Арсен Савадов: «Головне — нікого не ґвалтувати, не йти проти Ісуса Христа»

Восени Арсен Савадов подав заявку на участь у Венеційській бієнале від України. Для виставки художник зняв фільм «Голоси любові», в якому реконструював приїзд Мерилін Монро до Південної Кореї 1954 року. У картині зіграли співак Андрій Кравчук та Марія Максакова, оперна співачка та вдова вбитого у Києві депутата Держдуми РФ.

Багато хто очікував, що Україну у Венеції представлятиме саме Савадов, знаменитість. Наприкінці 80-х його картина «Печаль Клеопатри», написана спільно з Георгієм Сенченком, започаткувала «південноросійську хвилю» — рух, до якого входили художники з України та з півдня Росії. Пізніше широку популярність Савадову принесли його провокації: для проєкту «Мода на цвинтарі» він знімав фотомоделей на тлі похорону, для «Книги мертвих» — вишиковував мізансцени з трупів у морзі. Сьогодні роботами Арсена Савадова торгують Sotheby’s та Phillips, а сам він вважається одним із найпотужніших українських художників.

Однак путівка на бієнале дісталася проєкту «Падаюча тінь „Мрії“ на сади Джардіні». Його автори — художники «Відкритої групи» запропонували запустити над Венецією літак «Мрія», який би відкинув тінь на павільйони бієнале (у результаті літак так і не полетів).

Після оголошення результатів Арсен Савадов дав пресконференцію, на якій назвав членів «Відкритої групи» малолітками, їхню ідею — студентською нісенітницею, а одного з членів експертної групи — гномом, що судить велетня. Скандальна реакція Савадова спровокувала не лише обговорення його ексцентричної натури, а й дискусію про назрілий конфлікт поколінь узагалі.

Через пів року після пресконференції художник зустрівся з кореспондентом Bird in Flight і розповів, чому не шкодує про свої слова, чому вважає себе крутим, але не більше, чому не можна зловживати наркотиками і чому Рамбла у Барселоні вже не та.

Арсен Савадов призначив зустріч у своїй квартирі, частина якої слугує йому майстернею. Підлога тут застелена картоном, усюди фарба. Біля стін розставлені свіжі картини. З вікна відкривається вид на вулицю Січових Стрільців (Артема).

Ви вважаєте себе великим художником?

Ні. Ну який я великий? Сиджу в цій дупі ось…

До Нью-Йорка скоро поїдете.

Ти теж можеш поїхати до Нью-Йорка. Ні, це не до мене питання. Це питання до майбутнього. Я вважаю себе крутим художником, але не більше. Поки.

Ви не боїтеся, що вас можуть посунути молоді художники?

Я нічого не боюся, дядьку. Я спускався до шахти і знімав у морзі. У Челсі на відкритті моєї виставки відвідувачі говорили: «Це якийсь божевільний». Тому що я не кар’єрист, я артист, гравець.

Але я розумію, що роблю купу тактичних помилок. Я дуже нераціональний. Якби я був чимось невдоволений, міг би не поїхати на свою виставку до Нью-Йорка. Якби виставка опинилася під тиском, тобто з мене її вичавили, розумієш? Я можу не зробити якийсь піар потрібний, можу десь сраку не підлизати. Але в мене на це просто не вистачає часу, а не тому, що я нерозумний.

Кажуть, що ви могли прийти на свою виставку і попросити модератора розповісти про свої картини. Це правда?

Так, але це рідко бувало.

Навіщо ви це робили?

Ну як? Модератор навіщо стоїть? Я хотів послухати інтерпретацію. А чому тобі не сказали, що я ходжу своїми виставками і розповідаю відвідувачам на відкритті про кожну роботу, щоб швидше дати людям «ключі»?

Хто зараз купує ваші роботи?

Купують різноманітні люди. Наприклад, якісь багаті аграрії; люди, які мають заводи; добре освічені люди, які б могли і не купувати. Є люди, котрі просто люблять арт. Ось мені нещодавно телефонує людина і каже: «Я хотів би просто купити вашу роботу». Я кажу: «У вас великий бізнес?» Він: «Ні. Я був під таким враженням, хочу купити, і нехай ці роботи навіть у вас залишаються».

Ваші картини більше купують в Україні чи за кордоном?

І там і там купують.

Остання дорога картина, яку ви продали?

