Я існую, і так, я інший: Як живе марокканська молодь
Фотограф. Живе і працює в Рабаті, Марокко. Виставлявся в Марокко, Великій Британії, Нідерландах, Фінляндії, Іспанії. Публікувався в The Washington Post, The Wall Street Journal, The British Journal of Photography, Vogue Italia, L'Express, Vice Arabia та El Pais.
— Люди на моїх знімках уособлюють стійкість пальми — дерева, пристосованого до найсуворіших кліматичних умов Марокко, — вони щодня кидають виклик консервативним і традиційним нормам суспільства. Мої герої плекають свою особисту оазу, незважаючи на всі складнощі у країні, яка, на їхню думку, не розвивається такими ж темпами, як вони. Своїм прикладом вони надихають інших.
Кілька разів мені говорили, що ці молоді марокканці не схожі на марокканців. Зазвичай я питаю у відповідь: що означає виглядати марокканцем? Це гарний початок, щоб кинути виклик стереотипам і спонукати замислитися про те, наскільки швидко змінюється наше суспільство. Ми живемо у глобалізованому світі, дивимося одні й ті ж серіали, слухаємо одну і ту ж музику, шануємо тих же кумирів і одягаємося однаково, де б ми не знаходилися.
Татуировки значат все для Аладдина. Его тело — это книга, и они рассказывают его историю. Все, что происходило с Аладдином — хорошее или плохое, — написано на его коже. «Мы живем только раз», — говорит он, объясняя, что ему хочется запомнить важные моменты своей жизни. Аладдин утверждает, что люди в Марокко не понимают его: «Консерваторы и моралисты, они пугают меня тем, как смотрят на меня, и тем, что мне говорят»
Анас говорит, что у него проблемы с семьей. Его не называют по имени, а произносят «татуированный». Это слово, имеющее уничижительное значение, говорит многое о стигматизации тех, у кого есть татуировки, в Марокко. Их считают преступниками и опасными людьми. Он Питер Пэн среди взрослых, чувствующий себя потерянным в вопросах, которые ему не подвластны
Хаджар и Инес убеждены, что каждый должен иметь возможность быть услышанным, выражать себя и иметь смелость сказать: «Я существую, и да, я другой, но я живу с вами и среди вас». Они заявляют, что их долг как представителей квир-сообщества — организовать пространство, в котором они смогут спокойно существовать. По их мнению, перемены произойдут, когда квир-персоны возьмут под контроль свою судьбу и станут активными
Насер любит панк-рок и фильмы ужасов 80-х. Он ненавидит конформизм и господствующую культуру. Считает, что люди никогда не примут его таким, какой он есть, и что он всегда будет отвергнут. Он думает, общество все еще не готово признать, что люди осмеливаются быть нонконформистами, выражая свою идентичность. Но он сохраняет чувство благодарности к тем немногим, кто выходит за рамки предвзятых представлений и не судит по внешности
Декому боротьба цих молодих людей може здатися марною, але вона необхідна. Я зазвичай згадую новину, яка на кілька місяців потрясла марокканців, — про «справу сатаністів». У 2003 році в Касабланці 14 хард-рок-музикантів звинуватили в «сатанізмі», «діях, які можуть похитнути віру мусульман», «презирстві до мусульманської релігії», «володінні предметами, що суперечать моралі». Під час процесу у стилі Кафки серед доказів представили футболку з написом «Kiss My Ass», компакт-диски з музикою хеві-метал і пластиковий череп. У результаті частина обвинувачених відсиділа два роки.
Для ЛГБТ+ усе ще гірше: стаття 489 Кримінального кодексу Марокко передбачає покарання за «непристойні або неприродні дії з особою тієї ж статі». За одностатеві сексуальні відносини загрожує тюремне ув’язнення від шести місяців до трьох років і штраф від 120 до 1 200 дирхамів. Правовий статус представників ЛГБТ+ багато в чому постає з традиційної ісламської моралі, імена підозрюваних у гомосексуальності зазвичай оприлюднюють. При цьому влада лояльніша до них на курортах, таких як Марракеш.
Так, у 2016 році в Марракеші двох дівчат заарештували за те, що двоюрідний брат сфотографував їх, коли вони цілувалися. Історія викликала міжнародний резонанс і запустила хештег #freethegirls. Розгляд справи відклали до грудня 2016 року, але в підсумку їх виправдали.
