Натхнення

Вони наступають: Історії про війну Алевтини Кахідзе

У Алевтини Кахідзе є графічний роман про мешканку Жданівки Клубніку Андріївну — це розповідь про її маму Людмилу Андріївну, яка жила на окупованій території Донецької області. У 2019 році вона померла на блокпосту так званої ДНР. Тепер, коли у країні йде повномасштабна війна, такі історії стали більш зрозумілими українцям із різних регіонів. Художниця тим часом створила нову серію малюнків про рослини, що на нашій землі перетворюються на завойовників.
Алевтина Кахідзе

Українська феміністська мисткиня із грузинським корінням. Співзасновниця приватної резиденції для міжнародних художників та художниць у селі Музичі. Навчалася у Нідерландах в Академії імені Яна ван Ейка.

— У кожного різна динаміка переживання горя та реакції на війну. Коли 2019-го померла моя мама, я взагалі не плакала. Але я плакала п’ять років її окупаційного життя.

Вона працювала вихователькою у дитячому садку. Там один хлопчик почав називати її «Клубніка Андріївна», а я це прізвисько зробила псевдонімом, під яким переповідала мамині історії війни з окупованої Жданівки. У 2014 році вони були багатьом незрозумілі. Сьогодні все, що переживала вона, розуміють і проживають кожні українка та українець. Наприклад, у мене є малюнок про те, як десь у них там загриміло і всі одразу побігли по підвалах. Виявилося, що це просто грім.

Якщо тоді рішення моєї мами — залишатися у Жданівці — викликало питання, то тепер багато хто усвідомив, що це таке — відчуття дому, який не хочеш та не можеш покинути і втратити незважаючи ні на що. Історії Клубніки Андріївни змінили ставлення багатьох українців до Донбасу. Ті, хто там ніколи не був, дякували мені за те, що я цією розповіддю «населила» його, зробила живим.

Тепер багато хто усвідомив, що це таке — відчуття дому, який не хочеш та не можеш покинути.

Kakhidze_31
Kakhidze_21
Kakhidze_11

Зараз я у Косові на бієнале Manifesta 14. Але, як і всі українці, постійно перебуваю в нашому інфопросторі. На бієнале я представляю свою роботу на тему інвазій — російського вторгнення та у світі рослин. У графічній новелі я розповідаю про людину, яка страждає від вторгнення, тобто свою історію, і доношу це через протистояння у світі рослин також.

Існує кілька гіпотез про те, що саме людина, вторгнувшись у рослинний світ і перетягнувши рослини з одного континенту на інші, створила підстави для інвазій. Так сталося з рослиною milkweed, яку у нас називають «ваточник». Тут немає його природних ворогів — метеликів монархів, гусінь яких поїдає листя цього виду. Тож ваточник в Україні «наступає» на наші місцеві рослини. Це дуже символічне лихо для країни.

У своїй роботі я знаходжу рішення, як здобути перемогу. Виявляється, що корінне населення батьківщини ваточника, Північної Америки, вживало його молоде листя в їжу. У цьому є певний символізм — поглинути свого ворога й забрати його силу, поки він не поглинув нас.