Останній великий продаж — 100 тисяч доларів. «Мавпочки», яких мені замовили для фоє хмарочоса на Вотер-стрит у Нью-Йорку. Це було п’ять чи шість років тому.

Олігархи купують ваші картини?

Черга не стоїть, бо я художник невідомий.

Хто ж тоді відомий?

Джефф Кунс відомий, його «зайчика» продали за 91 мільйон [доларів].

Якщо картини художника не купують, то він поганий художник?

Так. Тому що сьогодні [мистецтво] — не частина душі та серця, а частина бізнесу. Якщо картини не купують, то вони на когось схожі. Мене теж звинувачують у чомусь, що я схожий на когось місцями. А я кажу: хвилиночку, давайте на всю творчість подивимося. І те, що я роблю зараз, я роблю багато років одним із перших.

Був період, коли вас не купували?

Звичайно.

Виходить, тоді ви були поганим художником?

Виходить, так.

Чи довго це тривало?

Звісно! «Шахтарів» не купували сім років. А тепер бачиш срібний вінок? Це гран-прі.

Я можу не зробити якийсь піар потрібний, можу десь сраку не підлизати. Але в мене на це не вистачає часу.

Як ви вмовили шахтарів знятися у проєкті «Донбас-Шоколад»?

Не питай мене, це питання мені ставлять навіть діти. Я завжди відповідаю: умовив за допомогою любові. Дев’яносто шахтарів після чотирьох днів зйомок виносили мене вже п’яного з шахти, і кожен залишав мені свою адресу.

А моделей для «Моди на цвинтарі»?

Дівчатка були всі відомі: дружина Михайленка, Карина, — найвідоміша модель, потім друга дівчинка, не пам’ятаю, як її звуть, але вона теж відома. Одна у Парижі магазин має. На зйомки вони приїжджали з охороною, щоб нас не побили лопатами. Я платив по п’ять доларів за хвилину зйомки, і на ті часи проєкт вийшов дорогий (мені іноді навіть мама позичала). Але це був крутий проєкт, із ним ми дійшли до The New York Times.

Під час зйомки на цвинтарі не було інцидентів?

Було все, але до естетики це не має жодного стосунку. То ж був соціальний проєкт. Як у суспільстві людей, які отримували 300 гривень, можна було надягати туфлі Fendi за 400 доларів? Це була імітація фешн-сторі для гламурного журналу! На той час в українському суспільстві було колосальне розшарування на дуже багатих та дуже бідних людей. Ті, хто потрапляли у кадр, реагували негативно. Деколи ми ставили два джипи і знімали в шпарину між машинами.

Вам не здається, що ви використовували людей?

Здається. Але ж я художник. Художник — це брехун, ледар і фантазер. Я ідеально вписуюся у цей образ. Але при цьому я трудяга.

В інтерв’ю для журналу «НАШ», говорячи про «Книгу мертвих», ви сказали, що знімали проєкт під психотропними речовинами. Це правда?

Наркотики завжди були. І до нашого народження, і після.

Ви вживали?

Це кримінал — в інтерв’ю журналу, який читають молоді люди, говорити про наркотики.

Ви ж не продавали їх.

У ті роки, звичайно, був модний трансперсональний досвід і кожен досягав його по-своєму: хтось вживав, а хтось знімав проєкти. Звичайно, дозволити собі щось слабодіюче ми не могли.

Наркотики допомагають творчості?

Так, але не можна ними зловживати. Приймати чи не приймати — не скажу, це не моя ніша. Але розумному вони не завадять, а дурня не врятують. Коли бики неосвічені довбаються і знімають повій, це трохи інші наркотики, розумієш?

А які наркотики підходять для творчості?

Марихуана. Я вважаю, що давно настав час легалізувати її. Марихуана — чудовий продукт для мислення, для сльозотечі, для позитивної перверсії. Він допомагає тим, хто готовий щось висловити.

Ви курите, коли працюєте?

Ну, самтаймз.

Коли читаєш про «Паркомуну», здається, що це був суцільний арт, секс та рок-н-рол.

Так воно й було. До нас приїжджали навіть дилери з Колумбії — просунуті хлопці, які працювали у посольствах. Це були чудові діджеї, які об’їздили всю Індію. Вони привозили перший МДМА.

