Ракети біля дому: Історія радянських дитячих майданчиків

Важко уявити комфортне подвір’я багатоповерхівки без дитячого майданчика. Однак благоустрій території, в якому були б враховані інтереси дітей і батьків, — відносно нове явище. У середині XIX століття майданчики виникли в Європі та США: їх придумали, щоб діти з бідних сімей не тинялися вулицями. До майданчиків тоді прикріплювали педагогів, які займалися з дітьми та грали з ними у розвиваючі ігри. Там не було знайомих нам стаціонарних конструкцій у вигляді каруселей чи гірок, натомість були набори для колективних ігор під керівництвом викладача.

У ХХ столітті концепція змінилася. Разом із розростанням міст та ущільненням населення попит на дитячі майданчики ставав вищим, але педагогів на кожен не вистачало. Тоді й з’явилася знайома нам модель — майданчик не як місце навчання, а як мініпарк атракціонів і розваг. На таких діти могли вже грати під наглядом батьків або взагалі самі по собі.

Майданчики придумали в Європі та США у XIX столітті для дітей із бідних сімей — там з ними займалися педагоги.

У Радянському Союзі перші стаціонарні конструкції на дитячих майданчиках почали встановлювати у 30-х. У цей період у школах і професійних організаціях запровадили програму фізкультурного розвитку «Готовий до праці та оборони СРСР». Спорт пропагували масово, особливо серед підростаючого покоління. Тому на дитячих майданчиках почали з’являтися турніки й інші конструкції для роботи із власною вагою. Для тих, кому качати біцепси було поки що зарано, придумали перші уніфіковані гірки, пісочниці та каруселі.

До початку епохи хрущовок та масового панельного будівництва майданчики можна було побачити в основному в паркових зонах або при школах і дитячих садках. Після появи мікрорайонів турніки й гойдалки почали розміщувати у дворах будинків, у безпосередній близькості до тих, для кого вони призначалися. Модерністські принципи міського планування передбачали наявність великого простору між житловими будинками, де вистачало місця для спорту та ігор.

Тоді ж проєктувальники стали експериментувати з різними формами, прикрашаючи майданчики абстрактними об’єктами, з якими можна було взаємодіяти — видертися на них чи залізти всередину. У цей період у дворах на дитячих майданчиках з’явилися хлюпальні басейни, призначені для гри в них улітку. Але ідея виявилася нежиттєздатною: підтримувати чистоту води було надто складно, і басейни або перетворилися на клумби, або їх зовсім засипали землею. У Києві, наприклад, хлюпальні басейни зустрічалися у дворах будинків на Чоколівці.

З розвитком масового будівництва в дитячих майданчиках ставало дедалі менше архітектури та дедалі більше стандартизованого формалізму. Мікрорайони отримували однотипні майданчики — їх створювали комунальники за типовими зразками. Авторів подібних проєктів встановити практично неможливо: творчість проєктних інститутів була колективною, та й ідеологічно подібні роботи не вважали важливими. Здебільшого колоди-крокодили й інші нетипові скульптури створювали безіменні майстри з місцевих ЖЕКів.

Утім, були й винятки. Відомо, що в Москві при будівництві Черемушок, першого у СРСР мікрорайону з хрущовками, створенням дитячих майданчиків займалася бригада ландшафтників під керівництвом Олексія Балдіна. Багато з розроблених тоді проєктів — як фігура жирафа, на яку можна залізти, чи гірки у вигляді ракети — повторили в інших містах.

Холодна війна позначилася і на дитячих майданчиках: ракети в пісочницях і військові мотиви можна було зустріти і у СРСР, і у США.

Гірки-ракети з’явилися через те, що на початку 60-х тема освоєння космосу була актуальною. Але такі об’єкти характерні не лише для СРСР та інших країн Східного блоку — холодна війна повсюдно наклала свій відбиток на дитячі майданчики. Ракети в пісочницях і відверто мілітаристські мотиви в той період можна було зустріти і в США, Новій Зеландії, Великій Британії, Німеччині, Канаді та інших країнах. Тож радянські діти, які мріяли стати космонавтами, виявилися в цьому бажанні не самотні.

Незвичайні дитячі майданчики створювали там, де сходилися два чинники — бажання архітектора чи художника розробити щось нове та політична воля. Часто це залежало від директорів підприємств, які забезпечували своїх працівників житлом: вони не хотіли, щоб їхні діти грали на типових майданчиках. Один із найвідоміших майданчиків у СРСР — казкове містечко в Іжевську архітектора Геннадія Галаніна було збудоване для дітей працівників місцевого заводу. Як розповів Bird in Flight сам Галанін, матеріалом для майданчика послужила деревина, що залишилася після санітарної обрізки лісу. Керівництво підприємства ідею незвичайного майданчика схвалило, і завдяки допомозі загону комсомольців за кілька тижнів в Іжевську виникло містечко, яке перетворилося на місцеву визначну пам’ятку. На початку 90-х майданчик став непридатним і був демонтований, проте зараз місцеві архітектори збираються його відтворити.

Також дитячі майданчики за індивідуальними розробками з’являлися там, де самі архітектори під час проєктування мікрорайонів знаходили час на нестандартні рішення. Наприклад, у Дніпрі наприкінці 70-х почалося активне освоєння лівого берега. Новий житловий масив Сонячний, спроєктований в інституті «Дніпрогромадянпроєкт», мав стати зразково-показовим. Один із дитячих майданчиків тут зробили у вигляді трьох футуристичних споруд: вони більше нагадували кораблі інопланетян, які приземлилися в пісочниці.

У Києві оригінальні дитячі майданчики створили, зокрема, для житлових кварталів Подолу, які були збудовані у 80-х і вважаються прикладом раннього постмодернізму. Проєктуванням кварталів займався колектив авторів «Київпроєкту», за дитячі майданчики відповідав Леонід Мороз. У дворах новозведених будинків з’явилися оригінальні фігури слона та корабля, на які можна було видертися, а потім з’їхати вниз, як із гірки. Але вони, як і дніпровські, не збереглися.

При цьому питання безпеки радянських дитячих майданчиків було у їхніх авторів далеко не на першому місці. Так, гойдалки нерідко встановлювали на жорстких підвісах зі сталевих труб. При падінні з такої конструкції варто було лише необережно підняти голову, щоб сидіння, приварене до труб, із розмаху вдарило по маківці. Використовувати ланцюги чи канати безпечніше, але на майданчиках в українських містах досі можна зустріти навіть сучасну гойдалку з підвісами з арматури.

Архітектор Ігор Саєнко, який проєктував дитячі майданчики у Дніпрі у 80-х, каже, що про безпеку тоді справді думали мало: «Ми свого часу взагалі дитинство на будівництві провели, і нічого». Не дивно, що зараз старі майданчики намагаються якнайшвидше замінити більш комфортними та безпечними.