Валізи з історіями: Як львівський музей «Територія Терору» розповідає про Голокост і тоталітаризм

У порожній кімнаті на стінах розвішані аудіоплеєри з навушниками, на записах — розповіді людей, котрі пережили репресії 1930—1950-х років у Львові та Україні. Яніна Альтман (Гешелес) потрапила до концтабору в червні 1943-го. Її батька, редактора єврейського журналу, вбили за два роки до цього. У таборі Яніна почала писати вірші та виступати з ними на таємних літературних зібраннях. Вона згадує: «Кожного разу при купанні наш одяг дезінфікували. А одяг був після людей, які були вбиті. Коли їх вивозили в [табір смерті] „Белжець“, їм довелося роздягнутися і залишити ці речі на вокзалі. А жінки з табору, вони працювали у пральні, де прали ці речі, а потім відправляли їх цивільному населенню в Німеччині».

Інтерв’ю з Альтман — один із багатьох записів, зібраних працівниками музею для історичного проєкту #непочуті. Хтось розповідає, як потрапив в облаву і спочатку не дуже злякався табору, вважаючи його лише тимчасовою незручністю. Хтось згадує, як наглядачі відтягували в різні боки членів родини, які намертво вчепилися один в одного і не могли розлучитися.

У музеї кажуть, що ці записи — найцінніші експонати. Але є й інші.

На місці гетто

Львівське гетто було третім за розмірами в окупованій нацистами Європі, після Варшавського та Лодзинського. У 1944 році на його території з’явилася вже радянська пересильна в’язниця № 25. За десять років до виправно-трудових таборів ГУЛАГу через неї етапували десятки тисяч ув’язнених. У 2016 році тут був побудований музей тоталітарних режимів «Територія Терору».

Директорка музею Ольга Гончар призначає зустріч в офісі на вулиці Шолом-Алейхема, у приміщенні колишньої бібліотеки. Тут на стінах можна побачити вицвілий розпис: ледь помітні зірки Давида під стелею, намальовані колони з обох боків дверного отвору. Ймовірно, у XIX столітті у цій будівлі була синагога, але в радянській бібліотеці не розбиралися — стіни побілили вапном і заставили стелажами. Розпис під штукатуркою виявили випадково під час недавнього ремонту.

Розмірковуючи про те, як музеям слід розповідати про терор, Ольга Гончар критикує колег, які намагаються відтворити жахливу атмосферу концтабору і вдаються до надмірної імітації. Розташовані на території львівського музею бутафорські оглядові вишки і бараки, як пояснює Ольга, їй дісталися у спадок від попереднього керівництва.

— Бараки, вишки — все інтерпретація архітектора. Може здатися, що це кітч, але через те, що терор знищує всі докази, місце довелося переосмислити і створити заново, — каже вона.

Ользі Гончар 26 років. Вона керує музеєм останні два роки. Перед тим як переїхати до Львова, жила і працювала в Києві, допомагала реорганізовувати музеї на сході України. Коли Ольга стала директоркою львівського музею, команда оголосила їй бойкот, вважаючи, що недавній студентці культурологічного факультету бракує досвіду.

Багаж спогадів

Під ногами шурхотить мокра щебінка, попереду — чорні грати воріт. Схожі були у таборі примусових робіт «Янівська» на околиці Львова (табір відомий зокрема через оркестр, що складався з музикантів-в’язнів, які під час розстрілів і тортур виконували у дворі «Танго смерті». У 1943 році всіх музикантів розстріляли).

Біля входу до музею стоїть вагон-телятник 1951 року. У таких часто перевозили засланців. Зараз у вагоні складені валізи з «картками» — історіями депортованих. Багато з них у той час були дітьми. Хтось через десятки років повернувся в Україну, інші залишилися у Сибіру.

Уздовж дороги — куби в людський зріст з написаними на них іменами жертв Голокосту, а також тих, хто здійснював убивства, і тих, хто рятував євреїв. Постаті рятівників у музеї не ідеалізують і не вичищають їх біографії. Керівник науково-фондового відділу Андрій Усач наводить як приклад українського націоналіста Володимира Качмарського, який прийняв німецьке громадянство, а з липня 1941-го по травень 1942 року служив на посаді офіцера для доручень у Головній команді української допоміжної поліції у Львові. У той же час він допоміг врятуватися єврейській родині Фінк з чотирьох осіб, за що посмертно отримав звання Праведника народів світу.

