Відбитки війни: Діджитальні ліногравюри Альбіни Ялози

Техніка ліногравюри виникла на початку ХХ століття разом із появою лінолеуму. Вона дозволила художникам та граверам робити зображення більшого розміру, що було важко здійснити в техніці ксилографії. Процес створення ліногравюри починається з ескізу на папері, який переносять на шматок лінолеуму. Потім художник робить штрихи та лінії різцями і стамесками. Відтворивши малюнок на лінолеумі, автор покриває його фарбою. Таку форму кладуть на полотно чи інший матеріал і відправляють до друкарського верстата, з-під якого й вийде лінорит, або ліногравюра.

— Війна почалася у четвер. А в середу ми повернулися від друзів із порожнім баком. Узагалі-то, я наполягала, що треба завжди тримати бак повним, але того дня недогледіла. Тому коли почалося повномасштабне вторгнення і друзі покликали нас до Львова, ми розуміли, що шансів доїхати мало. Але випадково нам трапилася заправка, де не було жодної черги, а пальне було. «Це, мабуть, знак», — подумали ми і поїхали.

У Львові я одразу почала дзвонити знайомим та друзям з музею і питати, чи потрібна їм волонтерська допомога. А всі мені відповідали: «Нічого не треба, ти краще малюй». Я не розуміла, про що вони взагалі говорять. Як зараз можна малювати, який у цьому сенс? Але у мене був із собою планшет, тож згодом я дійсно почала малювати. Це дозволяло мені виходити зі ступору — коли я малювала, то могла знову їсти.

Я почала питати друзів, чи потрібна волонтерська допомога. А всі мені відповідали: «Нічого не треба, ти краще малюй».

Малювання на планшеті не нова для мене техніка. Я створюю ескізи до своїх робіт у діджиталі ще з 2019 року. Але техніка, в якій я працюю зазвичай — лінорит, — звісно, відрізняється від діджитал-арту. Я захопилася ліногравюрою давно. Мабуть, тому, що я, як Едвард Руки-Ножиці, люблю все, що колюче й різальне. Ліногравюра — надзвичайно лаконічна техніка, але водночас вона відкриває неабиякий простір для експериментування. Можна вигадувати усілякі хитрощі друку, змінювати матеріали, на яких друкуєш: одяг, дерево, полотно тощо. До речі, полотна зараз стають популярнішими серед молодих художників. Вони дозволяють створювати роботи більшого формату.

Я, як Едвард Руки-Ножиці, люблю все, що колюче й різальне.

Мені здається, що лінорит та інші друковані техніки, як-от дереворит чи офорт, узагалі набувають більшого розповсюдження в Україні. У Європі є чимало чудових художників, які працюють із друком. Я стежу за багатьма іноземними й українськими авторами. Мені особливо подобаються роботи Олега Грищенка. Він віртуозно працює з лінією та плямою, його картини лаконічні, грайливі й легкі.

Створення лінориту є особливим та кропітким процесом. Один зайвий рух — і тобі треба перерізати дошку заново. Це не фарба й не діджитал-арт, де все можна легко виправити. На лінолеумі не заміниш штрих, якщо він пішов не в той бік. А іноді можна і травмуватися. Буває, я захоплююся роботою і потім бачу щось червоне — а там уже вся рука порізана. Тому у майстерні я постійно тримаю антисептик. А ось друкарського верстата у мене немає. Я передруковую відтиск ходячи по ньому ногами. Це значно спрощує процес створення роботи, адже дає змогу працювати будь-де.

Втім, у Львові мені не хотілося займатися ліноритом. Тому я почала створювати діджитал-плакати, використовуючи свої попередні роботи. Мені легше спочатку вигадувати візуальний образ, а вже потім додавати до нього слова. Але буває по-різному. Я дуже люблю зображати руки. Іноді я малюю їх — як медитацію проводжу. І вони час від часу наштовхують мене на нові ідеї. Так з’явилися, зокрема, роботи, де руки надягають обручку чи засівають лани пшеницею.

Я працюю над темами, які мене зачіпають. Але намагаюся робити ця м’яко, щоб не казати в лоб про смерть, — бо вона і так усюди. Наприклад, на картині з п’ятьма зґвалтованими жінками я намалювала їм троянди замість кляпів. Я роблю це не тому, що жалію глядачів та хочу вберегти їх від жаху. Скоріше, таким чином я висловлюю свою ніжність і любов жертвам цієї війни та їхньому болю.

Я намагаюся не казати в лоб про смерть — вона і так усюди.

Сакральна тема, яка завжди мене цікавила, нікуди не зникла. Зараз вона більше пов’язана з війною, у моїх роботах йдеться про віру та зневіру. Я вважаю, що пережити цю війну легше маючи віру в ЗСУ, в добро та в Бога. На одному з плакатів я зобразила сім рук із вогняними мечами. Вони символізують сімох архангелів, що запалюють вогонь нашої зброї, а також той вогонь, який палає в наших захисниках. Наша війна — праведна, як би пафосно це не звучало.

Згадана робота з вогнем вийшла надзвичайно яскрава, що не притаманно решті моїх воєнних картин. До війни у мене з’явилася якась дивна жага кольору — ніби я відчувала, що треба якнайшвидше жити. А зараз усе стишилося. На моїх плакатах лишилися тільки синьо-жовті кольори та іноді червоні.

До війни у мене з’явилася якась дивна жага кольору — ніби я відчувала, що треба якнайшвидше жити.

Сьогодні я не мислю проєктами чи виставками. Просто живу і підтримую чим можу країну. Я малюю для себе, щоб витягти з себе емоції, перетравити їх усередині та усвідомити. Але мене все ж таки запрошують долучатися до виставок, як-от «Воєнний плакат» в Українському домі. І я погоджуюся, бо, зрештою, приємно знати, що є люди, які поділяють мої почуття та знаходять щось важливе у моїх роботах.