Скільки можна це терпіти: Активізм і мама у портфоліо Джоуї Соломона

— Я народився і виріс у Нью-Йорку, колись пересувався в інвалідному візку; я гей, викладач середньої школи і художник, який використовує фотографію в якості свого основного медіума. Я почав знімати у 2012-му у п’ятнадцятирічному віці, і в підсумку фотографія стала моєю пристрастю і професією.

Коли я потрапив до лікарні, то вирішив фотографувати все, що відбувається зі мною. Лікарі не могли поставити точний діагноз протягом декількох місяців після госпіталізації. Я ж шукав докази хвороби у своєму фізичному тілі і документував те, що, як мені тоді здавалося, було моїми останніми тижнями. Фотографія стала моїм щоденним якорем, а також причиною продовжувати боротися за виживання.

Зараз, після хвороби, мої знімки і малюнки все ще зосереджені на темах посттравматичного стресового розладу, болю, реінкарнації та безсмертя.

«Портрети моєї матері» — перша серія портретів, над якою я все ще продовжую працювати. Я почав її у 2012 році і саме завдяки цій серії вступив до університету. Я маю намір продовжувати знімати портрети матері доти, доки ми будемо живі. Мені потрібно це, щоб зблизити нас, зміцнити зв’язок. Крім того, так я намагаюся передати красу життя людей, які страждають від психічних розладів.

Як на мене, роль фотографії в нашому житті — бути комунікатором і вчителем. Мова — це бар’єр, але завдяки зображенням у нас з’являється універсальна мова, доступна всім зрячим. І фотографи, і споживачі фотографії — всі ми отримуємо вигоду від цього.

Мова — це бар’єр, але завдяки зображенням у нас з’являється універсальна мова, доступна всім зрячим.

Сьогодні ми споживаємо все більше знімків через соціальну ізоляцію, пандемію та її наслідки. Ми ж навіть перевіряємо свій телефон одночасно дивлячись на екран комп’ютера і телевізора. Але різниця між прокруткою на ютубі та цілеспрямованим переглядом фотографії полягає у відчутті комфорту і полегшення — один знімок або серія можуть зупинити нас, змусити змінити точку зору і наповнити емоціями.

На мою думку, коли справа доходить до психічного здоров’я та інвалідності, суспільство досі здатне на стигматизацію та в більшості своїй неосвічене, тож нам ще належить пройти довгий шлях до рівності й розуміння. Роблячи свої знімки, я думаю про квір-людей і свою аудиторію з обмеженими можливостями, але я нічого не чекаю від них як від глядачів — тільки намагаюся показати, що вони не самі. Я хочу надихнути їх, щоб допомогти їм заявити про свою справжню особистість або розповісти про свої психічні проблеми, прибрати цю стигму.

Мені здається, що в медіа так мало історій про людей з інвалідністю, в тому числі з боку квір-художників, тому що це не сексуально — розповідати про людину, яка знаходиться в депресивному стані й рідко виходить з дому. Ми, люди з психічними чи фізичними недугами, просто не представлені в основних засобах масової інформації. Це несправедливо і є невіглаством по відношенню до квір-людей і людей з інвалідністю, коли замість відвертої розмови або зводять розповідь про них до символічних образів і жалості, або зовсім відвертаються. Саме це і змушує мене продовжувати знімати.

Це не сексуально — розповідати про людину, яка знаходиться в депресивному стані й рідко виходить з дому.