18+
Опыт

Навіщо таке знімати?

У грудні видавництво 89books випустить книгу Олександра Чекменьова Pharmakon з фотографіями із його серії «Швидка допомога». Редакція попросила автора згадати історію цих знімків, а фотографа Діму Гавриша — пояснити, навіщо вони нам потрібні.

У 1990-х Олександр Чекменьов жив у Луганську і як фотограф їздив на виклики з бригадою швидкої допомоги. Так з’явилася фотосерія «Швидка допомога», в якій Чекменьов, не намагаючись бути обережним, показав усе, чому був свідком сам: тут і фінал сімейних розбірок у вигляді кривавого шлейфу на кухні, і каша з «жигулів», що розбилися, і трупи з мізками назовні. Лікарі на знімках часто сміються — здається, щоб не з’їхати з глузду. На прохання редакції фотограф Олександр Чекменьов розповів про виїзди, що особливо запам’яталися, а фотограф Діма Гавриш поділився думками про те, чому вчить нас споглядання чужого болю.

Діма Гавриш

Фотограф-документаліст. Автор фотокниги Inshallah.

— Творчість Чекменьова — це дзеркало, в якому відбивається наша реальність. Не та, що в інстаграмі, — справжня. Ту, яку і знати не хотілося б.

На відміну від репортерів, обмежених редакційними правилами, Чекменьов абсолютно чесний зі своїм глядачем. Його герої часто лякають обивателя — тому що уявити себе на їхньому місці дуже легко: страх навіюють думки про власну крихкість.

Дехто гидливо кривиться: замість поламаних, закривавлених персонажів Чекменьова їм хотілося б бачити красу. Цінителі вимагають «справжнього мистецтва», забуваючи при цьому про «Бійку картярів» Брейгеля, «Сатурна, що пожирає свого сина» Гойї, Метью Брейді та всю творчість Віджі й Михайлова.

Тих же, хто здатний дивитися глибше, Чекменьов змушує поставити собі питання: що відбувається з нами при вигляді чужого болю — такого побутового, не кіношного? Зрештою, навіщо нам взагалі на нього дивитися?

Дивитися потрібно тому, що зображене Чекменьовим життя — не життя інших.

На його фотографіях — результат наших спільних дій і бездіяльності. Алкаш із хрущовки, що свого часу поклав асфальт, по якому зараз катається хіпстер на гіроскутері. А молодий спеціаліст, який ухилився від сплати податку, позбавив допомоги пенсіонера, який був змушений тепер продавати свій голос за гречку. Герої Чекменьова — та неприваблива, але невід’ємна частина соціуму, без якої немає ні блогерів, ні інфлюенсерів, ні стартаперів.

Ми відстороняємося від навколишньої дійсності. І після виявляємо, що зіткнення з цією дійсністю — набагато болючіше, ніж споглядання її на фотографіях. У цьому сенсі роботи Чекменьова, наповнені болем і безвихіддю, дають глядачеві посил цінувати життя куди більш потужний, ніж усі красиві надихаючі картинки разом узяті.

Олександр Чекменьов

Фотограф-документаліст. Автор монографій Donbass та Passport. Учасник численних групових та персональних виставок в Європі та США.

— У Луганську була єдина бригада, яка виїздила на всі складні виклики, — реанімаційна бригада № 48 Першої міської підстанції швидкої допомоги.

На деякі виклики ми приїздили разом з міліцією, в одну з ночей мені навіть вдалося зняти затримання злочинця.

Був і виклик швидкої допомоги до міліцейського відділку: затриманий більше не міг терпіти побиття від співробітників міліції та порізав собі вени. Але відвезти його до лікарні нам не дали, і медики надали першу допомогу на місці.

На цих фотографіях — старенька, яку збила машина. Водій тримає старенькій голову, але у тої вже немає пульсу. Лікарі констатували смерть. У всіх присутніх шок, а на дальньому плані міліціонер просто кривляється перед камерою.

Я міг вночі працювати на швидкій допомозі, а вранці знімати весілля. Вночі — вбивство, вранці — щасливі обличчя молодят або усміхнені діти.

Спочатку я знімав на чорно-білу плівку, але так важко було показати кров, і я перейшов на кольорову.

Іноді траплялися дивовижні виклики. Так разом з міліцією ми виїхали на невпізнаний труп. Уночі на дорозі під покривалом лежала людина. Підняли покривало — а там гола сильно п’яна жінка. Вона була жива, чому ми всі були раді.

У великодню ніч, якщо не помиляюся, 1995 року нічого не відбувалося, крім однієї аварії. Вона трапилася на мосту. Дві машини не поступилися один одному, лобове зіткнення. В одній їхали бандити, в іншій — як ми тоді подумали, менти. Вони були в цивільному, але зі зброєю. З десяти постраждалих — двоє загиблих бандитів. Про долю міліціонерів ми нічого не знаємо, їх відвезли до спеціальної лікарні.

disclaimer_ukr
Lugansk_1994191

Швидку могли викликати людині, яка перебуває в стані алкогольного сп’яніння. Зазвичай лікарі «оживляли» пацієнта нашатирним спиртом і відвозили до витверезника.

Іноді сильно п’яні люди не хотіли, щоб їх рятували, точніше не розуміли, що залишатися на холодній землі в такому стані небезпечно, і чинили опір. Тоді лікарям доводилося надавати допомогу примусово.

Були такі моменти, коли нашатирний спирт не допомагав, і тоді лікарі застосовували народні методи. Щоб привести п’яного до тями, потрібно покрутити йому вуха. Пізніше я сам використовував цей метод у повсякденному житті.

Декому сьогодні доводиться пояснювати, що таке витверезник. Це медичний заклад, в який привозили п’яних людей. Їх обливали холодною водою, потім відправляли додому, а на роботу їм надсилали штраф.

1 Травня в 1994 році ми відзначали в морзі. Біля входу, на асфальті, смажили шашлики. Медичний спирт, розведений навпіл з водою, пили просто з літрової банки. Час від часу забігав санітар у закривавлених рукавичках, випивав і тікав знову розпилювати черепи ручною пилкою, хоча на Заході вже давно застосовували електричну.

9 травня ми приїхали за викликом у приватний будинок. Підлога була забризкана кров’ю, старенька трималася за голову. На питання, що сталося, вона заплакала і відповіла, що її чоловік, з яким вони прожили більше 30 років, розбив їй голову сокирою. Ось такий вийшов День Перемоги.

Жінка поранила сокирою свого співмешканця, захищаючи себе і дитину. Вона ж і допомагала перев’язувати його рани. Міліціонер з автоматом спокійно стояв поруч і спостерігав за цим. Я запитав у нього: «А хто підозрюваний?», а він мені: «Та он, баба його».

На повний місяць виклики до психіатричної клініки траплялися частіше. Один хворий наклав на себе руки на території лікарні: піднявся на баштовий будівельний кран і повісився. Дивитися на нього довелося всій лікарні дуже довго — зняти його змогли, лише коли оператор крана опустив стрілу.

Бували й чергування, коли нічого не відбувалося, і в одну таку ніч я пішов о четвертій ранку, а пізніше дізнався, що о п’ятій ранку був виклик на невпізнаний труп. Єдине, що було відомо, — звали його Вадим, а в його серці стирчав ніж. Це виявився мій друг дитинства. У Вадима залишилися дружина і маленька дочка. Добре, що я не зміг бути на цьому виклику.

Нове та Найкраще

644

575

600
917

Більше матеріалів