Якось я відвіз до Камбоджі дев’ятнадцять людей, показав їм Ангкори. Ми виїжджали на віддалені пляжі, курили з йогами толли. Тому що людина — сформована рутинна історія, її іноді треба підштовхнути до якоїсь творчої поетичної фази.

Уранці я був у кардіолога, а зараз із тобою про це розмовляємо. Жодного питання щодо естетики, все про молодь. Уже минув наш час, а ти все про наркотики (сміється. — Прим. авт.)! Мій сміх залиши в інтерв’ю.

Художник — це брехун, ледар і фантазер. Я ідеально вписуюся у цей образ.

Немає ностальгії за «Паркомуною»?

Ти знаєш, ні. Я навіть на виставку Голосія не пішов. По-перше, я не хотів запитань у дусі «„Мрія“-***я-бієнале»… По-друге, мене зрадила директорка. Вона ж за день до моєї конференції відмовилася від того, що я є частиною кураторського проєкту «Мистецького арсеналу» (після оголошення результатів конкурсу з відбору роботи для Венеційської бієнале Олеся Островська-Люта заявила, що не опротестовуватиме рішення експертної комісії. — Прим. ред.).

Ви говорите про Олесю Островську-Люту?

Так. Ми домовилися, що сокураторами будуть троє людей: Соловйов, Пітер Дорошенко — директор Далласського музею і вона. Як можна було так зрадити мене? Це підло. Це все помста за Онуха (Єжи Онух — художник та куратор. — Прим. ред.). У 2000 році я Онуха бахнув тортом. Він нічого в житті не зробив, а балакає багато.

За що ви не любите художника Микиту Кадана?

За те, що він провокатор.

Ви теж провокатор.

Я не провокатор, а творча особистість. Я не пишу на сайтах, у журналах ні про кого. Знайди хоч одну статтю.

Але я з ним і не лаюся, з ним лається Ройтбурд. Кадан — не мій рівень. При тому що він же хлопчик талановитий. Але те, що він робив у Пінчука, бездарно, звісно. Якісь його скульптури ці… Це все смішно, розумієш? Там одна-дві роботи нормальні. Він же тирить де може, розумієш?

Я не міг подумати, що ця репівська бригада так зло і так наполегливо хоче прийти до влади. Ми ж віддали їм усе. PinchukArtCentre — заради бога, там сказали «до 35 років», і ми перестали турбувати.

У мене були свої стосунки з Віктором Михаличем [Пінчуком]. І нехай вони будуть які є. Буде краще — дай боже. Він і купував мої роботи, і познайомив мене з Елтоном Джоном. Усе було красиво. Я теж дав «шахтарів» на одну з найкращих його презентацій у Лондоні.

Вважаю, що це все інституційні ігри. Гегель має таку філософську категорію — «заперечення заперечення». Наступне покоління заперечує покоління, яке заперечує попереднє. Така ось циклічна система. І якщо говорити про це по-дорослому, то ми приходимо до фрейдівської проблеми едіпової мови (мається на увазі едіпів комплекс. — Прим. ред.). У ХХІ столітті жодну проблему не можна розглядати без врахування цих категорій. Я розраховую на покоління, яке прийде після, а не на ображене ось це, яке щось намагається. Вони не дали продукту нам досі. А Гнилицький, Голосій, Гусєв, Тістол, Рябченко, я, Сенченко — дали.

Провокатор — це той, хто замість спілкування розщеплює художнє середовище. Треба в мистецтві відкривати власну душу, а не [прославлятися] за рахунок критики когось.

Ви теж часто критикуєте.

Я нікого не критикую, я одразу посилаю нах*й.

Посилати нах*й — теж критика, ні?

Це форма світогляду. Посилання — реакція на стереотипи, які при «візуальному» озвучуванні одразу повонюють.

Ваша реакція на результати відбіркового конкурсу на бієнале…

Немає у мене реакції. Я створив крутий продукт та рекламував його.

Розумію, але я говорю про пресконференцію. Ви не йшли на діалог, а критикували.

Нікого я не критикував. Я сказав, що цей п*здюк Полатайко (Тарас Полатайко — художник, член експертної комісії. — Прим. ред.) не має права сидіти у комісії та нам нулі ставити. Це людина не нашого рівня. Де був Карась, де Сидоренко, де Авраменко?

