«Далекі вибухи. Кава. Похід у майстерню»: Щоденник Тіберія Сільваші
Український художник-абстракціоніст. Член Спілки художників України та Національної академії мистецтв. У 2022 році став лауреатом Шевченківської премії за інсталяцію «Крила». Роботи зберігаються в публічних і приватних колекціях в Україні, Європі та США. Живе і працює в Києві.
6 березня
Картини, як і висловлювання, мають бути закінченими. Ця формула протирічить моїй практиці, яка звучить так: робота (не картина) готова в перший день і не закінчена ніколи. Тобто ми маємо справу не з продуктом, а з процесом. З певним ритуалом, який є результатом вибору. Тобто — горизонту мислення і бачення цілого. Коли десять днів тому я почав цю ранкову серію, я дав собі слово робити це десять днів. Звичайно, можна це було робити тринадцять днів, або п’ятдесят вісім, або сто днів. Я вирішив, що це буде десять. Я продовжу, звичайно, але це буде не обов’язково регулярним.
Є зображення (картинка), і є слова. І в словах, і в зображенні є видиме і невидиме. Не обов’язково приховане, але те, що пов’язане невидимими зв’язками. Є слово «війна», і воно конкретне у всій своїй брутальності. Є слово «перемога» — наявне, навіть якщо воно не написане. І між ними є невидиме слово «свобода». Але воно найбільш важливе. Бо свобода — це вибір вільної людини. Вільна людина може вибирати і має можливість вибрати. І вона уже перемогла! Я буду продовжувати.
10 березня
Восьмий рік і п’ятнадцятий день війни. Тривожний ранок. Невеликий сніг уночі. Далекі вибухи. Кава. Похід у майстерню. На питання «Ти як?» не знаю, як відповісти. Очевидно, що звичайні слова втратили свою відповідність. Це інша «нормальність». Можемо її назвати «новою нормальністю». І вона не відповідає нормальності, що була ще місяць тому.
13 березня
Вісімнадцятий день війни. Кожного разу, коли пишу «такий-то день війни», задумуюся: чи правильно? Відчуття таке, що це один великий день, що немає часового виміру і поділу на дні й години.
Відчуття таке, що це один великий день, що немає часового виміру і поділу на дні й години.
Ранок хмарний. Невеликий мороз. Декілька разів уночі лунав сигнал тривоги і далекі вибухи. Але у місті важко визначити напрямок. І розумієш, що акустичний вимір стає головним для орієнтації у просторі й часі. Вухо почало працювати з різницею звуків на землі і в повітрі. У певні моменти стає важливим, чи є різниця між звуками автомобіля, що наближається, і звуком, що може йти з неба. Не тільки вухо, а й усе тіло відчуває різницю між звучанням мотора легкової машини і дизелем військової. А м’язи готові до миттєвої реакції.
Відчуття простору майже не змінилося, тобто всі предмети на місцях, ноги несуть тебе звичним маршрутом, але око фіксує деталі, які, можливо, в нормальному житті були би пропущені увагою. Мозок продукує думки, а око фіксує тріщини на тротуарі і тіні від дерев, які не мають нічого спільного з конструкцією роздумів. Тіло робить свою роботу. Живі.
14 березня
Дев’ятнадцятий день війни. Декілька разів уночі гуділи тривожні сирени. Вибухи зі сторони Лівого берега. Хмарно. Невеликий мороз. У місті пусто. Живі.
15 березня
Двадцятий день війни. Ранком було декілька гучних вибухів. Сонячно. Живі.
16 березня
Двадцять перший день війни. Ніч у нашому районі була спокійною і тихою. Сонячний ранок. Живі.
17 березня
Живі. Двадцять другий день російсько-української війни. Напевно, напруга цих тижнів дається взнаки, бо ніч була без сну. Я думав про всі рани, нанесені ворогом на тіла людей, на тіла наших міст, сіл, на поля, на понівечені дерева. Про невидимі рани, які не дають спати. Думав про всіх людей на світі, яким це безумство війни перекреслило майбутнє. Про собак і кішок. Про журавлів, які прилетять цієі весни і не знайдуть своїх гнізд.
