Ілюзорний мир: Подвійна експозиція у графіці Інги Леві
Київська художниця, ілюстраторка. Вчилася у КПІ на кафедрі книжкової графіки. Роботи зберігаються у приватних і публічних колекціях в Україні, Європі та США. Працює над збереженням фотоархіву гуцульської мисткині Параски Плитки-Горицвіт.
— Я художник відколи себе пам’ятаю — займалася міським пейзажем, живописом, але підходи змінилися останніми роками. Зараз мені цікаві інші медіа, зокрема намагаюся працювати з інсталяцією, мозаїкою.
У день вторгнення я була у Львові, звідки збиралася їхати у село Криворівня допомагати колегам облаштувати музей Параски Плитки-Горицвіт, що мав відкритися 1 березня. І упевнившись, що батьки, які залишилися у Києві, в порядку, вирушила туди. Там ми чотири дні знаходилися у сюрреалістичному стані читання жахливих новин серед сумирних гір, у яких лише церковні дзвони свідчили про те, що відбувається.
Звідти я повернулася до Львова, але згодом там стало так тісно, що ми оселилися у квітковій крамниці. Тож ми з двома колегами вирушили до Литви, де нас прийняв Даріус Вайчекаускас на резиденцію Menų zonа. Після звільнення Київської області я повернулася до столиці. Тоді у Києві мене найбільше вразили протитанкові їжаки. Здається, суто візуально вони личать місту.
Тепер я знову у Menų zona, у Ніді, бо маю втілити проєкт, який задумала тоді у березні. Тут така дуже неформальна резиденція на красивій Куршській косі у кількох кілометрах від російського кордону. Не знаю, чи це нормальне життя. Але долати тривогу допомагає діяльність.
У Києві найбільше вразили протитанкові їжаки. Здається, суто візуально вони личать місту.
Дорогою до Карпат я зловила себе на тому, що дивлюся у вікно автобуса на гори, але продовжую бачити вибухи з новин, які я читала, поки був інтернет.
Це не те що була ідея, я просто так і побачила — у подвійній експозиції. Я взагалі художник із розряду «що бачу, про те співаю». У вигляді накладання реальних фото це була б мішанина, адже переді мною не щодня гірський пейзаж. До того ж я не маю права безпосередньо використовувати чужі знімки з новин.
Я художник із розряду «що бачу, про те співаю».
Так 26 лютого я почала малювати ось такі зображення з подвійною експозицією. Це здавалося важливим для мене — лишитися художником у цій ситуації. У результаті сюжети мого життя і воєнні події при накладанні утворюють нові сенси або передають емоційний стан.
Серія змушувала мене бути включеною у війну в моїй країні, де б я не була. Але часом помічаю, що моя психіка вичерпала певний ресурс, і це стає мазохізмом. Останнім часом я прокрастиную, не наважуючись підступитися до малювання: відчуваю, що не маю сил або права зображати нові страждання. Інколи навіть з’являються думки взагалі припинити, але завдяки відгукам деяких людей і з думкою про те, що не можна капітулювати, продовжую.
Я малюю графітним олівцем на папері у квадратних альбомах, бо саме такий смішний дитячий альбом та олівець мала з собою 24 лютого. На одну роботу витрачаю від 20 хвилин до години з половиною, але моніторинг новин і пошук відповідних зображень можуть тривати від кількох годин до кількох днів. Спочатку усі малюнки я робила ввечері, бо не знала, що буде завтра, чи матиму я час та можливість працювати.
Цю серію показали у галереях «Світло» у Львові, Structura у Софії, Bread & Salt у Сан-Дієго, на виставці Withdraw the War у Тель-Авіві та на Piazza Ucraina на Венеційській бієнале у вигляді плакатів разом із роботами інших українських художників. Дві роботи продаються на благодійному аукціоні Christine König Galerie, а ще одна — у вигляді друкованих літографським способом плакатів проєкту «Бачити=жити», який збирає кошти на купівлю приладів бачення для ЗСУ.
Спочатку усі малюнки я робила ввечері, бо не знала, що буде завтра, чи матиму я час та можливість працювати.