Кадан узяв та моє інтерв’ю роздрукував. А чому він не роздрукував флегматичне інтерв’ю таке саме цих хлопчиків? Чи текст Соловйова? Отже, він мав завдання — когось звалити. Це його проблема. Я взагалі, щиро кажучи, не парюся.

Проєкт «Відкритої групи» — не мій контент: ні за віком, ні за мисленням, ні за силою духу. Я з цією історією закінчив. Якщо я послав нахер міністра, тут не про Кадана взагалі базар. Я як у фільмі Даміані, в якому маленька людина спробувала подолати адміністративний ресурс.

Ви — «маленька людина»?

А яка? Які у мене сфери впливу? Давай будемо чесними: я іменитий художник у взятій за сраку країні. І я просто просив: «Та побачте, не будьте сліпими».

До останнього нас же за носа водили, а ми всі розуміли, що немає жодної «Мрії». Луценко мені написав, що президент охерілий від цієї брехні. Після цього я зрозумів, що ну його нахер, країна не цінує героїв своїх. Люди з усього світу плюються і кажуть: «Ну це ж просто дитяча херня».

Я нікого не критикую, я одразу посилаю нах*й.

На пресконференції ви сказали, що зателефонуєте до Петра Порошенка. Телефонували?

Та я ж посміхаючись це сказав.

Жартували?

Так, однозначно я жартував. Про що ти, це вони телефонували до Порошенка.

Я написав листа Гройсману на прохання Луценка та Бориса Ложкіна. І ще комусь ми намагалися написати. І все це повернулося до Міністерства культури. Вони давно злякалися, як Максакову.

Ви ж великий художник, навіщо взагалі комусь писати?

Що означає «навіщо писати»? Це боротьба! Я бачу, що проєкт «Відкритої групи» — повна х**ня. Що це протекція PinchukArtCentre? Якщо Малих із PinchukArtCentre… А чим вона там [у «Відкритій групі»] займалася? Вона що, там конкурс виграла?

А зовсім непридатний для експозиції павільйон, який було знято вже на початку липня? А чому, маючи слабку візуальну складову, керівники проєкту не погодилися на колаборацію — адже ми з Сергієм Проснуревим телефонували їм на прохання міністра культури. А те, що за умовами конкурсу, якщо проєкт не можна буде реалізувати, на виставку має їхати проєкт, який посів друге місце?

(Пояснення від редакції: За словами менеджерки проєкту «Падаюча тінь „Мрії“ на сади Джардіні» Ксенії Малих, команда дізналася про те, що літак не полетить, за тиждень до відкриття виставки, коли компанія «Антонов» відмовилася надавати повітряне судно. Тим не менше є підстави вважати, що автори і не збиралися запускати літак. З огляду на те що на проєкт було витрачено 6,5 мільйона гривень з бюджету та 2 мільйони від спонсорів, Арсен Савадов говорить про сплановане шахрайство.)

Не знаю.

А ти дізнайся все, перш ніж мене ловити, ти добре дізнайся. Усе, цю тему закрили.

Ви знаєте, що відео вашої пресконференції зникло з сайту УНІАН?

Ми прибрали його — не я, а мій директор.

Тому що один журнал брав у Андрюші Кравчука, який знімав його, інтерв’ю, і зателефонували нам: «Можна взяти чотири-п’ять фотографій з проєкту „Голоси любові“?» Ми сказали: «Так, ми дамо». А вони пішли [на сайт УНІАН] та без нашого дозволу взяли [відео, яке ми на конференції презентували]. Воно не змонтоване, у ньому немає пісень — це мертвий матеріал за моєю спиною. При цьому я вклав гроші, я автор і маю отримувати якісь роялті за це. Я попросив видалити взагалі цей матеріал, щоб його ніхто не міг узяти.

«Голоси любові» десь виставлялися?

Не виставлялися. Я поки що не хочу нічого, я втомився.

Скільки ви знімали «Голоси любові»?

Досить швидко, але це дуже нелегко. Я покинув студію у Нью-Йорку. Коли я приїхав до Києва 1 липня минулого року, вже павільйон у Венеції було знято. А ми тим часом знімали на передовій. І я як художник створив те, що зараз прославило б Україну.

Це покоління художників не дало нам продукту досі. А Гнилицький, Голосій, Гусєв, Тістол, Рябченко, я, Сенченко — дали.

Скільки ви вклали у проєкт?

