Туга за сильною рукою: Як сьогодні шанують Муссоліні

Беніто Муссоліні прийшов у політику 1917-го з переконанням, що Італію зможе зробити великою лише «жорстка» людина. Через два роки він створює організацію, яка згодом стане Національною фашистською партією Італії та приведе його до парламенту.

Очоливши уряд, Муссоліні забороняє всі політичні партії, крім фашистської, запроваджує цензуру та узурпує владу у країні — одночасно очолюючи сім міністерств. Мрії про відродження Римської імперії змусять його завоювати Ефіопію та вступити у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини. У результаті Італія втратить колонії в Африці, а диктатор буде розстріляний партизанами в 1945 році.

Сьогодні в Італії партія Муссоліні поза законом. Але інші праві партії проходять до парламенту, а частина італійців зазначають, що завдячують диктатору мостами, дорогами та перемогою над сицилійською мафією. Щороку люди, які симпатизують Муссоліні, збираються на півночі Італії в містечку Предаппіо, де народився дуче, аби провести парад на його честь.

— Я почав знімати проєкт чотири роки тому і відтоді намагався не пропускати жодного заходу з тих, які фашисти влаштовують у день народження та день смерті Муссоліні на його батьківщині у Предаппіо.

На ці церемонії приїжджають цілі сім’ї. Багато хто привозить дітей, яких вбирають у чорну форму і змушують віддавати римський салют. При дітях дорослі називають Муссоліні «дядько Беніто» або «дідусь Беніто», ніби він їхній далекий родич. Учасники поводяться повсякденно, немов їхня ідеологія виникла не в найбільш похмурий період новітньої історії Італії. Фашисти дбають, щоб хода виглядала картинно і не було інцидентів: якщо щось піде не так, про це одразу напишуть журналісти.

На перший погляд може здатися, що учасники церемонії — диваки та маргінали, які виряджаються у чорний одяг. Але, на жаль, серед них чимало звичайних італійців. У нас багато хто вважає, що Муссоліні зробив країну великою і навів у ній порядок — провів пенсійну реформу, збудував дороги. В Італії є приказка: «Коли при владі був Муссоліні, потяги приходили вчасно». Прийняті диктатором расові закони та участь у війні на боці Німеччини до уваги не беруться: ​​люди вважають, що це незначні помилки, які нічого не означають на тлі колосальних успіхів дуче. Переконати тих, хто ностальгує за Муссоліні, неможливо.

Фашизм 30-х і 40-х років зачарував інтелектуалів, які не розуміли небезпеки цієї ідеології, — багато хто з них згодом дистанціювався від руху, дехто залишався в партії заради вигоди. Сьогодні інтелігенція Італії мовчить. Хоча праворадикальні партії не мають великої підтримки, правоцентристи — спочатку Берлусконі, потім Сальвіні — регулярно проходять до парламенту.

Колись шанувальники Муссоліні висловлювали свої погляди лише вузькому колу, що їм співчувало. Сьогодні вони роблять різкі заяви на публіці. Тих, хто не погоджується з ними, фашисти іменують «радикальним шиком» — так іронічно називають представників середнього й вищого класу, які симпатизують соціалізму. Маттео Сальвіні «підморгує» радикалам і висміює тих, хто осуджує фашизм. Незважаючи на те що закон забороняє пропагувати фашистську ідеологію, влада не звертає уваги на марші у Предаппіо та концерти неофашистських гуртів.

Нинішніх послідовників Муссоліні мало займають теми, які цікавили самого диктатора: їм байдуже до завоювань Італії в Африці та расової теорії (якої сам дуче зрікся наприкінця життя). Найбільше їх турбують мігранти, що, як вони вважають, обмежують права італійців. Багато хто думає, що в економічних проблемах Італії винен Євросоюз. Їм здається: наша країна настільки багата, що Сальвіні достатньо опублікувати у твіттері гнівний допис про ЄС — і політика поважатимуть у Європі. Мало хто розуміє, які економічні проблеми переживає Італія. Якщо в минулому фашисти завойовували нових шанувальників промисловими звершеннями, то сьогодні правим партіям пред’явити своїм виборцям нічого.

У Предаппіо будують музей Муссоліні, і досі точаться суперечки про те, повинен він засуджувати той режим чи прославляти його. Останні сімдесят років цим містечком управляли ліві, але нещодавно їх змінили праві. Ймовірність того, що музей симпатизуватиме фашизму, зросла.

У мене ніколи не було проблем із дозволом на зйомку: я коротко стрижений і ношу чорний одяг, тому неофашисти вважають мене своїм. Але під час презентації проєкту мені доводиться пояснювати глядачам, що я дуже далекий від ідеології фашизму. Моє завдання показати, що під попелом історії фашизм усе ще живий.