас зустрічали як зірок: купа журналістів на пероні, камери, мікрофони. Це було неприємно. Росіяни прийшли до нашої країни, зруйнували моє місто, все зіпсували, а тепер намагалися подати все так, наче вони нас рятують. Я ховала обличчя під капюшоном, щоб не потрапити у кадр чи на фотографію. Пізніше я побачила себе на знімку в матеріалі про те, як Астрахань допомагає біженцям.

В Астрахані нас зустрічали як зірок: купа журналістів на пероні, камери, мікрофони.

Нас поселили в пункті тимчасового розміщення (ПТР). Він знаходився в Астраханській області, в дитячому таборі «Астраханські зорі». Нам дали кімнату — не готель, але можна жити. Виспавшись, ми почали оформляти папери. Якщо чесно, я не дуже пам’ятаю, які документи підписувала, була втомлена після півтори доби в потязі. Якоїсь миті я вирішила податися на отримання російського громадянства, але передумала — не хотіла віддавати український паспорт. Нам видали банківські картки системи «Мир», на них мало прийти 10 тисяч рублів одноразової грошової допомоги.

Втеча

На початку квітня на зв’язок вийшла моя бабуся. Вона дивом вибралася з Маріуполя, а ось моя мама не змогла — загинула від уламка. Сусіди поховали її на подвір’ї будинку.

Дізнавшись про це, я страшенно розлютилася і зрозуміла, що не хочу залишатися в Росії ні секунди. Проблема була в тому, що тато мого хлопця — прихильник «руського миру». Він не любить Україну і був проти, щоб ми з Данею виїжджали з Росії, тим більше до Європи. Грошей на таку подорож він би нам не дав.

Тато мого хлопця — прихильник «руського миру». Він не любить Україну і був проти, щоб ми з Данею виїжджали з Росії.

Вивчивши питання, я зрозуміла, що треба їхати до Естонії. Знайшла кількох волонтерів, які купили нам із хлопцем квитки до Санкт-Петербурга. Знову добу у дорозі. У Петербурзі нас зустрів чоловік і машиною відвіз до Івангорода. Проходити російський пропускний пункт було страшно: я боялася, що мене, неповнолітню, не випустять. Але обійшлося. Насамкінець жінка-прикордонниця сказала, що ми все одно ще повернемося.

Нове життя у Німеччині

В Естонії було добре, але холодно, тож ми вирішили рухатися далі до Європи. Зі спілкування з іншими маріупольцями я знала, що Німеччина добре дбає про біженців. Волонтери відмовляли, казали, що країна переповнена, але ми вже ухвалили рішення. Помінявши гроші, які ще в Астрахані мені дав волонтер, купили квитки до Таллінна.

Ми приїхали до Німеччини 29 квітня, майже через місяць після того, як нас вивезли з Маріуполя. Зараз ми з Данею та котами живемо в будинку однієї німецької сім’ї у Карлсруе, яку я знайшла на волонтерському сайті. Німці ставляться до нас чудово. Кажуть, що ми можемо жити у них, скільки захочемо, і навіть подарували ноутбук. Ми подалися на реєстрацію, вчимо мову, шукаємо роботу. Я хотіла б працювати майстром манікюру в Німеччині, але у мене немає грошей, щоб купити необхідні матеріали. Тому план поки що такий: вивчити мову, знайти роботу в салоні краси, а потім піти вчитися. Одне знаю напевно — ми залишаємося в Німеччині.

Моя бабуся зараз у Хабаровську і всім задоволена. Повертатися їй немає куди: її будинок у Маріуполі згорів ущент з усіма її документами.

Розставання з рідними Дані пройшло складно. Коли вони довідалися, що ми купили квитки до Європи, — засмутилися. Данін тато досі каже, що Європа загниває, а Росія процвітатиме.

Десять тисяч рублів одноразової допомоги їм так і не виплатили. Щоб заробити хоч щось, тато працює в полі в Астраханській області за 1 тисячу рублів на день (близько 500 гривень). Бабуся хлопця влаштувалася в таборову їдальню. Їй платять ще менше. Незважаючи на різні погляди, ми підтримуємо зв’язок. Гадаю, вони раді, що у нас усе гаразд.

Ілюстрація: Іра Ромб