Кафе «Кафе»: Перехилити чарочку на львівському вокзалі

— Після ремонту Головного залізничного вокзалу планується ремонт Приміського вокзалу, і прохід, де розташоване кафе, мають перетворити на торгово-розважальний центр. Заклад доживає останні дні, його багатолітня історія завершується, а з нею підуть і постійні клієнти з різними характерами — вся ця строката ковдра певного прошарку суспільства з конкретної епохи.

Коли я вперше зайшла до «Кафе», то одразу звернула увагу на продавчиню — щиру та привітну. І чим більше я проводила там часу, тим більше мені подобалася пані Галина. Через місцезнаходження закладу та його аудиторію ця жінка стикається з конфліктними ситуаціями, навіть бійками, та попри все їй вдається залишитися делікатною, ввічливою та стриманою. Інколи за розмовами я дивувалася широті та сміливості її поглядів, а говорили ми про дуже різні речі. Багато відвідувачів «Кафе» приходять саме до неї, бо її тут люблять.

Перед тим як перейти сюди, пані Галина 25 років пропрацювала в кафе «Експрес», що за рогом вокзалу. За спеціальністю вона технолог харчового виробництва, тож знає все про цю справу. Перед Новим роком пані Галина сама прикрашала «Кафе» гірляндами, ставила ялинку, бо хотіла створити затишок. «Так приємно, коли приходять люди, говорять із тобою та не хочуть нікуди йти. Я відчуваю їхню радість, і від цього мені теж стає дуже добре», — зізнається вона.

«Так приємно, коли приходять люди, говорять із тобою та не хочуть нікуди йти».

Відвідувачі ж «Кафе» спочатку ставилися до мене сторожко. Мені потрібно було заслужити їхню довіру, вписатися в тутешній простір, зробити щось таке, щоб стати своєю: їсти і пити те, що й усі, слухати і чути їхні історії, розповідати про себе, просто бути тут і зараз. Тільки так я отримала взаємність — щире спілкування і добре ставлення.

Люди тут зазвичай шукають компанію, але іноді до кафе заходять і випадкові відвідувачі, які в очікуванні своєї електрички їдять чанахи та п’ють «сто грам».

Люди тут зазвичай шукають компанію.

Якось один чоловік приніс до кафе свого кота, а потім бігав по ганчірку, щоб протерти стіл, де той кіт став лапками. Мене часто вражало, як люди з іншого виміру — того, що зазвичай вважається гіршим, — дивували своєю чуйністю і порядністю. Тут моральна система переверталася з ніг на голову: ті, на кого суспільство вішає ярлики, виявлялися в деяких ситуаціях більшими людьми, аніж решта. Ще запамятався чоловік, який приходив до кафе майже кожного дня, сідав за столиком біля вікна і завжди замовляв 70 грамів горілки та 30 грамів води. Сидів хвилин п’ятнадцять, слухав інших, сам нічого ніколи не говорив і виходив.

Мене часто вражало, як люди з іншого виміру — того, що зазвичай вважається гіршим, — дивували своєю чуйністю і порядністю.

Також у кафе інколи буває ромка Рада, з якою пані Галина познайомилася ще 25 років тому. Відтоді Рада вже народила стільки дітей, що продавчиня перестала запам’ятовувати їхні імена, але останнього сина точно звуть Чак Норріс.

А нещодавно до кафе зайшла муніципальна поліція з вимогою зробити позначки для дотримання соціальної дистанції. Так тут з’явилася одна чорна стрічка на все «Кафе».

Нещодавно до кафе зайшла муніципальна поліція з вимогою зробити позначки для дотримання соціальної дистанції.