Олександр Архипенко: Скульптор, який побудував жінку
Будучи за вдачею новатором і експериментатором, українсько-американський скульптор Олександр Архипенко уникав усталених жанрових кліше, віддаючи перевагу розробці власних стилів і медіумів. Чимало його творів поєднують елементи інсталяції, рельєфу та живопису, що робить автора одним із перших сучасних художників у сьогоднішньому розумінні цього слова.
Наприклад, уже на початку 1910-х він створив свою власну (і багато в чому унікальну) художню форму — так званий скульптурний живопис, що ламає класичні уявлення про скульптуру. Архипенко відмовився від використання звичних матеріалів — бронзи, мармуру і гіпсу — на користь скла, фанери, металу, тобто матеріалів підкреслено непластичних, таких, які природним чином призводять до геометризації форм. Імовірно, саме тому його й називали кубістом.
Найчастіше «скульптурний живопис» виглядав як панель зі встановленими на ній елементами різної форми і кольору. Художник не ховав стиків і цвяхів, тим самим роблячи видимим процес творення. По суті, приклади «скульптоживопису» були не чим іншим, як першими інсталяціями. На відміну від класичної практики Архипенко не вирізав і не тесав скульптуру, а створював твір поєднуючи різні, в тому числі знайдені, елементи. Так, у роботі «У будуарі», яка зображує дві жіночі фігури, можна розгледіти і маленьку вклеєну фотографію самого художника, яка «сигналізує» про присутність автора.
Народження контрформи
Мабуть, головною скульптурною знахідкою художника стало використання наскрізних отворів, або просто контрформи. Архипенко почав замінювати об’ємні частини у скульптурних творах, такі як голова або торс, пустотами, що згодом стало його унікальним, фірмовим стилем.
«Традиційно вважалося, що скульптура починається там, де матеріал стикається з простором. Таким чином, простір розумівся як свого роду рамка навколо маси. Ігноруючи цю традицію, я експериментував, використовуючи зворотну ідею, і дійшов висновку, що скульптура може починатися там, де простір оточений матеріалом», — писав Архипенко.
Головною скульптурною знахідкою художника стало використання наскрізних отворів.
Художник розумів неіснуючу форму не як порожнечу, а як символ відсутньої форми, яка не може матеріалізуватися, але залишається в пам’яті. За словами самого Архипенка, його відкриття сягає корінням у дитинство. Одного разу, коли батьки Олександра купили дві ідентичні вази і, принісши додому, поставили їх поруч, він помітив між ними третю — нематеріальну — вазу, що складалася з порожнього простору.
Нана — богиня Землі
У своїх спогадах Архипенко часто повертається в юні роки, що минали у дореволюційному Києві. Так, практично кожного дня дорогою до школи майбутній художник проходив повз величезну врослу у ґрунт кам’яну бабу — дохристиянську скульптуру богині Землі, яку місцеві дітлахи іменували Наною. Потім, набагато пізніше, у паризькому етнографічному музеї Архипенко відкриє для себе безліч схожих на Нану «богинь» — монолітних, із підкресленими дітородними органами або ж, навпаки, максимально спрощеними, грубо примітивними формами.
Саме архаїчні скульптури стали для Олександра джерелом натхнення і в якомусь сенсі точкою відліку для власних експериментів. Прообрази архаїчної пластики можна чітко розгледіти в його ранніх творах, які виділяються масивністю і гіпертрофованістю форм.
У 1909 році Архипенко приїхав до Парижа, куди того часу прагнув кожен більш-менш амбітний художник-авангардист. Він оселився в легендарній колонії художників «Вулик» (французькою — La Ruche) і опинився в самій гущавині авангардної тусовки в розпал популярності «Авіньйонських дівчат» Пікассо, що ознаменували появу нової живописної течії — кубізму. До Франції Архипенко приїхав у першу чергу вчитися, але незабаром відкрив власну студію на Монпарнасі. Він швидко став одним із провідних модерністських художників-скульпторів довоєнної Європи, почав роз’їжджати з виставками і вести кілька класів паралельно.
Улюбленою темою для Архипенка залишалося жіноче тіло. Скульптор створив десятки варіацій зображення жіночих фігур: які стоять, сидять, дивляться в дзеркало, жінки-вази… При цьому монолітні та грубі, подібні до богинь родючості, форми з ранньої творчості поступово ставали все більш витонченими, знаходячи особливу чуттєвість і перетворюючись зрештою на крихкий символ жіночого начала.
Улюбленою темою для Архипенка залишалося жіноче тіло.
Анжеліка, Америка та «архіпентура»
У 1921-му Архипенко одружився з німецькою художницею-скульпторкою Анжелікою Бруно-Шмітц, і два роки по тому пара емігрувала до Америки.
Спочатку атмосфера і відносна безтурботність Нового Світу заворожували Архипенка. Він захоплено відгукувався про США як про країну, не виснажену війною, де буде творитися велике мистецтво майбутнього: «Америка розбурхує мою уяву і втілює більше гнучкості, жвавості, вітальності й руху, ніж будь-яке інше місце на землі!» Утім, заокеанське життя художника складалося не так добре, як йому б хотілося. Успіх і визнання в Європі мало про що говорили американській публіці, а місцеве арт-середовище мало своїх фаворитів і правила, в які Архипенко не завжди вписувався.
У Нью-Йорку художник працював над своїм новим винаходом — «архіпентурою», або «рухомим живописом». За задумом автора, складна механічна конструкція повинна була приводити в рух тонкі кольорові смуги, які, обертаючись, формували б різні композиції. Архипенко був упевнений, що знахідка принесе йому славу і гроші, але в депресивні 1920—1930-і роки американське суспільство не оцінило її належним чином. Будучи прообразом повсюдно використовуваних сьогодні рекламних білбордів зі змінними зображеннями, «архіпентура» знайшла практичне застосування лише кілька десятиліть тому.
Незважаючи на складнощі та творчі поразки, Олександр Архипенко продовжував активно працювати. Він відкрив для себе новий матеріал — плексиглас, експериментував зі світловими скульптурами, а на життя успішно заробляв викладанням. У 1960 році, не бентежачись з приводу півстолітньої різниці у віці, він одружився зі студенткою. Помер художник на порозі своєї майстерні у Нью-Йорку, не залишаючи робочого місця.
«Ідея використання простих форм виникла з моїх захоплень. Дуже люблю прості речі і все, що зрозуміле і просте», — зізнавався Архипенко. І нехай у своїх творах скульптор домагався максимальної простоти і лаконічності, його життєвий шлях та експерименти вельми далекі від тривіальності.
«Ідея використання простих форм виникла з моїх захоплень. Дуже люблю прості речі і все, що зрозуміле і просте».
Схожі матеріали