Десь вісімдесят п’ять — дев’яносто [тисяч доларів].

В одному з інтерв’ю ви сказали, що справжнім художником може бути лише той, хто виріс у сім’ї художників.

Ні, я такої банальності не міг сказати.

Ситуація яка. Естетикою займаються і в Могилянській академії, і в університеті, і в КАМА. І я народився за столом батька, розумієш? Мене вчили найкращі академіки, вони мене принижували, критикували. Талант не пов’язаний із тим, син ти художника чи ні, — Рембрандт був сином мірошника. Але бажано, щоб перший вчитель був максимально сильним художником.

Ви вважаєте свого батька сильним художником?

Він геній соцреалізму, про що ти говориш! Він створив (проілюстрував. — Прим. ред.) п’ятсот книг — від «Як гартувалася сталь» та «Мальчиша-Кібальчиша» до Шолохова, «Мартіна Ідена» та всього цього Джека Лондона. Якби на похорон тата зібралися всі його герої, то навіть вулиця Гончара була б забита людьми.

Якось ви сказали, що тато вас «пресував». Як це було?

Це людина, якій єдиній у СРСР замовляли робити «Малу землю», «Цілину». Як ти вважаєш, він не пресував? Він був суворий і вимогливий. Не сприймав мене як художника, поки я не створив «Клеопатру» разом із Георгієм Олексійовичем, — ось тоді приїхав на виставку до Москви поаплодувати. Віктор Закревський, мій учитель, не сприйняв цієї роботи, бо він був естетом і такий панковий варіант мистецтва зрозуміти не зміг, а мій тато, будучи соцреалістом, зрозумів.

Розумієш, це була серйозна школа, а не Києво-Могилянська академія, куди приходять діти журналістів чи колишні журналісти, юристи. Я зараз у Нью-Йорку зустрічаю безліч художників, які раніше були юристами, спортсменами, ще кимось. Вони люблять мистецтво. Ну і чудово! Але ми говоримо про заточених на мистецтві людей.

Тобто самоуки не «заточені на мистецтві»?

Ні, самоуки душею заточені на мистецтві, але зрозумій правильно: таким самоуком, як Ван Гог, непросто стати. Треба для цього вже мати навколо Моне, Гогена — такого самого самоука, — треба мати середовище.

В Україні є середовище?

Ні, але воно буде.

Коли?

Я ж не прогноз погоди. Не знаю, подивимося.

Три молоді художники, які вам подобаються зараз в Україні?

Кадирова — гарна художниця, Ксенія Гнилицька також непогана. Є така Kinder Album, вона дуже хороша. Борис Кашапов ще, Юрій Пікуль, Юрій Сивірін. Альона Рокамболь — хороша фотографка, вона зараз в Одесі. Тато у неї відомий філософ у Пітері. Ми з нею зустрілися в Одесі, вона дуже розвинена дівчинка.

Розумієш, я, може, прізвища не зможу згадати, але роботи я пам’ятаю. Я просто зараз не так часто ходжу до PinchukArtCentre, а там були добрі художники. І ці хлопчики не найгірші.

«Відкрита група»?

Так, вони. І «тінь від літака» — це не найгірший твір. Просто вони не контролювали конотацію. Адже це радянський літак, його не пустять, і п’яте-десяте. Завдяки мені вони почали ще активніше працювати. Я захищав свій твір, а вони виїхали на цій хвилі. Подивися на результат.

Це була серйозна школа, а не Києво-Могилянська академія, куди приходять діти журналістів чи просто колишні журналісти.

Ви визнаєте, що проєкт із літаком «Мрія» — хороша ідея?

Ні, я визнаю, що тінь — це матерія сучасного мистецтва. Сам концептуальний хід — добрий, але погано, що вони не контролювали ту кількість конотацій, які виключатимуть цю тінь. Навіть якби вони собі крила одягли і бігали парком Джардіні — це було б краще, якось психоделічно.

Гра з тінню в сучасному мистецтві не новина, але сама тінь — досить правильне мистецьке бачення.

Якби вам на думку спала ця ідея, як би ви її реалізували?

Мені б вона просто не спала. У ній є слабкі місця. Якщо є тінь, то не можна нічого в літак уже класти, ніякий диск. Це масло масляне. Удар може бути лише один — це називається правило одного схлопування. І провінціала, плебея чи недоука ми бачимо саме по тому, як у нього «я і ось тут ще, я ще й ось тут, а тут він тоне, а там ще щось».