У березні російські війська окупують села за п'ять кілометрів від мене… Я згадаю, як в 2014-ому, коли Росія почне війну з Україною, окупувавши частини територій на сході, сусіди скажуть: «А можна ми зріжемо цю рослину біля вашої майстерні. Вона – окупант!» Я перепитаю: «От цю красиву?» - Це ваточник, він чинить інвазії. - Звідки він, якщо окупант? Я зріжу його власноруч і засушу. Потім через пів земної кулі побачу ваточника «вдома», звідки він «прийшов», де він — не «окупант» а «місцевий герой» штату Канзас на ім’я Milkweed! Метелики Данаїда-Монархи існують завдяки ваточнику — з його квітів п’ють нектар, а свою гусінь годують листям. Еко-активісти штату, які дбають про метеликів, ймовірно, не зрозуміють прохань моїх сусідів зрізати ваточників.
У квітні окуповані села навколо мене звільнять. Буде використана важка зброя. Військові загинуть з двох боків, і цивільні українських сіл також загинуть. «А от інвазійні рослини, на відміну від людей, не вбивають місцеві види миттєво!» — подумаю я, перед двома могилами в моєму селі: «розстріляний на блокпосту», «підірвався на міні». Інвазійні рослини пригнічують місцеві рослини, але це безкровне протистояння. У рослин немає крові, а тільки сік — світлозелений. Довшими коренями вони вбирають поживні речовини та воду, більшим листям затуляють сонце — «трансформують простір під себе», в якому місцевим «не лишається місця». Але рослини не вбивають рослин миттєво, та й годі! Коли російські війська були близько, я написала на дверях до майстерні: «Беріть приклад з рослин, вони — пацифісти на цій планеті. Наскільки це можливо!»
Як тоді місцевим рослинам захиститися від інвазійних? Я не можу стверджувати, що рослини ставлять собі це запитання. — Чи можна якось озброїти місцеві рослини, аби вони чинили опір інвазійним? — зателефоную київському ботаніку, сподіваючись що з ним все нормально, коли залишаєшся в Україні, впевненості щодо наступної миті немає. — Не можна, вони ж пацифісти, і я бачив в новинах ваші двері… Вторгнення таких видів може обмежити зазвичай людина, перекопавши землю, вживши амітрол та глісофат — проти ваточника, наприклад… А якщо ми почнемо їсти інвазійні рослини, як личинки метеликів Данаїда-Монархів їдять ваточника, або великі травоїдні тварини їдять Солідаго?
Не можу стверджувати, що місцеві рослини чекають від людей порятунку. «У всіх гіпотезах інвазійності видів на нашій планеті винуватцем виступає саме людина, з неї починаються інвазійні вторгнення рослинних видів, коли люди збудують кораблі, згодом — літаки…» — з визначень про рослинні інвазії. Не можу стверджувати що через людську провину рослини закликають людей до відповідальності. У червні ваточник зійде, я зріжу молоді стебла цієї рослини і з’їм як метелик Данаїда-Монарх. Але все ж таки підсмажу з олією та кукурудзяним борошном. Я робитиму його слабшим, з'їдаючи його частини.
У липні я знову спущусь у підвал через повітряну тривогу, що попереджає про російські ракети. Із тодішніх новин : «російські окупанти продовжують красти українське зерно»… «У світі давно не було війни на території країни, що годує добрячу частину світу.» У ту саму мить я подумаю: нам треба продовжити роботу над виведенням багаторічної пшениці сорту, здається — М34085, що зупинилась у 1937-му році, ця пшениця подібна до тієї, яку вивели в Салайні. Моє серце аж закалатало, коли я торкнулася її стебла: «Можна буде приходили до поля, як до яблуні кожного сезону і зрізати собі до хліба, масла та на обід!»
У багаторічної пшениці корені так само довгі, як у дерев, тому не викидають СО2, так як однорічники, якими засіяні всі наші поля. Розмовлятиму подумки із Бруно Латуром, який одночасно прочитав новину про війну в Україні та нову доповідь про зміну клімату, і не міг вибрати: за ту чи іншу з цих двох трагедій вболівати прямо зараз: «Ха-ха-ха! Раджу вам обрати трагедією номер 1 війну в Україні — через окупований південь та схід, за які йдуть бої. Там ми вирощуємо пшеницю та соняшники, є шанс замінити їх багаторічниками, і тим зменшити викиди щоб стримати кліматичну кризу!» Вийду з підвалу і зателефоную київському ботаніку, сподіваючись що з ним все нормально, бо коли залишаєшся в Україні, впевненості щодо наступної миті немає: — Якщо в нас буде більше багаторічників, і на полях, це зупинить вторгнення інвазійних рослин? — Так, їм буде важче втручатися…

У 2014 році я вже була учасницею петербурзької Manifesta 10. Тоді вона опинилася під загрозою зриву через бойкоти у зв’язку з політичною ситуацією в Україні. Досі чую від друзів, що з мого боку було помилкою брати участь у бієнале. Тим більше, як показує сьогоднішня ситуація, на росіян вона ніяк суттєво не вплинула.

Зараз в Україні є різні позиції щодо російської культури, в тому числі й Cancel Russian Culture. На мою думку, перш ніж російську культуру скасувати, все ж таки треба на неї ще раз подивитися та проаналізувати.

Наприклад, є історія українського художника Казимира Малевича. Народився у Києві, який тоді був у складі Російської імперії, навчався у Київській рисувальній школі М. І. Мурашка. Пізніше викладав у Київській академії, проводив у Києві персональні виставки. Якщо побудувати подієвий ланцюжок, то це не апропріація з боку українців, яку нам можуть закидати, а факти.

Знаєте, що думав сам Казимир про себе? В одному з листів художнику Левові Крамаренку він писав: «Не хочу бути українцем. Що це за підла нація?..» Якщо ти не хочеш бути кимось, отже, ти ідентифікуєш себе із цим. А причиною такого гнівного листа стала буденна ситуація, пов’язана з роботами Малевича, які він залишив у Києві та які йому мали передати до Москви, але затягнули з цим.

Знаєте, що думав сам Казимир Малевич про себе? В одному з листів він писав: «Не хочу бути українцем. Що це за підла нація?..»

