Натхнення

Кривавий слід у роботах Альони Токовенко

Альона Токовенко давно працювала з темами насильства та травми. Після вторгнення їй здалося, що тепер усі жахи з її робіт почали справджуватися. Через це художниця думала, що більше не зможе малювати свої криваві картини, аж поки не усвідомила, що ця тема — єдина важлива сьогодні.
Альона Токовенко

Українська художниця. Закінчила Одеський художній фаховий коледж імені Грекова. Зараз працює в рамках резиденції Cité Internationale des Arts у Парижі.

— Я багато розмовляла зі своїм дідом про Другу світову війну. А зараз і сама опинилася у центрі історичної події. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не відчувала страху або паніки. Лише розуміла, що відбувається щось епічне. Мені хотілося зафіксувати все у пам’яті, але фотографувати військові об’єкти не дозволялося. Одного разу після атаки на Дорогожичі я все ж таки спробувала: було цікаво, як виглядає бомбосховище, тож я вирішила його зняти. Довелося доводити військовим, що я не диверсантка.

Ми повернулися з бомбосховища додому і поринули в новини. У ті дні працювати з великими полотнами було неможливо. Я стала робити графічні замальовки, поки дивилася щось в інтернеті. Для мене графіка завжди була скоріше способом думання, ніж повноцінною роботою. Якісь фрази з відео чи інтерв’ю чіплялися за мою свідомість та переходили на папір. Так я створювала свої дорожні нотатки.

Для мене графіка завжди була скоріше способом думання, ніж повноцінною роботою.

Моя подруга, художниця Оксана Андреєва, відома під псевдонімом AntiGonna, весь час кликала мене на резиденцію Cité Internationale des Arts до Парижа. Вона наполягала, щоб я виїжджала з України, не розуміла, чого я спокійно сиджу в Києві, казала, що спокій на війні — це найстрашніше. А я була як паралізована, ні в чому не бачила сенсу. Але врешті зібралася і поїхала. Уже там, за кордоном, я повернулася до живопису.

Я завжди працювала з доволі кривавими темами. Я аналізую реальність крізь біль та насильство, адже вони є певними критичними точками для нас. До великої війни я була одержима двома проєктами, сприйняття яких суттєво змінилося після початку вторгнення.

Перший проєкт був про насильство, яке можна побачити на фотографіях криміналістів. Наприклад, трапився якийсь злочин, його зафільмували, але, дивлячись на фото, ми не знаємо, що там насправді сталося і чому. Ніби якийсь час просто випав з цієї історії. Я хотіла заповнити прогалини. Для цього я зробила такого собі гомункула, що відтворював людське понівечене тіло. Ми розмістили гомункула на матраці та зняли фотосесію, схожу на ту, яку проводять поліціянти. Потім перенесли це все до галереї, встановили камери й екрани в іншій кімнаті, де люди могли споглядати всю сцену в режимі реального часу.

81_Tokoveno_Alona
51_Tokoveno_Alona
31_Tokoveno_Alona
21_Tokoveno_Alona
_okoveno_Alona
91_Tokoveno_Alona

У другому проєкті йшлося про матраци. Мене дуже цікавив цей предмет побуту. З одного боку, матраци є у всіх, це інтимні, близькі до тіла об’єкти. З іншого — вони можуть бути публічними, лежати на вулиці. Крім того, на матрацах інколи відбуваються страшні речі, як-от насильство та смерть. Тож я хотіла зробити інсталяцію, де матраци виступали б як полотна.

А потім почалася війна. Я спустилася до метро і побачила все те, що малювала моя уява: люди на матрацах, особисте й публічне змішалося. Якось я йшла вулицею та побачила труп, накритий пакетом. Поруч, притиснутий цеглиною, лежав папірець, що констатував смерть. Це тіло не було схоже на мого гомункула. І не було схоже на трупи, які я бачила в морзі. Усе виглядало інакше.

Якось я йшла вулицею та побачила труп, накритий пакетом.

Тієї миті у мене з’явилося тривожне відчуття, що треба припинити вигадувати інсталяції, які справджуються на моїх очах. Я гадала, що більше ніколи не зможу створювати криваві роботи. Але згодом зрозуміла, що не здатна думати ні про що інше. Зараз я працюю над проєктом, який називається «Костюм Жертви». Це буде гіпертрофований хрест, на який людина може лягти. Тут я розмірковую про те, як на Україну надягають маску жертви, починають жаліти нас, щойно почувши, звідки ми приїхали. Мені здається, це неправильна та небезпечна тенденція. Мені хотілося б, аби нас сприймали як сильних людей і сильну країну.

Ще одна ідея, яка вже перетворилася на серію робіт, пов’язана з комахами. У цих картинах я розмірковую про те, що люди перестали відрізняти живе від мертвого. Пам’ятаю, як я побачила комаху у своїй квартирі та не змогла її вбити. Ніби на тлі всіх подій просто втратила здатність вбивати живе створіння. Я також зрозуміла, що сама почуваюся як комаха — крихітна істота, яку будь-якої миті можуть розчавити.

Мені здається, що зараз я не маю часу думати про свою травму. Я можу її зображати, але не можу плакати чи жалітися. Для того щоб ми могли врятувати себе та інших, зараз потрібно багато працювати: робити заяви, розмовляти, збирати кошти, малювати.

Зараз я не маю часу думати про свою травму.

Раніше я сприймала свої роботи як власну терапію, зараз — як спосіб комунікації. Багато людей у Європі не розуміють Україну та українців, відволікаються на власні проблеми та забувають про війну. Тому головне завдання творчості — зберегти увагу до нашої країни. Творчість має транслювати суть того, що відбувається, та закликати не бути байдужими. Але мені здається, що митці повинні дивитися глибше, зачіпати дійсно важливі теми. Адже зараз багато хто малює самогубство путіна, додає синьо-жовтий стяг і вважає, що на цьому обговорення України можна завершити. Проте така репрезентація нічого нам не дає, вона не заохочує людей думати, а лише присипляє їх. Ми маємо порушувати складні питання та розкривати болючі теми. Мені все життя говорили, що мої роботи заскладні й не на часі. Але я продовжую малювати.

Нове та Найкраще

146

249

801
222

Більше матеріалів