Дівчатка, які живуть у мережі

Наше спілкування все частіше відбувається в зумі або фейстаймі, а відносини стають віддаленими. Вебкам-моделі, у яких великий досвід роботи на онлайн-платформах, уже давно намагаються намацати цей екранний зв’язок, тож їх можна назвати експертами у галузі людської близькості в інтернеті. Іра Лупу у своєму проєкті досліджує, наскільки інтимним і реальним може бути спілкування через вебку. Вона задається питанням, як відносини в онлайні впливають на самооцінку людини, її сприйняття реального життя, і намагається з’ясувати, ким ми всі стаємо, коли обмінюємося почуттями через клавіатуру.

— З 2016-го я постійно їздила до Миколаєва, де фотографувала фешн-модель (і просто генія) Юлію Польову у неї вдома. Гадаю, з цього і почалася прив’язка до героїв, у яких з камерою склалися професійні відносини. Це, до речі, найгірший розклад для умовно документального проєкту: коли герой свідомо додає перформативности, показуючи якусь подвійну ідентичність. Але мені це подобається.

Навесні 2019-го через знайомих мене знайшла Марина Мінімаус — вона працювала веб-моделлю, але записала музичний альбом, і їй потрібні були фото для промо. Марина придумала сценарій зйомки — як вона при повному вебкам-параді сумує в захаращеній квартирі. Мене вразили її надчутливість і надпрямолінійність, те, як вона безстрашно відкривалася, нітрохи не соромлячись ні своїх поразок, ні своєї професії (секс-працівників засуджують всюди, а в Україні — поготів). Її історія сильно вплинула на загальний дух On Dreams and Screens.

Незабаром я поїхала до Америки і ще на початку навчання стала думати про тему фінального проєкту. У той момент гриміла історія із Зеленським та імпічментом Трампа, тому те, що я з України, викликало у всіх інтерес. Я не очікувала якоїсь глибокої обізнаності про те, що відбувається у країні, але стало зрозуміло, що її взагалі немає. Тому я і вирішила, що повинна зробити проєкт на тему, пов’язану з Україною (хоча потім це вже стало неважливо).

Багато викладачів у школі вихваляли Теджу Коула, і це дратувало, бо він був головою журі, що присудило нагороду Foam Paul Huf Award ненависному мені проєкту «Катерина». Я не розуміла, як критик, який так багато і пристрасно пише про хижацьке спотворення ідентичностей у фотографії, зміг не помітити цього у «Катерині». Я прийшла до того, що східноєвропейська жінка — один із найбільш незрозумілих у західному світі феноменів і один із найбільш експлуатованих у принципі. Захотілося цю жінку якось захистити — взяти майже стереотипічний образ і ускладнити його.

Східноєвропейська жінка — один із найбільш незрозумілих у західному світі феноменів і один із найбільш експлуатованих у принципі.

У мене було багато ідей про українську еміграцію в Нью-Йорку, і тема вебкама була не на першому місці. Але коли я поїхала на зимові канікули до України, ніби з нізвідки матеріалізувалися три дівчини, пов’язані саме з вебкамом. Із них дві, Аня і Таша, залишилися зі мною надовго.

За весь час роботи над проєктом мене здивували тільки дві речі. В Україні, де вебкам формально нелегальний, існує багато підпільних студій — в основному моделі там працюють, коли їм немає звідки стрімити або коли вони ще не вміють самі виводити гроші з-за кордону. Такі студії, як правило, кришує поліція. Власники беруть собі до 70% прибутку і нерідко шантажують тим, що, якщо модель піде, вони надішлють її фото зі стрімів родичам і декану. І частенько так і роблять.

Вдруге я здивувалася, коли у США був пік ковідного жаху і я жила на відрізаній від світу фермі в Апстейті. Тоді мене заспокоювали випадкові стріми у Chaturbate. Там я натрапила на групу слов’янських хлопців зовсім звичайного, «районного» типажу, які виходили в онлайн дуже часто і за гроші творили що завгодно. Але дуже сердилися, якщо глядачі запитували, чи не геї вони.

У Chaturbate я натрапила на групу слов’янських хлопців зовсім звичайного, «районного» типажу, які за гроші творили що завгодно.

Більше у структурі вебкама мене нічого не шокувало і не вразило. Можна почитати тематичні телеграм-канали, посидіти день на стрімах — і загадок не залишиться. Та й «інформативних» проєктів про нього зроблено достатньо. Мене цікавило щось більш глибоке і автентичне. Що саме — я і намагалася зрозуміти.

Арт-навчання за американською системою побудовано так, що 90% часу ви з менторами і однокласниками обговорюєте кожну дрібницю, кожен нюанс ваших робіт та ідей. У цих глибоких «психотерапевтичних сесіях» виявилося, що я навряд чи скажу щось нове, якщо просто сфотографую дівчину за роботою, а також те, що мій інтерес до теми пов’язаний з моїм власним величезним досвідом віртуального життя, включаючи відносини на відстані.

