Натхнення

Відбитки війни: Діджитальні ліногравюри Альбіни Ялози

Українська художниця Альбіна Ялоза працює в техніці лінориту багато років. Після вторгнення вона поїхала до Львова з самим лише планшетом, тож почала відтворювати свої ліногравюри у формі діджитал-плакатів, супроводжуючи їх невеликими римованими текстами. Так мисткиня пояснює сама собі все те страшне, що відбувається навколо.

Техніка ліногравюри виникла на початку ХХ століття разом із появою лінолеуму. Вона дозволила художникам та граверам робити зображення більшого розміру, що було важко здійснити в техніці ксилографії. Процес створення ліногравюри починається з ескізу на папері, який переносять на шматок лінолеуму. Потім художник робить штрихи та лінії різцями і стамесками. Відтворивши малюнок на лінолеумі, автор покриває його фарбою. Таку форму кладуть на полотно чи інший матеріал і відправляють до друкарського верстата, з-під якого й вийде лінорит, або ліногравюра.

Альбіна Ялоза

Художниця. Закінчила Харківське державне художнє училище й Харківську державну академію дизайну та мистецтв за спеціальностями «живопис» і «графіка». Після початку війни переїхала до Львова. Зараз повернулася до Києва, де живе та працює.

— Війна почалася у четвер. А в середу ми повернулися від друзів із порожнім баком. Узагалі-то, я наполягала, що треба завжди тримати бак повним, але того дня недогледіла. Тому коли почалося повномасштабне вторгнення і друзі покликали нас до Львова, ми розуміли, що шансів доїхати мало. Але випадково нам трапилася заправка, де не було жодної черги, а пальне було. «Це, мабуть, знак», — подумали ми і поїхали.

У Львові я одразу почала дзвонити знайомим та друзям з музею і питати, чи потрібна їм волонтерська допомога. А всі мені відповідали: «Нічого не треба, ти краще малюй». Я не розуміла, про що вони взагалі говорять. Як зараз можна малювати, який у цьому сенс? Але у мене був із собою планшет, тож згодом я дійсно почала малювати. Це дозволяло мені виходити зі ступору — коли я малювала, то могла знову їсти.

Я почала питати друзів, чи потрібна волонтерська допомога. А всі мені відповідали: «Нічого не треба, ти краще малюй».

Малювання на планшеті не нова для мене техніка. Я створюю ескізи до своїх робіт у діджиталі ще з 2019 року. Але техніка, в якій я працюю зазвичай — лінорит, — звісно, відрізняється від діджитал-арту. Я захопилася ліногравюрою давно. Мабуть, тому, що я, як Едвард Руки-Ножиці, люблю все, що колюче й різальне. Ліногравюра — надзвичайно лаконічна техніка, але водночас вона відкриває неабиякий простір для експериментування. Можна вигадувати усілякі хитрощі друку, змінювати матеріали, на яких друкуєш: одяг, дерево, полотно тощо. До речі, полотна зараз стають популярнішими серед молодих художників. Вони дозволяють створювати роботи більшого формату.

Я, як Едвард Руки-Ножиці, люблю все, що колюче й різальне.

Мені здається, що лінорит та інші друковані техніки, як-от дереворит чи офорт, узагалі набувають більшого розповсюдження в Україні. У Європі є чимало чудових художників, які працюють із друком. Я стежу за багатьма іноземними й українськими авторами. Мені особливо подобаються роботи Олега Грищенка. Він віртуозно працює з лінією та плямою, його картини лаконічні, грайливі й легкі.

Створення лінориту є особливим та кропітким процесом. Один зайвий рух — і тобі треба перерізати дошку заново. Це не фарба й не діджитал-арт, де все можна легко виправити. На лінолеумі не заміниш штрих, якщо він пішов не в той бік. А іноді можна і травмуватися. Буває, я захоплююся роботою і потім бачу щось червоне — а там уже вся рука порізана. Тому у майстерні я постійно тримаю антисептик. А ось друкарського верстата у мене немає. Я передруковую відтиск ходячи по ньому ногами. Це значно спрощує процес створення роботи, адже дає змогу працювати будь-де.

Втім, у Львові мені не хотілося займатися ліноритом. Тому я почала створювати діджитал-плакати, використовуючи свої попередні роботи. Мені легше спочатку вигадувати візуальний образ, а вже потім додавати до нього слова. Але буває по-різному. Я дуже люблю зображати руки. Іноді я малюю їх — як медитацію проводжу. І вони час від часу наштовхують мене на нові ідеї. Так з’явилися, зокрема, роботи, де руки надягають обручку чи засівають лани пшеницею.

Я працюю над темами, які мене зачіпають. Але намагаюся робити ця м’яко, щоб не казати в лоб про смерть, — бо вона і так усюди. Наприклад, на картині з п’ятьма зґвалтованими жінками я намалювала їм троянди замість кляпів. Я роблю це не тому, що жалію глядачів та хочу вберегти їх від жаху. Скоріше, таким чином я висловлюю свою ніжність і любов жертвам цієї війни та їхньому болю.

Я намагаюся не казати в лоб про смерть — вона і так усюди.

Сакральна тема, яка завжди мене цікавила, нікуди не зникла. Зараз вона більше пов’язана з війною, у моїх роботах йдеться про віру та зневіру. Я вважаю, що пережити цю війну легше маючи віру в ЗСУ, в добро та в Бога. На одному з плакатів я зобразила сім рук із вогняними мечами. Вони символізують сімох архангелів, що запалюють вогонь нашої зброї, а також той вогонь, який палає в наших захисниках. Наша війна — праведна, як би пафосно це не звучало.

Згадана робота з вогнем вийшла надзвичайно яскрава, що не притаманно решті моїх воєнних картин. До війни у мене з’явилася якась дивна жага кольору — ніби я відчувала, що треба якнайшвидше жити. А зараз усе стишилося. На моїх плакатах лишилися тільки синьо-жовті кольори та іноді червоні.

До війни у мене з’явилася якась дивна жага кольору — ніби я відчувала, що треба якнайшвидше жити.

Сьогодні я не мислю проєктами чи виставками. Просто живу і підтримую чим можу країну. Я малюю для себе, щоб витягти з себе емоції, перетравити їх усередині та усвідомити. Але мене все ж таки запрошують долучатися до виставок, як-от «Воєнний плакат» в Українському домі. І я погоджуюся, бо, зрештою, приємно знати, що є люди, які поділяють мої почуття та знаходять щось важливе у моїх роботах.

Нове та Найкраще

594

550

584
885

Більше матеріалів