Пливе банан по Дунаю: Наївне мистецтво Маргарити Болгар

— Мій батько Микола Ліляк деякий час працював художником, він і мене з дитинства заохочував до малювання. Роки навчання — свої, а потім і моєї доньки — я постійно щось малювала для школи. Також оздобила свій будинок картинами. Тож попри різні перепони малювання завжди було зі мною, доки не заполонило всі думки, будні, цілі.

Декілька років черпала досвід у футуристичних проєктах Олени Афанасьєвої, кураторки та директорки Центру культурного розвитку «Тотем» у Херсоні. Саме Афанасьєва свого часу реанімувала моє натхнення творити і допомогла повірити у себе як художницю.

Кумирів не маю, бо як може в такій багатій світовій галереї подобатися лише певний десяток? Але інколи зависаю на якихось художниках. Так, Пікассо зачепив мене новаторством, і у серії 2D мені також захотілося порушити усі правила. Мені близькі ті митці, які мали складний шлях: Катерина Білокур, Пелагея Райко, Ніко Піросмані, — я наче відчуваю їхній біль і любов до мистецтва. Минулого року у київському музеї мене зацікавив Костянтин Трутовський.

Мені близькі митці, які мали складний шлях.

Гадаю, ніша наїву в Україні не переповнена талантами. Та який би статус мені не приписували, перш за все як митець я прагну прославляти свій край і країну.

З 2014 року мені хочеться свідчити про життя, адже я знаходжуся у самому вирі історичних подій. А 24 лютого наче хто одягнув шолом жахіть на голову. Щоб не з’їхати з глузду, я знайшла для себе ритуал очищення — серію «ZпS», яка більш скидається на судоми відчаю.

Але я не малюю зараз, щоб зняти стрес. Моя робота переважно обміркована й виважена. Через обмежений час я педантично підходжу до вибору та втілення власних ідей. Мені притаманна самокритика, проте я не займаюся самоїдством. Живопис — моє спілкування зі світом, і добре, коли це взаємно. Надалі планую прислухатися до себе, однак зовнішня мотивація — це дієва сила. Я маю на увазі відчуття себе невід’ємною частиною культурного простору.

Я не малюю зараз, щоб зняти стрес. Моя робота переважно обміркована й виважена.

«Культурний код» нації, як на мене, включає в себе мову, літературні, музичні, мистецькі здобутки за всі часи, архітектуру, релігію, українську народну творчість і подібне. Це все показує, хто ми є та для чого ми світові.

Кожна країна має етнічні групи зі своїми традиціями, віруваннями, мовним колоритом, що складався століттями. Та це, гадаю, лише збагачує «культурний код», вказує на нашу демократичність й інтелектуальне зростання нації. Треба прийняти, що усі ми різні і у нас є на це право. Але саме культура повинна усіх мирити та об’єднувати. Вона — державотворча, тому потребує захисту, поваги і економічної підтримки.

Саме культура повинна усіх мирити та об’єднувати. Вона — державотворча.