Коли я докладала зусиль для пошуку моделей (наприклад, робила платні оголошення в рекламному чаті Брайтон-Біч), то нічого не виходило. Найкращі героїні матеріалізувалися самі по собі. Я чесно говорила: «Роблю такий-то проєкт, можемо попрацювати в будь-якому зручному форматі. Можемо пофотографуватися, з обличчям або без, зняти відео, записати розмову. Я нічого не буду публікувати без твоєї згоди і схвалення. Головне — щоб тобі було цікаво і щоб ти була максимально готова». Дехто з дівчат не розуміє, чому я досі перепитую їх з будь-якого приводу: «це ж твої роботи». Але я бачила, як навіть найбільш професійні і благородні фотографи досить бездушно вчиняють з героями, які довірилися їм, — я так не хочу.

Це був непростий з етичної точки зору проєкт, і без помилок з мого боку не обійшлося. Одна з перших героїнь була дуже травмована своїм досвідом, але сама проявила ініціативу ним поділитися. У підсумку, звичайно, трапилася ретравматизація. Після я почала брати на себе більше відповідальності, ще більше обговорювати і перепитувати. І навіть «вбивати» затверджені фотографії або цілі історії з власної ініціативи.

Я не спробувала стрім сама лише тому, що за моєю американською візою такий заробіток був би нелегальним. У іншому — максимальне занурення. Під кінець навчального року я навіть узяла клас з перформансу, де перевтілювалася у випадкових веб-моделей, яких бачила на сайтах. Допомагав, наприклад, гурт «Руки Вверх!», який слухала одна зі стрімерш. З усіма учасницями проєкту я провела навіть занадто багато часу. Ми разом подорожували, ночували, дивилися тупі шоу, об’їдалися, злилися тощо. З семи осіб «основного складу» я досі кожного дня спілкуюся мінімум з однією. Це дуже чуйні і творчі люди.

Я не спробувала стрім сама лише тому, що за моєю американською візою такий заробіток був би нелегальним.

Проєкт вийшов більше про душі, а не про тіла. Про той злегка змінений стан свідомості після марафону в онлайні, фантазійний світ у голові, який вибудовується від великої кількості безтілесного спілкування. Про травми і мрії. Про реальну особистість, що ховається за віртуальним тілом, реальні почуття і навіть звичайні людські стосунки, нехай і на комерційній основі. Про дівочу силу, врешті-решт, і трохи про вразливість.

Як і будь-який lens-based-матеріал, цей фотопроєкт певною мірою інтерпретаційний, побудований на моєму досвіді близького спілкування з обмеженим колом дівчат. Він не претендує на якісь висновки про вебкам у цілому. У школі ICP я вчилася не на суто фотографічній, а на New Media програмі, тому в On Dreams and Screens є багато відгалужень різного ступеня готовності — від відео та інтерв’ю до перформансів, інтерактивного сайту і AR-додатку.

Перебуваючи в Америці, я не могла не спробувати працювати з місцевими веб-моделями. Ще до переїзду я подружилася в інстаграмі з Алекс, американкою з карпатської еміграції початку XX століття. Ми розвіртуалізувалися, я згадала проєкт при зустрічі — і виявилося, що вона вже багато років «вебкамить» паралельно з денними роботами. Історія Алекс мало відрізнялася від історій більшості моїх українських дівчаток: напівтаємні нічні вилазки, дружба з клієнтами та «all that fantasyland in your head». Навіть ті ж проблеми з виведенням грошей — незважаючи на те, що у США вебкам умовно легальний і з нього потрібно платити податки.

Так само випадково мене познайомили з американо-мексиканкою Бріджетт, і це вже більш «західна» історія: вона відкрито позиціонує себе як секс-робітницю, проводить рекламні кампанії свого OnlyFans, бореться за права маргіналізованих груп, робить успіхи в мистецтві. За останні роки вона втратила кілька близьких і каже, що впоратися зі скорботою їй допоміг саме вебкам. З обома я зійшлася в чомусь важливому, і у нас є «творчі плани». Наприкінці лютого On Dreams and Screens опублікували з дуже класним супровідним текстом від Бріджетт.

Бріджетт відкрито позиціонує себе як секс-робітницю. Вона втратила кілька близьких і каже, що впоратися зі скорботою їй допоміг саме вебкам.

Пандемія стала для проєкту поворотною подією. У момент, коли я тільки почала знімати американську частину, світ зупинився, а у мене з’явилася можливість поїхати на ту саму ферму. Наступні чотири місяці я не бачила нікого і нічого, крім пари людей, з якими жила, свого монітора і дикого лісу, що кишить ведмедями, зміями, бабаками, шаленими скунсами, двохсотлітніми черепахами і щокатими бурундучками.

У цих умовах проєкт став розширюватися не вшир, а вглиб. Я зробила відео — стовідсоткове дітище того зачарованого періоду — і стала краще розуміти, про що це все. Особливо коли почала гуляти стрімами Chaturbate не «для проєкту», а для власного заспокоєння. Повернутися з лісу на землю мені допомогла Рена Еффенді — класична документальна фотографка, під керівництвом якої я змогла дозняти On Dreams and Screens в Україні та привести його до ладу. Дякую Tbilisi Photo Festival та Prince Claus Fund за цю можливість.