Ось великий американський художник Девід Геммонс. Коли в Нью-Йорку вперше за кілька років випав сніг, він сів біля метро на картонку, наліпив сніжків — трохи більших, трохи менших — і почав продавати. Великі по долару, а маленькі по п’ятдесят центів. Щоб американці навіть не ліпили їх, щоб навіть ручки не морозили, а одразу купив і кинув. Це найсильніша критика суспільства.

Не треба ніяких літаків городити. У мене була гідна фактура — ​​війна. Адже я ще три-чотири роки тому запропонував «Голоси любові» зняти.

Кажуть: «Ой, нехай, вони молоді». А чого мені так не казали? Я був дуже молодий, коли писав «Клеопатру». Мені було тридцять п’ять, коли зняв шахтарів. Ось ти мудрував тут годину, дай мені відповідь на запитання: чому ж мене так пресували?

Час був такий?

Ах, час такий був, тоді вибач.

Я посивів. Мене пресував тато. Нас так пресує ринок. Я не хочу, щоб мене пресували.

Вас зараз ніхто не пресує, а ви пресуєте.

Пресують, коли тебе позбавляють кисню. А я нікого не позбавляю. Відкритий PinchukArtCentre, відкритий «Арсенал». Я завжди молодих витягав. Якби ти знав, як я витягав картину Гусєва «Пістет», де панночка робить мінет револьверу. Спілка художників сказала: «Усе, всіх одеситів нахер!» І я беру картину з товаришем і кажу: «Ні, підемо на худраду». І ми її протягуємо.

Залишаться лише картини, запам’ятай. Усе це взагалі зникне. Ентропія — частина нашого життя. Тому ти можеш говорити що хочеш. Головне — нікого не ґвалтувати, не йти проти Ісуса Христа.

Ви віруючий?

Так, однозначно. Не те щоб я був такий (кілька разів хреститься. — Прим. авт.), попам не дуже треба вірити. Звичайно, віруючий, якщо у мене навколо трава лежить після Трійці по квартирі. Я купив Біблію 1981 року за сто рублів. До церкви ходжу із задоволенням, до Десятинки нашої. До Володимирського собору ходив.

Як ви сприйняли скандал навколо роботи Спартака Хачанова?

Ти знаєш, я тоді їздив до Нью-Йорка, тому всього не знаю. Але мені здається, він не мав цього робити. Насрати в Ермітажі — і можна одразу стати відомим на пів години. Академія недаремно називається академією. І зрушувати ці епістеми виглядає наївно.

Нині інший час. Знаєш, скільки ми мріяли отак у кафешках сидіти, як зараз? А доводилося сидіти у підвалах. Знаєш, скільки років я хотів відкрити клуб? А нічого нам не дали. Але я зі своєї студії на Гончара зробив клуб, і там сексуально-психоделічну революцію пройшли герої всіх твоїх питань, і герої майбутньої «Паркомуни».

Раннє покоління часів розвалу СРСР було ніжним. А потім, 1993-го, почалося бикування, спортсмени.

Яке зараз покоління?

Набагато краще. І це, швидше за все, пов’язано з такими визначними відкриттями, як інтернет, Google, National Geographic, польоти Маска. Це американський вектор культури.

Я застав ще справжню Рамблу в Барселоні, де цигани торгували та факіри палили. У п’ятницю піз**ц був: цигани, йоги, факіри, шахраї — що хочеш. А зараз там дві крамнички з журналами та сувенірами, Рамбла порожня. У Центральний парк у Нью-Йорку після дев’ятої ти раніше б х*й зайшов, а зараз — іди хоч уночі. Але так світ рухається.

Я б із задоволенням зробив у Києві карнавал улітку, десь 23-24 липня. Від пам’ятника Леніну колишнього до Майдану або до Європейської площі. Карнавал із платформами, на якому будуть художники, що не реалізувалися як комерційні. Вони б могли весь рік готувати якісь платформи. Знаєш, скільки дівчаток, які хочуть малювати? Вони всі сидять у комп’ютері! Стільки позитивного креативу було б. Сценографію ми б вигадали. Хрещатик — ідеальне місце для карнавалу.

Фото: Валентин Бо, спеціально для Bird in Flight