За допомогою фотографії я намагаюся змусити людей переглянути свої упередження, це мій інструмент, який допомагає деконструювати підвалини, щоб поліпшити ситуацію. Я не збираюся говорити людям, що їхні уявлення про інших помилкові, так само як не хочу говорити їм, що вони мають рацію. Я просто хочу, щоб вони подумали про тих людей та історії, які я документую.
Фотографія — це мій інструмент, який допомагає деконструювати підвалини, щоб поліпшити ситуацію.
Героїв я шукав через соціальні мережі і знайомих. Пошук, знайомство і вмовляння сфотографуватися — це частина проєкту, яка займає найбільше часу. На відміну від моїх попередніх проєктів цього разу молоді люди добре розуміли, який образ вони хочуть передати. На мій подив, вони були раді можливості розповісти свою історію.
Каждый день перед выходом из дома Ранда красится и одевается. Она живет в Тетуане, городе, который известен своей консервативностью. Ранда говорит, что всегда была «странным» ребенком с развитым воображением, которого привлекала темная сторона. Она представляла себя миру иначе, чем другие. «Я часто становилась жертвой запугивания и сексуального насилия главным образом из-за своей внешности». У нее были склонности к нанесению себе увечий и самоубийству. Но после долгой работы над собой Ранда признала, что общество никогда не будет однородным. Она придерживается тех принципов, в которые интуитивно верит, и больше не беспокоится о чьих-либо суждениях
Родители Салимы считают, что тяжелая атлетика деформирует ее тело и что дочь не сможет выйти замуж за человека, которого они выбрали для нее. Девушка чувствует, что больше не соответствует стереотипным представлениям и критериям женской красоты, но это не беспокоит ее, потому что это тело, о котором она всегда мечтала
Коли я показував свої знімки, мене часто запитували, чи були ці люди марокканцями, тому я вирішив брати фотографії з Марокко. Портрети молодих людей з Амстердама, Парижа чи Нью-Йорка, які виражають себе, нам уже не цікаві. Ми звикли до їх екстравагантного одягу і легкості в розмові про сексуальну орієнтацію.
Ситуація в моїй країні інша: тут рідко можна знайти людей, які наважуються відійти від традиційних норм, що, як і раніше, діють у країні. При цьому в Марокко ми живемо ще в досить ліберальному суспільстві в порівнянні з сусідніми країнами в регіоні
Я створюю диптихи і намагаюся пов’язати історії героїв і супровідні фотографії. Наприклад, Сальма — готка і любить усе дивне, загадкове і незвичайне. Вона являє собою нестандартний для Марокко ідеал краси. На другій картинці — актори і співаки, які могли бути кумирами її батьків і уособлюють ідеал краси попереднього покоління. Таким чином я хочу звернути увагу на зміни, які викликає нове покоління, приймаючи себе і відкриваючись для інших культур.
Я відчуваю, що став фотографом у тому числі через мою країну, а ідеї моїх фотопроєктів завжди пов’язані з Марокко. Навіть живучи в Канаді, я відчував, що походження і культура — це те, чого я не можу позбутися. Я впевнений, що мій обов’язок — ставити правильні питання, розпалювати суперечки і провокувати дискусії.
Мій обов’язок — ставити правильні питання, розпалювати суперечки і провокувати дискусії.
Я вважаю себе навіть не стільки фотографом, скільки візуальним художником, який чутливий до певної реальності і хоче поділитися нею. Теми моїх робіт цікавлять у першу чергу мене. Я не думаю надто багато про глядачів, але якщо їм вдасться ідентифікувати себе з моїми проєктами, я буду вдвічі щасливіший.
країни Близького Сходу та Північної Африки
Сальма родилась в рабочем районе и выросла в традиционной семье. Она всегда изо всех сил старалась быть собой. Сальма гот и любит странное, загадочное и необычное. Она — необычный для Марокко идеал красоты и особенно ценит то, что по стандартам общества считается пугающим, тревожным или уродливым
Шейди рассказывает о себе как о «фее в стране огров, маньяке негендерной моды, смеси пастели, крови и альтернативной чаши для пунша». В своем очень поэтическом образе жизни он чувствует, что его неправильно понимают: общество считает его сатанистом просто из-за металлического кольца в носу
София говорит, что очень рано начала одеваться в определенном стиле, из-за чего она постоянно чувствует на себе взгляды людей. Для нее улица — это территория, где одежда может стать проблемой, ее воспринимают как провокацию
