Давай пали, Кирило Проценко
На першій персональній виставці вчорашнього випускника художнього інституту Кирила Проценка була тільки одна робота — зображення зірки, що падає, а ще скринька для бажань, які могли згадати всі відвідувачі. Рік по тому, у 1995-му, ця ж робота опинилася на виставці в Нью-Йорку. Прозвучить банально, але в житті автора, яке летіло зі швидкістю зірки, знаходився час для організації гучних вечірок по всьому світу, музичних проєктів, перформансу на Венеційській бієнале та участі в Manifesta V, а також кінозйомок, дизайну інтер’єрів, живопису і, звичайно, пірографії.
Майстер кліше і контроверсії
Здається, що з-під уваги Проценка не випадав жоден курйозний елемент масової культури: сонце на долоньці, дешеві іконки в якості оберега, ендеерівські наклейки з красунями, тюремні татуювання, невдалі вирази обличчя на фото і герої пафосних блокбастерів. Парадоксально, але роботи художника в той же час сповнені відсилань до класичного живопису, якогось «справжнього мистецтва» минулого. Це і віньєтки на картинах, і овальний формат, який часто зустрічається в автора, і навіть гризайль (монохромний живопис, що імітує скульптуру) — колись ознака найвищої майстерності художників. Але Проценко і не чужий у цьому академічному світі: син академіка, він отримав професійну освіту в Київському художньому інституті, а до цього — в Республіканській художній школі.
Здається, що з-під уваги Проценка не випадав жоден курйозний елемент масової культури.
Загравання Проценка з класичним мистецтвом і його стереотипними атрибутами ілюструє ґрунтовне розуміння цих атрибутів і технік. Часом художник використовував їх без іронії — щоб не розгубити навичок. Час від часу він повертався до живопису, в основному монохромного, схожого на гризайль. Сюжети в цьому випадку були непередбачуваними — загадковими, іронічними, контроверсійними. Так, робота «Останнє фото» нагадує драматичний кадр із фільму: людина пливе в темній воді, долаючи сильну течію і хвилі, а просто навпроти неї з’являється чорний плавник акули.
На іншій роботі цього ж періоду початку 1990-х зграя путті, пухленьких крилатих немовлят, летить ключем на тлі темного грозового неба. Унизу урочистий напис на золотому картуші — A Flock, який, як і образ путті, апелює до класичного мистецтва та його кліше. Картини старих майстрів кишать цими янголятами, а їхні зграйки можна знайти і в живописі, і в архітектурі, і на предметах побуту. Та й сьогодні в масовій культурі таких путті чимало — згадати хоча б янголів Рафаеля, яких друкують на всіляких поверхнях і предметах. Так ми потрапляємо на територію тем, з якими постійно працює Проценко: змішання елітарного мистецтва і масової культури, побуту, банальностей і докучливих образів.
Випалене мистецтво
У роботах художника, пов’язаних з тілесністю, теж помітна академічна підготовка. Торси з серії «Венер’s» (2007 рік) і складні ракурси жіночих облич на палітрах виконані бездоганно, як і пірографії більш ранніх років, наприклад «Не хочу» 1995-го. Однак більшість ранніх робіт усе ж успадковує аматорську естетику випалювання. 1970—1980-ті роки — пік популярності пірографії на території СРСР: прилади для цього виробляли масово, а уроки випалювання проводили у школах, піонертаборах і будинках творчості. Найчастіше випалювали не тільки на кухонних дошках (як і Проценко пізніше у своїх серіях з портретами ідолів масової культури — Боба Марлі, Віктора Цоя, Джо Дассена), але і просто на предметах побуту або на окремих дощечках, які слугували вітальними листівками.
Перші випалені роботи Проценко створив у 90-х, коли інтерес до методу вже вщух, і знову повернувся до нього після поїздки до США та Європи. Зараз, коли асоціативна зв’язка «пірографія — піонертабір» ослабла, роботи художника можна розглядати в більш широкому контексті аматорських і навіть маргінальних практик випалювання як в Європі, так і в Америці. Дивним чином пірографія, незважаючи на свою популярність ще з XIX століття і постійне вдосконалення технології, так і не досягла статусу «високого» мистецтва за дуже рідкісним винятком. Вона залишалася видом дозвілля (до речі, переважно жіночим) або просто способом нехитро прикрасити свій будинок.
