Монументальна контрпропаганда: Мозаїчні зупинки в українських містах

— Наша історія почалася з подарунка. На день народження мами я замовила хустку із зображенням мозаїки з Рівненщини, її батьківщини. Отримавши подарунок, мама пригадала, що навчалася з майстринею, яка створювала такі мозаїки з 1979 року, — Тетяною Лукашевич.

Я художниця за освітою, яка на той момент застрягла в офісній рутині. Тому одразу вирішила, що маю вирушити в експедицію та знайти цю жінку. У напарниці покликала культурологиню Вікторію, у якої купила хустку. Вона вже декілька років шукала мозаїки з зупинок та друкувала їх на шовку і дещо в цьому розуміла. Ми зібралися дуже швидко: камеру я купила в день поїздки. Знайти Тетяну було нескладно — її телефон дала мама.

Про зупинки мало інформації. В архівах не збереглися ані ескізи, ані прізвища художників, ані мапи з локаціями. Тому я сприйняла це ще і як соціальну місію не дати митцям лишитися забутими.

Наша місія — не дати митцям лишитися забутими.

Експедиції тривають два дні: один — на дорогу, один — на спілкування з художниками. Вони розповідають про монументальне мистецтво, свою творчість, показують фотографії та ескізи. Усе це ми знімаємо на камеру і викладаємо на ютуб-канал. На дорогу йде цілий день, тому що у пошуках мозаїк ми нерідко завертаємо на забуті дороги — там найбільше цікавого й незайманого. Часто художники підказують нам, де шукати такі зупинки.

Ми вже відвідали Рівненщину, Одещину, Київщину, Львівщину, Чернігівщину та зробили про ці регіони п’ять відео. Наступна подорож — на Івано-Франківщину. Окрім Тетяни Лукашевич ми побували у художників Сергія Савченка, Володимира Прядки, Миколи Андрющенка і Надії Демченко.

За радянських часів на підприємствах виділяли квоти «на естетичність». Ці кошти мали бути вкладені у виробництво мозаїк, вітражів, гобеленів. Саме тому в нас стільки мозаїк, і на зупинках у тому числі.

Для молодих художників це був літній підробіток, більше розвага, ніж серйозна праця. Вони збиралися у творчі бригади і їздили у відрядження по всій країні. Мешкали у селі, купалися в річці, а як не пекло сонце, йшли викладати мозаїку — романтика. За літо одна бригада могла оздобити п’ять-шість зупинок.

Художниця Тетяна Лукашевич зраділа, що хтось зацікавився її роботою, проте інші художники іноді соромляться розповідати про свої мозаїки. У їхньому середовищі це вважалося дрібною роботою на тлі більш масштабних проєктів.

Для молодих художників це був літній підробіток, більше розвага, ніж серйозна праця.

Створювали мозаїки з керамічної плитки або зі смальти. На відміну від кераміки смальту треба колоти спеціальним пристроєм — смальтоколом, бо вона дуже тверда. Цей смальтокол художники возили із собою. Щоб викласти обличчя людини, потрібні дрібні шматочки певної форми — їх кололи на місці. Я навіть не уявляла, що таку просту архітектурну форму оздоблювали дорогим і складним у роботі матеріалом.

Часто ми бачимо, що на місці автентичної зупинки вже стоїть нова, із пластику чи вагонки. На Київщині й Черкащині такого найбільше. Мозаїчні зупинки зніс Укравтодор у рамках «Великого будівництва» і натомість встановив нові. Старі ж найкраще збереглися у глухих селах.

Досліджуючи мозаїки на зупинках, ми побачили, що пропаганди у них практично немає. У радянський період монументальне мистецтво мала затверджувати худрада. Якщо твір був на великому об’єкті, наприклад на Палаці культури чи кінотеатрі, то затверджувала його міська рада. А зупинка — це мала архітектурна форма, контроль з боку влади був послаблений. Тому вони рясніють народними мотивами: птахами, квітами, орнаментом, картинами українського побуту, — а агітаційного на них зовсім мало.

Зупинка — це мала архітектурна форма, контроль з боку влади був послаблений.

Художники це підтверджують. Микола Андрющенко викладав мозаїки на зупинках Молдови. Керівник одного молдовського міста попросив його створити роботу із радянськими символами, але Андрющенко відмовився — сказав, що згоден зобразити тільки притаманні цій місцевості народні символи або взагалі нічого.

Проте деякі зображення не дозволяли навіть на зупинках. Не можна було використовувати синьо-жовті кольори у чистому вигляді, бо ті нагадують український прапор. Заборонялося зображати три пальці, три колоски або щось, що відсилає до тризуба. Художники хитрували: якщо хотіли показати козака, то в ескізі малювали просто парубка у широких штанях, а вже на місці додавали характерні деталі.

Кожної весни зупинки мили брандспойтами, натирали їх, і вони були ідеально чисті. Якщо десь потрібна була реставрація, то їх приводили до ладу. А у 90-х, коли на мозаїках почали з’являтися наліпки та графіті, їх уже ніхто не лагодив.

Дуже хотілося б об’їздити всю Україну, а особливо — завітати на Херсонщину, де багато мозаїчних зупинок. Іноді ми сумніваємося, що цей проєкт зараз потрібен. Але художники старіють, і ми боїмося, що не встигнемо, якщо зараз зробимо паузу.

Найскладніше — знайти кошти. Жодної підтримки, окрім грошей від продажу хусток, у нас немає. А ще людям часто не подобаються дві дівчини на трасі, які щось знімають під час війни, — думають, що ми колаборантки і фотографуємо населений пункт. Їм не віриться, що комусь можуть бути цікаві саме мозаїки.

Але ми будемо знімати зупинки й надалі. Це цілий пласт української культури, такої кількості мозаїчних зупинок не було в жодній радянській республіці. Це — наше.

Усі фото, якщо не вказано інше: Олена Весела