Говорячи про російську культуру сьогодні, я маю на увазі російських інтелектуалів. Це люди, які зазвичай наділені впливом. Тому виникає логічне питання: чи взагалі існують у Росії інтелектуали, якщо вони ніяк не проявляють себе у питанні російсько-української війни і не впливають на свою аудиторію?

Дуже багато моїх російських колег-художників втратили можливість показувати свої роботи в сучасній Росії. З 2014-го вони не могли відкрито говорити зі своїми співвітчизниками про війну з Україною. Тож вони показували свої роботи на Заході та втратили зв’язок із аудиторією вдома. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у них не було ані платформи, ані навички спілкування зі своїми співгромадянами. Що вони зробили? Побігли звідти. Або мовчать, як і раніше.

У березні 2022 року вийшов так званий «Закон про фейки» щодо дій Збройних сил РФ. Але перший реальний вирок винесли у липні — російському депутатові Олексію Горінову, який на одному з засідань ради назвав війну війною. Пам’ятаю, що ще у травні берлінські куратори розповідали, наскільки цей закон небезпечний для моїх російських колег-художників, переживали, що «їх же садять».

Своїх російських колег я вважаю трудовими мігрантами, з чим вони не погоджуються, бо самі себе вважають біженцями. Інші російські художники називають себе дисидентами. Але для мене дисидентство — це максимально відкрита форма протесту проти офіційного режиму, а не просто вдома на кухні сидіти та бути проти. Зокрема, художниця Марія Альохіна, яка провела два роки в тюрмі за панк-молебен «Богородице, Путіна прожени» у московському храмі, безперечно, дисидентка.

Для мене дисидентство — це максимально відкрита форма протесту проти офіційного режиму, а не просто вдома на кухні сидіти та бути проти.

Я продовжую підтримувати зв’язок із деякими своїми колегами з Росії, але це не дуже публічні люди. Так, один з них — художник із Пітера, якого з лютого вже двічі затримували за протести та відправляли до СІЗО.

Узагалі, говорячи про бездіяльність росіян та їхній страх опинитися у в’язниці, можна пригадати історію Майдану. Коли нас «пакували», ми теж боялися, у нас теж були діти, батьки, близькі, й ми не знали, що з нами буде далі. Ми і не могли знати, що після 20 лютого буде амністія і припиниться переслідування всіх учасників Майдану. Також і росіяни не знають, чи просидять вони ті 15 років, якщо отримають, тому не мовчати й діяти є питанням вибору.

Але ми не можемо і не повинні зважати на росіян — це на їхніх співгромадян спрямовано всю зброю, якою нам допомагають країни-союзники, і це їхні люди повертаються додому з відірваними руками та ногами або в цинкових трунах. У кожного зараз з’явилася можливість робити те, що він вважає за потрібне. Треба просто подорослішати, адже знаходити та приймати рішення — справа дорослих, а скаржитися — справа дітей.

Європейці теж нас не розуміють, вони не можуть відчути ступінь огиди людини, яка почула акцент російського військового у своєму окупованому місті чи селі, тому тепер не в змозі читати книгу чи слухати музику російською мовою. Ми опинилися в ситуації, де виявили себе не зовсім тими, ким були в мирному житті. Це відбувається на якомусь тваринному рівні, де емоційний інтелект вимикається.

Нині час кризи ідентичності. Наприклад, питання, чи може жінка взяти зброю і піти на передову, стоїть дуже предметно. Дві мої подруги — одна журналістка, інша правозахисниця у справі Майдану — зараз у ЗСУ. Я думаю про них щодня.

Питання, чи може жінка взяти зброю і піти на передову, стоїть дуже предметно.

За 20 років своєї творчої роботи я висвітлила всі питання на тему фемінізму, які тільки могла: зовнішність, розподіл обов’язків, репродуктивне насильство та право вибору. Мені важко дався особистий шлях до прийняття дорослих рішень, і для мене фемінізм є рефлексією високого рівня та зрілості.

Гадаю, що феміністський погляд дуже важливий у російсько-українській війні. У ситуаціях, де чоловік однозначно сильніший, жінці важливо і потрібно захистити свої межі та досягти повної незалежності й сепарації.

У певних феміністичних колах існує думка, що будь-яка війна — це така чоловіча забава, а її причини — в токсичній маскулінності. На мій погляд, тут трохи плутають поняття війни як чоловічої гри та визвольної війни, де від окупації страждають усі, і жінки і чоловіки. Хоча частково російська агресія пов’язана із токсичною маскулінністю. Інакше чому у Раді безпеки майже всі чоловіки? Смішно, що Путін порівнює себе з Петром І. Як помітив письменник Андрій Бондар, якщо поглянути на історію без гендерних стереотипів, то він швидше як Катерина ІІ — збирає землі.

Нове та Найкраще

950

2 403

342
314

Більше матеріалів