Міцний зв’язок пірографії з побутом і повсякденністю — саме те, що Проценко постійно обігравав у своїй творчості. У 2015-му він створив серію робіт на художніх палітрах, які теж є непомітним предметом побуту і одночасно — стереотипним символом мистецтва.
Міцний зв’язок пірографії з побутом і повсякденністю — саме те, що Проценко постійно обігравав у своїй творчості.
Навіяні побутом образи у Проценка мають виразний перебудовний флер, але при цьому досить універсальні, щоб бути цікавими в будь-якому середовищі. Якщо говорити про прості та мінімалістичні пірографії з лампочками, решітками від зливу раковини, сірники, монотипії з дорожніми люками, то це настільки звичні елементи повсякдення, що потрібно їх збільшити і перенести на стіни, щоб помітити; і настільки типові, що навряд чи будуть відрізнятися на різних континентах.
Сприймай буквально
Його великоформатний живопис з іронічними пейзажами теж цілком може існувати поза пострадянським контекстом. Картина в даному випадку сприймається як нарочито міщанська річ, необхідна складова солідного інтер’єру і маркер благополуччя — і неважливо, що художник зобразив носорога або літаючу тарілку. Пейзажі на полотнах скопійовані з етикеток популярних сигарет, мінеральної води або горілки — настільки масових і звичних товарів, що деталі їхньої упаковки «невидимі»: покупець може перевірити ціну, термін придатності, але не стане вдивлятися в зображення і тим більше помічати там якусь аномалію.
Картина в даному випадку сприймається як нарочито міщанська річ, необхідна складова солідного інтер’єру і маркер благополуччя.
Повертаючись до теми тіла, можна простежити ще один частий мотив у творчості художника — спорт. Персонажі Проценка плавають, стрибають, бігають, всіляко демонструють свої м’язи. На відео Irritants (2007 рік, у співавторстві з Іллею Чичканом) культуристки репетирують свої виступи на тлі «Лекції про ніщо» Джона Кейджа — музичного твору, де кожен рядок складається з певної кількості тактів, які й формують композицію. Для роботи над мультимедійною інсталяцією «Пенальті» Проценко взагалі запросив футболіста Олександра Шовковського: професійний воротар забивав голи в символічні ворота з білого полотна, які «захищав» сам художник.
Часом автор виступав як дослідник людського тіла — він препарував Гораціо Нельсона і Ромео на пірографіях 1994 року. Знову обравши персонажів, які міцно засіли в масовій свідомості, Проценко обіграв те, що ми знаємо про їхнє тіло: британський віцеадмірал Нельсон пошкодив око в бою, а Ромео помер від випитої отрути. «Твоя посмішка» виглядає як стоматологічний знімок: усі зуби чорні, ну то й що — адже посмішка прикрашена трояндами. «Закохані серця» — це два реалістичних зображення людських сердець, хоча й на тлі пальм і романтичного червоного заходу сонця.
З темою вмирання і психологічного стану Проценко обходився все з тією ж іронічною буквальністю. У 1997 році він створив фотопроєкт No comment, в якому на полароїдних знімках «задокументував» способи самогубства, виступивши в ролі головного персонажа. А у 2003-му з’явилися його жартівливі фотоалюзії на різні типи здоров’я — фізичне, психологічне, емоційне.
З темою вмирання і психологічного стану Проценко обходився все з тією ж іронічною буквальністю.
Різноманітність медіумів і сфер діяльності наразі не здається чимось незвичайним, але все одно кількість проєктів Проценка вражає. З відео і музикою він працював ще з часів «Паркомуни» і зародження українського відео-арту. Йдеться не тільки про власні ролики і легендарні вечірки, але і про створення музичного лейблу «Термос», а також спільного з Іваном Москаленком арт-медіа «Радіо Євразія». Для кількох київських закладів художник розробив дизайн інтер’єру — піцерії Napule, мережі ресторанів «Якіторія» та бару Gogol BARdello, який належав фронтмену гурту Gogol Bordello Євгену Гудзю.
Проценко помер у 2017 році. Деякі з його інтер’єрів уже не існують, а сайт з архівом робіт узагалі недоступний. Але сказати, що його зірка «закотилася», — неможливо. Вона зависла падаючи.