Мої думки і вдячність людям по всьому світу, які допомагають моїй країні в ці важкі часи. Нашим друзям, які роблять усе, щоб допомогти художникам у часи випробувань. Наші друзі-художники по всьому світу збирають гроші, щоб допомогти
18 березня
Світ ділиться на «до» і «після». Реальність ділиться на досвід тіла, що контактує з простором, і акустичну реальність, що межує зі сновидінням. Між ними — невидима реальність інформації, що спрямовує всі три в єдину гомогенну зону психіки. Мій добрий друг, кінокритик Алекс Тютькін чудово відредагував мій запис, за що я йому вдячний: «Війна зробила час гомогенним — календар майже не потрібним». Це нова реальність, можливо реальність «війни» «нового типу», що позначає певний «кінець» «епохи картини світу». Зміна «картини» на «картинку» не змінює реальності болю, сліз, втрат, страждань. Але ставить під питання способи розуміння реальності, які відображає ця «картинка». Двадцять третій день війни. Сонячно. Небо без хмар. Морозно. Живі.
Думав про всіх людей на світі, яким це безумство війни перекреслило майбутнє. Про собак і кішок. Про журавлів, які прилетять цієі весни і не знайдуть своїх гнізд.
Kyiv Non Objective — мистецьке об’єднання, засноване українськими художниками Тіберієм Сільваші, Бадрі Губіанурі, Оленою Домбровською та Сергієм Поповим у 2017 році
кураторська група, що збирається 22-го числа кожного місяця у Літературно-меморіальному музеї Михайла Булгакова
27 березня
Тридцять другий день війни. Другий місяць. Другий! Живі. Була відносно тиха ніч. Ранок сонячний. Два-три рази на тиждень ходжу в майстерню. Якщо і не вдається нічого робити, то хоч потримаю в руках фарби і доторкнусь до білого полотна.
Десь на перших сторінках мого щоденника я відмітив і написав про певну зміну, що відбулася у взаєминах між зовнішнім світом і реакцією на ці зміни, які почала фіксувати свідомість. Пізніше прийшло розуміння того, що ти є свідком зрушень та інструментом цих фіксацій є весь організм від кінчиків пальців до роботи мозку.
Змінилося відчуття простору і часу. Простір став акустичним, і першим прийшло розрізнення звуків на звуки земні й «небесні». Крізь сон ти відчуваєш різницю між звуками машини легкової і звуком дизеля військової. Добре відчуваєш, як заповнює простір звук машини, що наближається, і як «звучить» літак чи «шелест» ракети. А далі ввімкнулася реакція тіла. Автоматично. Різниця між «далеко» — «близько». Скільки у тебе часу на певну дію. Тіло ніби «чуло» крізь сон. Час розділився на ніч і день, а для того щоб розрізнити «вчора» — «сьогодні», треба було знайти певні маркери. Можливо, у словах, можливо, в жестах. Або в діях. У їхній повторюваності. Це давало долю впевненості, що реальність не зникла. Фото давало документальне свідоцтво, що це відбулося з тобою в певному конкретному місці. Календар, показуючи дату, фактично став єдиним свідком їх, дат, зміни. Ну, ще телевізор нагадував про зміни часу, підкріплюючи їх фактами воєнної хроніки.
Цей місяць війни щось кардинально міняє. Міняє в розумінні навколишнього світу. Це той час, який виявляє зв’язки між речами, які нібито стоять далеко одна від одної. Багато хто каже зараз, що світ не буде таким, як був до цього. І це точно. Але мені здається, що я про це знав з якихось інших джерел. Мені здається, що ця війна підводить риску під цілою епохою, епохою (я тут використовую термін Гайдеґґера) «картини світу». У мистецтві, можливо, це було більш помітно. Можливо, тут важливим є слово «картина». Можливо, як інструмент більш резонуючий на глибинні сигнали, мистецтво першим дало зразки цих змін. Можливо, Малевич і Дюшан першими помітили це й у свій радикальний спосіб «закінчили» епоху картини.