Основна експозиція починається 1930-ми роками: одна війна вщухла, друга ще не почалася. Львівська вітальня — сервант, м’які крісла, мереживні серветки, стопка газет. Наступна кімната — 1939—1941 роки, приміщення після обшуку. Безлад у такому інтимному просторі, як спальня, викликає тривогу, яка з кожною наступною експозицією наростає.

У коридорі, в скляних кубах, виставлені речі, знайдені на місці масових вбивств у нацистському таборі: зварені в одну грудку шпильки для волосся, уламок губної гармошки, гільзи, шматки колючого дроту.

Пам’ятники на пам’ять

Місто хоч і виділяє гроші на поповнення фонду, музей не може купувати на них старовинні предмети для експозиції — ними, як правило, торгують на чорному ринку. Деякі речі, як, наприклад, друкарську машинку «Ундервуд» з українською розкладкою, до музею приносять самі жителі Львова. У постійному дефіциті побутові предмети 1930—1940-х років. Зате шаф удосталь — можна знайти зразки, які пережили обидві світові війни.

В останньому залі на єдиному столі розкладені старі фотографії. Кухонні посиденьки з гітарою, святкування Нового року — схоже на типовий радянський фотоальбом, якщо не знати, що на знімках зображене життя депортованих у Сибіру. Обставини видає фотографія похоронної процесії, яку замикають два наглядачі з гвинтівками.

За правилами в музеях, які присвячені трагічним подіям, вихід повинен бути організований так, щоб відвідувачам не доводилося повертатися вже пройденим шляхом. У музеї «Територія Терору» вихід з останнього залу веде на заднє подвір’я, де зібрана колекція радянських пам’ятників.

…схоже на типовий радянський фотоальбом, якщо не знати, що на знімках зображене життя депортованих у Сибіру.

Майданчик з пам’ятниками, більшість з яких знесли в ході декомунізації, займає майже половину території музею: тут зберігаються скульптура комуніста Юрія Великановича, який поїхав до Іспанії боротися з фашизмом, вітражі колишнього Палацу піонерів, горельєфи з Монумента слави і бюст першого секретаря Комуністичної спілки молоді Західної України Василя Пересади.

До декомунізації в музеї ставляться як до процесу проговорювання травм. Історики читають у музеї лекції про контекст, у якому створювалися комуністичні пам’ятники, і про те, як працювати з радянською спадщиною.

Музей сьогодення

В Україні є кілька меморіальних установ, присвячених темі Голокосту: Музей «Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні» у Дніпрі, Музей «Голокосту — жертв фашизму» в Одесі, Харківський музей Голокосту, «Територія Терору» у Львові та київський Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр».

Ольга Гончар зазначає, що за попереднього виконавчого директора центру «Бабин Яр» Яни Барінової вони проводили спільні заходи, але коли в 2019 році команда оновилася, зв’язок перервався.

— Ми спостерігаємо за тим, що робить нова команда. Але можливе партнерство повинно відповідати нашим цінностям. Мені сподобалося, що офіс меморіального центру перенесли з напіврежимного об’єкту у «Гулівері». Прибирання території, підключення громадськості — теж добре, — каже Ольга Гончар (розмова з Ольгою Гончар відбувалася до публікації виданням «Історична правда» чернетки концепції Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». 29 квітня Ольга разом з іншими діячами культури підписала лист з вимогою звільнити Іллю Хржановського з посади художнього керівника центру. — Прим. ред.). — Імітувати терор — це цинічно. І взагалі, навіщо його імітувати, якщо в Україні й так іде війна і терор відбувається кожного дня?

Першу хвилю критики на свою адресу нове керівництво київського музею викликало, коли запропонувало перейменувати станцію метро «Дорогожичі» в «Бабин Яр». Противники цієї ідеї наполягають на тому, що назву трагедії не можна перетворювати на міський топонім. У Львові ж поява автобусної зупинки за вимогою «Янівський концтабір», яку в 2018 році встановили з ініціативи музею «Територія Терору», не викликала спротиву.

— Чесно кажучи, ми не боялися невдоволення. Усі й так просять зупинити «на Янові», — каже заступниця директора Анна Яценко.

1950-ми роками в музеї не обмежуються. Його команда говорить і про події в історії сучасної України: збирає фотографії Революція Гідності, проводить публічні дискусії, презентації досліджень про війну на Донбасі. Минулого року тут відбулася виставка фотографій загиблої військовослужбовиці Аміни Окуєвої. В українській історії терор — це не перегорнута сторінка, тому, пояснює Ольга Гончар, музей терору не повинен служити лише сховищем стародавніх експонатів.

Фото: Михайло Мельниченко