А вона продовжувалася, вибудовуючи нові відносини між головними персонажами цієї драми. Драми, що розвивалася у площині ідей, між розумінням нових взаємовідносин людини-суб’єкта з об’єктом-реальністю, між часом і простором. «Картина світу» — це епоха розквіту імперій і початок поступового їх розпаду. А також епоха виникнення націй і національних країн. Це не могло не привести з часом до протиріч і конфліктів між ними. У своєму недавньому есеї Володимир Єшкілєв пише, що війна завжди працює з часом, а імперії працюють із простором. Працюючи з простором, імперія живе ілюзією, що їй підкоряється час. Але для цього імперії потрібна експансія у простір, яка підживлює цю ілюзію і надає сенсу її існуванню. Ця ілюзія не зникне сама по собі. Вона може бути тільки демонтована.
Працюючи з простором, імперія живе ілюзією, що їй підкоряється час. Ця ілюзія не зникне сама по собі. Вона може бути тільки демонтована.
Але залишається культура, що надає форму світогляду, створюючи і відображаючи етичні й естетичні норми. Вона живе довше. Геополітичний конструкт може зникнути, а ідеї, які живили його, які надавали сенсу його існуванню, продовжують жити. Вони були важливою частиною того, що цементувало імперію; частиною історичної пам’яті і гарантом продовження існування. Це багато в чому пояснює наші роздуми про те, як ця війна ведеться, про долю культури взагалі і роль російської культури зокрема. Що привносила будь-яка імперія в життя підданих? Що було органічно для вироблення певних норм життя на цій території? Що було запозичено і нав’язано, незважаючи на спротив? Як на це впливала та чи інша релігія? Наука? Як проходив процес деградації певних форм співіснування? Можливо, ця війна завершує етап в історії людства, ознаки якого вже тривалий час спостерігаються в культурі і мистецтві. Автономний суб’єкт стає залежним від деградації візуальної мови. Суб’єкт геополітичної машини під назвою «імперія» стає її рабом, ототожнюючи себе з цим монстром-машиною.
Картина склалася як простір ілюзії. Деградуючи, мова картини перетворила ілюзію на її імітацію, а спостерігача-суб’єкта — на нарциса, що самовиражається. Чи не це відбувається з людиною, яка стає на чолі імперії? Можливо, треба констатувати, що «епоха картини» — це діагноз. А нам залишається нелегка робота. Після релятивізму постмодерну треба «зібрати» фрагментований світ на іншій основі.
Не впевнений, що «картина світу» нам у цьому допоможе. «Наукова картина», «машинна техніка», про яку пише Гайдеґґер, стає служкою владних посягань, як і мова культури, яку влада перетворює на інструмент впливу і прикриття своїх дій. Світ не залишиться таким, яким був до війни. А якщо залишиться, то цей жах буде повторюватися знов і знов. Нам треба зрозуміти, що і де складає основу людяності. І скласти іншу картину. Імперія робить останню спробу. Чи останню?
Світ не залишиться таким, яким був до війни. А якщо залишиться, то цей жах буде повторюватися знов і знов.
2 травня
У Києві 20 градусів. Уперше відчинив двері на балкон у майстерні. Я знав, що настане день, коли мені доведеться перегорнути сторінку свого щоденника. Я би хотів, щоб це була остання сторінка, але залишаю за собою можливість відкрити його ще раз… А зараз ці фото і коротенькі тексти починають жити своїм життям — у мене попросили можливість використати їх у різних мистецьких проєктах і виставках.
У Києві тихо. Побільшало машин. На вулицях люди. Ми живі. Дякую всім, хто підтримує Україну в ці важкі часи. Дякую всім, хто пив зі мною ранкову каву. Я знаю, що ми продовжимо це робити кожного ранку, подумки сідаючи за один стіл. Ми разом, і я буду думати про кожного з вас. Дякую, що були разом. Я випиваю свою чашку і йду до майстерні.
Усі фотографії: Валерій Ведута спеціально для Bird in Flight
Схожі матеріали
